” — сполошилася Терезка і від думки, що зараз, саме зараз на станції “Бескиди” дзеленьчить телефон, її тіло здригнулося під ногами мурашок, що заметушились по шкірі.
— Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісередини. Але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. Аж тут тобі тицяють адресу Останньої території, мрії кожного архемана, прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила. Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.
4.
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжій у пам’яті стежині. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз десь вигулькне.
— До Набережної є два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися “плазмою”. А потім лізти в місто, а можна піймати номада, — сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. — Так навіть проникнути в паралельність простіше. Мі іншим, номади — теж винахід видців.
— А це ще шо за малімони? — спитала Терезка і поправила лямку наплечника, коли повз них пройшла компанія з п’яти поляків-пенсіонерів. Туристи.
Об’єкт №1. НОМАД
З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини зарахунок тиску, який створює його усвідомлення ззовні. Дехто стверджує, що бачить номада як сферу з рухомим центром, котра постійно втікає всередину себе.
Живучи у вічній зміні світів, номади при цьому дуже рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика — це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади утворюють специфічні викривлення простору, так звані лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває — здебільшого тому, що всі номади відлякують. Страшні жебрачки, що стеляться долом, закутані у чорні клобуки; стікаючі кров’ю паршивці-алкоголіки, лукаві покорощені бомжі тощо.
В ролі номада можна також використовувати чорних дворових псів з “окулярами” — білими колами довкола очей.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. “вічні туристи”, схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-их років. Однак ніколи не відомо наперед, наскільки окупним є контакт із номадами у горах — місці мурашників, нір та каменів (як відомо, мурашники та нори представляють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в паралельний; великі камені своєю від’ємною швидкістю не дозволяють тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя); місці, обжитому структурами, що вистежують і відлунюють тіні та голоси.
Анахронізм являється найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб опинитися затягнутим у вир номада, необов’язково розмовляти з ним (хоча це й суттєво пришвидшує процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
— Та? А чому саме тут? — поцікавилася Терезка, коли Антон ознайомив її з поняттям “номад”.
— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка прогулюється там, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. От, приміром, вирішила ти собі трохи проспацеруватися… Гуляєш собі, збираєш красиві листочки, — але так хіба по окраїні, углиб не йдеш, бо вийдеш десь на Замарстинівську, а звідти далеко до центру пішки пиздячити. І тут ти про шось задумалася, не зауважила, як глип — а ти вже зайшла в таку глибінь, шо треба вертатися. І так, типу, блукаєш ти, блукаєш, а пагорб з тебе енергію смокче, як упир. А поскільки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — такий самий номад, тільки не такий щільний. І, звичайно, повільніший. Щоби зміститися в ньому на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити в ньому кілька років.
— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, — спитала Терезка. — Вони як?
— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.
5.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися по схилу пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки поміж дерев і чагарника.
— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплечник і сіла поруч.
Антон глянув на годинник. Рух сонця. Усвідомлення цього викликає пограничні стани, близькі до божевілля. (Клініка.)
По годині мовчанки біля їхніх ніг зібралася невеличка гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із золоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. Сиділи собі хлопець і дівчина, подумає він, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: “Ну так ШО?”. А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: “А шо тобі взагалі треба?”. Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.
“Як романтично, — подумала Терезка. — Зі мною так не розмовляли.”
Нагадавши собі дещо, Терезка озвалася:
— От ти тусувався з Курсантом…
Антон кивнув головою.
— То ти знаєш, де він дівся?
Простеживши небуденну гру міміки на Антоновому обличчі, Терезка встигла вирішити, що це так і залишиться таємницею. Однак Антон сказав:
— Курсант впав у небо.
— Це як? Метафорично?
— Нічого подібного. Я бачив це на власні очі. Наступного ранку після тої ночі, коли Льолік порізав себе ножем і пішов у гори, я знайшов його без свідомості на величезній полонині. Я зі самого ранку шукав його, я намірявся знайти його, тому і знайшов. В нього лице було таким, яке ти, напевне, не побачиш ніколи в житті. Коли він розплющив очі, я зрозумів, шо Льолік намацав у собі якісь двері. І сталося так, що він не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22
— Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісередини. Але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. Аж тут тобі тицяють адресу Останньої території, мрії кожного архемана, прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила. Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.
