Не знаю, як нашот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.
— Хіппі! — пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.
— Давай тихенько злазимо.
Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.
В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.
Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.
Ми кинулися бігти геть.
6.
Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.
— Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
— Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.
Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
— Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, — кинув він.
Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища — тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну — в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.
Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше...
— Бляха-муха! — вигукнув Гладкий Хіппі. — Так то ж Дюк!
Дохлий, запорошений, вкритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили із напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки... вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:
— Так в пилу на шляху наша мова була...
Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою...
— Але раз тим шляхом хтось...
і що було сили копнув дохлого пса
— ...чудовний ішов!
у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз...
Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.
Дюк тихенько вив.
— Блядь! Ну ні хуя собі! — вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.
Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.
— Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! — із внутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.
Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка у вкриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.
Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.
Я підійшов до нього:
— Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!
Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.
Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто...
— Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.
— Сам ти хуй!
Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.
Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.
— Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.
— Та добре... Крім неї, між іншим, і казати нема кому... А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.
— Йдемо до тебе, шось ковтнемо.
Розділ 3.
1.
Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.
Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше -відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс — у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35
— Хіппі! — пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.
— Давай тихенько злазимо.
Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.
В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.
Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.
Ми кинулися бігти геть.
6.
Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.
— Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
— Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.
Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
— Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, — кинув він.
Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища — тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну — в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.
Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше...
— Бляха-муха! — вигукнув Гладкий Хіппі. — Так то ж Дюк!
Дохлий, запорошений, вкритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили із напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки... вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:
— Так в пилу на шляху наша мова була...
Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою...
— Але раз тим шляхом хтось...
і що було сили копнув дохлого пса
— ...чудовний ішов!
у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз...
Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.
Дюк тихенько вив.
— Блядь! Ну ні хуя собі! — вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.
Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.
— Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! — із внутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.
Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка у вкриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.
Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.
Я підійшов до нього:
— Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!
Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.
Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто...
— Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.
— Сам ти хуй!
Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.
Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.
— Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.
— Та добре... Крім неї, між іншим, і казати нема кому... А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.
— Йдемо до тебе, шось ковтнемо.
Розділ 3.
1.
Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.
Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше -відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс — у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35