Терезка продовжила:
— Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:
We also think that way
— Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там — паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца — хіба “Ахуїцца”!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
— Пиво “Львівське”, — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє…?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.
— Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.
— Ану давай.
— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:
PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
— Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, прикурюючи чергову цигарку. — В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:
SPRITE
ІМІДЖ — НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!
3.
Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Однозначно тупик, остаточна зупинка.
Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.
Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так — циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:
СТАНЦИЯ БЕСКИДЫ
Терезка заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?!
Вона кивнула, вагаючись — закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.
Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, до чого ж тут прекрасно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. -Так і важелі — вростають у механізм”.
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.
Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.
Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.
Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.
Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні, звісно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22
— Ну то слухай: телевізійна реклама страшенно дорогого бабського журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. Картинка наступна: на кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Так от. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно ірже. Потім він регоче, як несповна розуму і голосно вигукує: “WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!”. Тут з’являється обкладинка свіжого випуску журналу, там якась “Бурда мода” чи “Воґ”, і титри англійською:
We also think that way
— Ого, нівроку! Але, по-моєму, занадто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки втикають. Тут один каже: “От зараз би піцци”. А другий в’їдливо так відповідає: “Ахуїцци, бля!”. І разом, мов осяяні, вигукують: “Піцца “Ахуїцца”! Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піццу-ахуїццу з грибами, сиром та пеппероні, і ми вже бачимо, як поміж берізками біжить кельнер у чорному фраці зі срібною тацею на піднятій руці. Підбігає до грибників, знімає з таці кришку, а там — паруюча духм’яністю піцца. Грибники беруть по шматочку, і кусають, примовляючи: “Справжня піцца — хіба “Ахуїцца”!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
— Пиво “Львівське”, — сказав він, заправляючи майку в штани. — Відчуй полегшення! Між іншим, можу зразу тобі й іншу запропонувати: стоять двоє чуваків над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд — декаданс там, екологічна катастрофа, торжество тєхнікі над чєловєком… Лиця в чуваків задумані й одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом і запитує: “Майбутнє…?”. А інший з таким пафосом йому: “ВІДСУТНЄ!!!”. І напис: “DANONE. УПИР СЕРЕД ЧУМИ”.
— Нівроку так. Я от колись так забавлялася, по місту сама лазила. Теж таку, дуже концептуальну рекламу придумала. Якраз вкладається в рамки русинського імпресіонізму, чи як ти там казав.
— Ану давай.
— Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє чуваків, курять якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під “Кока-коли”. Ідуть, ідуть, ідуть… На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна довга-довга… Ідуть, копають, курять… Ідуть… копають… курять… Ідуть. Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав’язливого відеоряду один закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під “Коки” сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган:
PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
— Винятково для галицької ментальности рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! — додав він, прикурюючи чергову цигарку. — В принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Зхначить, так: панорама Єрусалиму. Над Голгофою заходить сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує лиця двох розіп’ятих мучеників — вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:
SPRITE
ІМІДЖ — НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!
3.
Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Однозначно тупик, остаточна зупинка.
Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.
Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так — циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:
СТАНЦИЯ БЕСКИДЫ
Терезка заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?!
Вона кивнула, вагаючись — закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.
Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, до чого ж тут прекрасно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. -Так і важелі — вростають у механізм”.
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.
Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.
Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.
Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.
Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні, звісно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22