— Як би ти хотів, шоби тебе поховали?
На мить я замислився.
— Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу “Лякрімозу” Моцарта. А потім якесь буґі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Ґінзберґа. Ну як?
— Загорнуто, — зацінив мій товариш. — А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як, буває, калина там чи тополя... А тут — Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо-окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.
— Ти ж мертвий, — нагадав я йому.
— А... Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка у тому СИМВОЛІКА!
Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…
— А як, на твою думку, є рай для неформалів?
— Звичайно, — без вагань відповів я. — Там пиво безплатне і шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:
“Як весело, як радісно конопельку курить,
Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?
Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,
Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!”
— Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.
Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.
Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: “Я замочив жидівську морду”, “Галька Крива найбільша п...а”, “Света звезда миньета”, “Пиздец всем бандэровцам. Райком”, “Подрочи мого звіра” тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, йшли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на “Текутову Нину Дмитриевну” і запалив.
— Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей... А кому то треба? Моїм онукам вже буде пофіґ, що у мене померла прабаба... А внукам моїх онуків і подавно.
— І то правда, — згодився я. — А ти знаєш, шо на місці Гіацинтового Дому колись був холєрник?
— Шо ще, до холєри, за холєрник?
— Місце, де ховали померлих на холєру. Дзвінчина баба казала, шо то недобре місце...
— А про конус вона тобі нічого не казала? Такий рожевий?
Я реготнув.
— Та нє, я серйозно. Вона тоді ще здоровою була.
— Гм-м... Певно, так і є. Бачиш, як він притягує на себе всяку сволоту?
А й справді, про Гіацинтовий Дім ходили неприємні чутки. Казали, буцімто коридорів та кімнат всередині Дому у кілька крат більше, ніж може вмістити така будівля. Казали, у його підвалах кілька дітей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вірю тій байці про дітей, але кажуть, у Домі щось недобре від природи. Інакше чому він, немов магніт, манить до себе всю мерзоту, від бомжів-алкоголіків та наркоманів до венеричних курв і блукаючих педерастів? Байкам можна й не вірити... Але з Гіацинтовим домом явно було щось негаразд.
— Тобі подобається Дзвінка? — ні з того, ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?
— Ну... та. А шо? Тобі вона також небайдужа?
— Та нє, мені вона пофіґ. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.
У принципі, я знав це й без нього.
— І ше, — вів далі він. — Я думаю, що я — гомік.
Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофіґістичне.
— Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась... Але сам знаєш, яка вона дура: “А ти то, а ти сьо... Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас.” Про таких Дзвінка говорить: “Всі люди — як люди, а я красіва, як багіня”.
— Скрушно.... А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?
— Ну, як би тобі пояснити... трахнути якусь я ніколи не проти... але вони всі ДУРИ... Трахнути і любити — то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем... І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати... Ну, шо? Хіба знаєш таку?
— Дзвінка?..
— Вона читала тільки “Екзотичні птахи та рослини”. Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.
— І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?
— Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?
Я знизав плечима, мовляв, “мені таке не смакує”.
— Хлопці — воно досить непогано, — пояснив йому свої вподобання. — Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку — це вже, знаєш, попахує збоченьством.
Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:
— Ну що ж, гомік — значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя і Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Все залежить від середовища.
Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину — він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
— Принаймні, — сказав я по хвилі роздумів, — там ти не зустрінеш Фєді.
— Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже це дістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?
— Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, — від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:
— Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...
— Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.
— Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема і зроду-віку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35
На мить я замислився.
— Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу “Лякрімозу” Моцарта. А потім якесь буґі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Ґінзберґа. Ну як?
— Загорнуто, — зацінив мій товариш. — А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як, буває, калина там чи тополя... А тут — Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо-окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.
— Ти ж мертвий, — нагадав я йому.
— А... Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка у тому СИМВОЛІКА!
Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…
— А як, на твою думку, є рай для неформалів?
— Звичайно, — без вагань відповів я. — Там пиво безплатне і шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:
“Як весело, як радісно конопельку курить,
Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?
Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,
Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!”
— Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.
Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.
Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: “Я замочив жидівську морду”, “Галька Крива найбільша п...а”, “Света звезда миньета”, “Пиздец всем бандэровцам. Райком”, “Подрочи мого звіра” тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, йшли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на “Текутову Нину Дмитриевну” і запалив.
— Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей... А кому то треба? Моїм онукам вже буде пофіґ, що у мене померла прабаба... А внукам моїх онуків і подавно.
— І то правда, — згодився я. — А ти знаєш, шо на місці Гіацинтового Дому колись був холєрник?
— Шо ще, до холєри, за холєрник?
— Місце, де ховали померлих на холєру. Дзвінчина баба казала, шо то недобре місце...
— А про конус вона тобі нічого не казала? Такий рожевий?
Я реготнув.
— Та нє, я серйозно. Вона тоді ще здоровою була.
— Гм-м... Певно, так і є. Бачиш, як він притягує на себе всяку сволоту?
А й справді, про Гіацинтовий Дім ходили неприємні чутки. Казали, буцімто коридорів та кімнат всередині Дому у кілька крат більше, ніж може вмістити така будівля. Казали, у його підвалах кілька дітей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вірю тій байці про дітей, але кажуть, у Домі щось недобре від природи. Інакше чому він, немов магніт, манить до себе всю мерзоту, від бомжів-алкоголіків та наркоманів до венеричних курв і блукаючих педерастів? Байкам можна й не вірити... Але з Гіацинтовим домом явно було щось негаразд.
— Тобі подобається Дзвінка? — ні з того, ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?
— Ну... та. А шо? Тобі вона також небайдужа?
— Та нє, мені вона пофіґ. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.
У принципі, я знав це й без нього.
— І ше, — вів далі він. — Я думаю, що я — гомік.
Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофіґістичне.
— Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась... Але сам знаєш, яка вона дура: “А ти то, а ти сьо... Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас.” Про таких Дзвінка говорить: “Всі люди — як люди, а я красіва, як багіня”.
— Скрушно.... А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?
— Ну, як би тобі пояснити... трахнути якусь я ніколи не проти... але вони всі ДУРИ... Трахнути і любити — то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем... І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати... Ну, шо? Хіба знаєш таку?
— Дзвінка?..
— Вона читала тільки “Екзотичні птахи та рослини”. Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.
— І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?
— Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?
Я знизав плечима, мовляв, “мені таке не смакує”.
— Хлопці — воно досить непогано, — пояснив йому свої вподобання. — Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку — це вже, знаєш, попахує збоченьством.
Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:
— Ну що ж, гомік — значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя і Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Все залежить від середовища.
Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину — він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
— Принаймні, — сказав я по хвилі роздумів, — там ти не зустрінеш Фєді.
— Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже це дістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?
— Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, — від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:
— Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...
— Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.
— Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема і зроду-віку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35