Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
— А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. — Чоловік мій п’є.
— Шо, сильно?
— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
— А чого?
Жінка знову затягнулася.
— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по-свояцьки. — Тільки у маю почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.
— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
— Та, то тільки ад неї, зміюки такої.
— А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
— Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка порснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. — Я дурна. Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як
(тріскай )
тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(проривайся)
(проривайся, сука)
Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.
Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю
Остання територія
1.
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже хрестоматійно — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, — вирішила вона і тут же засумнівалася.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася.
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку — попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
— Кинув мене, гад. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко… — Таки підставний, значить.
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.
Дивно— дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?
Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві.
Декотрі з нас загубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинства.
Оглядову площадку заповнила групка туристів — напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22
— А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. — Чоловік мій п’є.
— Шо, сильно?
— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
— А чого?
Жінка знову затягнулася.
— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по-свояцьки. — Тільки у маю почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.
— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
— Та, то тільки ад неї, зміюки такої.
— А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
— Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка порснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. — Я дурна. Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як
(тріскай )
тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(проривайся)
(проривайся, сука)
Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.
Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю
Остання територія
1.
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже хрестоматійно — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, — вирішила вона і тут же засумнівалася.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася.
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку — попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
— Кинув мене, гад. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко… — Таки підставний, значить.
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.
Дивно— дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?
Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві.
Декотрі з нас загубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинства.
Оглядову площадку заповнила групка туристів — напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22