ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ


А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


— Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?
Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.
— Ти шо, курва, кітаєц який-та?
— Не маю ні купона.
— Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.
Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.
— Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.
Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім... Мені раптом стало усе пофіґ. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився углиб парку.
Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом впивалося у вуха.
Я петляв поміж дерев, поки не почав конати — печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою і голосно, задихаючись, крикнув навздогін:
— Тобі піздєц того літа, чюєш? ТИ ВЖЕ ТРУП!
І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.
Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.
За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.
— Міську, то я! — озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.
— Міську, нам труба цього літа.
У мене були такі ж передчуття.
3.
Якщо вас це часом зацікавило, скажу відверто: пса з перебитими ногами мені не було шкода ні на грам.
Я боявся його. Він уже гнався за мною разів зо три. Двічі наздоганяв і дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швів. Довелося пройти курс уколів проти сказу (а вони в живіт — усі двадцять!), мама приїжджала сваритися з Федьковими старими, за що я дістав наднормово.
Пригадується, тоді я втікав від Дюка до річки, але перечепився на березі за корч і на кілька секунд розпластався на річковому камінні, німо волаючи від болю. Пес за той час ухопив мене на ногу. На моє щастя, у вечірній темряві я побачив Хіппі, що виходив із-під мосту вбрід по річці, із закоченими штанами, в’єтнамками в руках та цигаркою між зубами. Він швидко кинув капці на берег і вихопив із води перший-ліпший камінь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, і той з гарчанням відскочив. Ми жбурляли у відкриту пащеку каміння, патики, намул, тримаючи його на відстані. Несподівано почувся свист і “Дюк, ка мнє!”. Я звів очі й побачив, що та дурна скотина Фєдя стояв увесь цей час на мості й стежив за нами. Дюк, роздратований камінням, здивовано потупцював до господаря.
Улітку Фєдя щовечора випускав Дюка побігати. Тому ввечері налякані діти бігли додому, тримаючись поблизу дерев, на які можна було б вилізти й перечекати атаку звіра.
Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.
Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше — самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.
Міг.
Фєдя знав це.
Бо це відчувалося в Чорному — сила і хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв аґресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й цапнути.
Ігор Чорний стояв осторонь усіх.
Чому Дюк кусав?
Інколи ми чули, як Фєдя казав: “Чюжой, Дюк, бери!”. Що стосується решти випадків... Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк — стояти й не рухатися — собака кидався у будь-якому випадку.
Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.
4.
Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-“іспанці”, деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:
CHUHAYSTYR
Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:
1.Хіппі, Гладкий, — соло-гітара, вокал.
2.Олелько Дзвенислава — бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з ґрисом.
3.Крвавіч Михайло — бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.
Ми хотіли грати щось середнє між “Jethro Tull” та “King Crimson”. Амбітно, глибоко і круто.
От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку — один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав — і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки і тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то “Маленьке негритя” Дебюссі, то арію Марфи з опери “Хованщіна”.
От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за “обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу”.)
Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів “King Crimson”, але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом “Будди й бодхісатви”, а саме над п’єсою “Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь”. П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі — “Будди й бодхісатви”, як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі пост-модерністи.
Музика спочатку нагадувала “Вчора” Бітлів, потім “Дім сонця, що сходить” групи “Енімалз”. Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.
Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово-абстрактною — до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.
— Слухайте, хлоп’ята, — промовив раптом Хіппі. — А як ви дальше жити збитаєтесь?
— Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю “коктейлів Молотова” і закидаю нашу школу, — поділилася планами Дзвінка.
— Та нє, я маю на увазі, як ви і ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? — він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.
— Ну, то шо робим? — поцікавився я після паузи.
— А шо “шо”? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається...
Побачивши, як я зблід від недобрих передчуттів, він підбадьорливо поплескав по плечі:
— Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий...
Я глянув на Дзвінку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумів: вона пригадує щось недобре.
Щось недобре про Фєдю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразі не час на приховане.
Тихо, наче метелик, з її уст злетіло слово. “Вбити його”. Це було навіть тихіше метелика. Гладкий Хіппі — і той не почув.
Лише кілька невибагливих па фокстроту губ, її червоних губ. Чому від того метелика повіяло таким холодом, що мені аж задер мороз по спині?
Я не знаю і наразі знати не хочу.
Але метелик спурхнув.
Дзвінка спрепенулася від того, що я прочитав усе на її лиці. Вона показала мені язика. Я посміхнувся, і дивний холод у спеку зник.
До пори, до часу.
5.
Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар — той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.
— Знаєш, Міську, — заговорив Хіппі після довгої мовчанки, — я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки... ціле місто вже мене дістає. Але в основному — страх перед Фєдьою.
Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.
— Віриш, в мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить з лісу і почне натравлювати на нас того Дюка... А коли спіймає, то вирішить ТАК відімстити нам за кожне криве слово...
— Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, — спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. — Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів...
— А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати... Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш — такий псіхований на все здатен.
— Чувак, а я його буду уникати.
Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше — це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.
— Якби ти раптом помер, — спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу: — Як би ти хотів, шоби тебе поховали?
На мить я замислився.
— Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу “Лякрімозу” Моцарта. А потім якесь буґі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Ґінзберґа. Ну як?
— Загорнуто, — зацінив мій товариш. — А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як, буває, калина там чи тополя... А тут — Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо-окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.
— Ти ж мертвий, — нагадав я йому.
— А... Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка у тому СИМВОЛІКА!
Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…
— А як, на твою думку, є рай для неформалів?
— Звичайно, — без вагань відповів я. — Там пиво безплатне і шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:
“Як весело, як радісно конопельку курить,
Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?
Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,
Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!”
— Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.
Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.
Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: “Я замочив жидівську морду”, “Галька Крива найбільша п...а”, “Света звезда миньета”, “Пиздец всем бандэровцам. Райком”, “Подрочи мого звіра” тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, йшли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на “Текутову Нину Дмитриевну” і запалив.
— Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей.

Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":


1 2 3 4

загрузка...