4.
Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжій у пам’яті стежині. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз десь вигулькне.
— До Набережної є два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися “плазмою”. А потім лізти в місто, а можна піймати номада, — сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. — Так навіть проникнути в паралельність простіше. Мі іншим, номади — теж винахід видців.
— А це ще шо за малімони? — спитала Терезка і поправила лямку наплечника, коли повз них пройшла компанія з п’яти поляків-пенсіонерів. Туристи.
Об’єкт №1. НОМАД
З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини зарахунок тиску, який створює його усвідомлення ззовні. Дехто стверджує, що бачить номада як сферу з рухомим центром, котра постійно втікає всередину себе.
Живучи у вічній зміні світів, номади при цьому дуже рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика — це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади утворюють специфічні викривлення простору, так звані лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває — здебільшого тому, що всі номади відлякують. Страшні жебрачки, що стеляться долом, закутані у чорні клобуки; стікаючі кров’ю паршивці-алкоголіки, лукаві покорощені бомжі тощо.
В ролі номада можна також використовувати чорних дворових псів з “окулярами” — білими колами довкола очей.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. “вічні туристи”, схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-их років. Однак ніколи не відомо наперед, наскільки окупним є контакт із номадами у горах — місці мурашників, нір та каменів (як відомо, мурашники та нори представляють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в паралельний; великі камені своєю від’ємною швидкістю не дозволяють тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя); місці, обжитому структурами, що вистежують і відлунюють тіні та голоси.
Анахронізм являється найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб опинитися затягнутим у вир номада, необов’язково розмовляти з ним (хоча це й суттєво пришвидшує процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
— Та? А чому саме тут? — поцікавилася Терезка, коли Антон ознайомив її з поняттям “номад”.
— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка прогулюється там, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. От, приміром, вирішила ти собі трохи проспацеруватися… Гуляєш собі, збираєш красиві листочки, — але так хіба по окраїні, углиб не йдеш, бо вийдеш десь на Замарстинівську, а звідти далеко до центру пішки пиздячити. І тут ти про шось задумалася, не зауважила, як глип — а ти вже зайшла в таку глибінь, шо треба вертатися. І так, типу, блукаєш ти, блукаєш, а пагорб з тебе енергію смокче, як упир. А поскільки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — такий самий номад, тільки не такий щільний. І, звичайно, повільніший. Щоби зміститися в ньому на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити в ньому кілька років.
— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, — спитала Терезка. — Вони як?
— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.
5.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися по схилу пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки поміж дерев і чагарника.
— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплечник і сіла поруч.
Антон глянув на годинник. Рух сонця. Усвідомлення цього викликає пограничні стани, близькі до божевілля. (Клініка.)
По годині мовчанки біля їхніх ніг зібралася невеличка гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із золоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. Сиділи собі хлопець і дівчина, подумає він, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: “Ну так ШО?”. А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: “А шо тобі взагалі треба?”. Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.
“Як романтично, — подумала Терезка. — Зі мною так не розмовляли.”
Нагадавши собі дещо, Терезка озвалася:
— От ти тусувався з Курсантом…
Антон кивнув головою.
— То ти знаєш, де він дівся?
Простеживши небуденну гру міміки на Антоновому обличчі, Терезка встигла вирішити, що це так і залишиться таємницею. Однак Антон сказав:
— Курсант впав у небо.
— Це як? Метафорично?
— Нічого подібного. Я бачив це на власні очі. Наступного ранку після тої ночі, коли Льолік порізав себе ножем і пішов у гори, я знайшов його без свідомості на величезній полонині. Я зі самого ранку шукав його, я намірявся знайти його, тому і знайшов. В нього лице було таким, яке ти, напевне, не побачиш ніколи в житті. Коли він розплющив очі, я зрозумів, шо Льолік намацав у собі якісь двері. І сталося так, що він не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22