Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
— Нема питань, кицю.
І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.
Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.
5.
Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.
Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.
Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.
Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.
У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.
У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.
Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.
Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.
Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.
Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.
Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.
Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!
Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.
6.
По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.
Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.
Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.
На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
— Нема питань, кицю.
І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.
Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.
5.
Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.
Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.
Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.
Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.
У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.
У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.
Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.
Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.
Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.
Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.
Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.
Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!
Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.
6.
По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.
Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.
Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.
На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35