— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?
— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!
— Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!
— А, йди ти! Ну добре, рушаймо.
— Е, стоп, а я?
— Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.
Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.
Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.
— Ну? — прозвучало запитання по суті.
— Коронера викликали? — зловісно прошипів Нінка, — Тут у вас якийсь пацієнт дуба дав після з’ясування його історії хвороби. Знов застосовували особливо жорсткі методи обстеження?
— Я-йее-не знаю. Но ви проходьте, дізнаєтесь у начальства.
Тяжкі двері повільно прочинилися, піднялися ґрати, і ми опинилися всередині.
— А це хто з вами? — поцікавився охоронець, підозріло тицьнувши в мене пальцем.
— Це-е…, — цього Нінка, здається, не передбачив.
— Я — провідний експерт міжнародного фонду “На підтримку евтаназії”. Вирішуємо питання про надання субсидій лікарні.
Охоронець сполохано блимнув очима, Нінкомпуп всміхнувся крізь зуби. В цій його подобі видовище здатне було звалити з ніг як мінімум бізона, але я витримав.
Ми рушили вздовж темного коридору, де наші кроки голосно відлунювали металевим брязкотом. Відразу скажу, що зловісними коридорами, якими низько плив чорний сморід від нечисленних смолоскипів, довелося блукати довго, при чому одного разу ми перестріли двох санітарів, що вели на огляд пацієнта у грубезних кайданах — певно, в нього була особливо тяжка стадія пневмоманнї, та він, на зло чуйним ескулапам, ніяк не хотів цього визнати; з-за дверей палат з ґратованими віконцями неслися страшні зойки і прокльони. Досить часто у цій лікарні опинялися митці — правду кажуть, мистецтво і божевілля розділяє тільки соціально сконструйована умовність, так що, не сподобався критичними колами — можеш загуркотіти за лікарняні ґрати.
— Так, Нінка, де ми збираємося знайти реєстратуру? Бо мені здається, що твоя патолого-анатомічна подоба заведе нас до “холодильника”.
— М-мн… Це справді іноді виходить з-під контролю.
— Маньяк, — різко кинув я, — Швидше уяви себе кимось іншим.
— Ким? Твоєю коханою дівчиною, аби ти нарешті вдовольнився і не нидів?
— Ух ти! А можеш?
— Тю, збоченець, вгамуйся нарешті, — дещо злякано запропонував Нінкомпуп.
— Слухай, я маю на увазі, якимось лікарем, спеціалістом з отруєнь, якого викликали для огляду “голосів”.
— А спеціаліст з отруєнь — це хто? Токси… Гастро… гастроном?
— Та будь простіше. Скажеш, що проктолог — будеш промивання робити.
Нінка, всміхаючись, промимрив відповідні заклинання і за якусь хвилину перетворився на веселого опецькуватого дядька, що тримав маленького ліхтарика у м’язистих руках. Справді, досить скоро ми вийшли до реєстратури, де й почали вимагати показати нам потерпілих.
— Проктолог? — перепитала сестричка, що сиділа за ґратованим же вікном приймальні. Вона була вбрана у захисний костюм і тримала руку на гачку самостріла, який, що характерно, був націлений на нас, — Туди вже надіслали одного. Якраз промивання збирались проводити.
— А я, — гордовито мовив Нінка, — Я — проктокурор і мушу обстежити хворих до того, як ці профани зіпсують усі свідчення. Це зі мною секретар суд-мед огляду. Прошу якомога швидше провести нас до потерпілих.
— О! — збентежилася сестричка, — Прошу зачекати, я приведу головного лікаря зі слідчого ізолятора.
Вона відклала самостріл, що примусило мене різко видихнути, і майнула у двері, що знаходилися за її спиною.
— Так, і що тепер? Зараз приведе цього лікаря…
— А документи, інформація про надходження потерпілих де знаходиться?
— Тут, гадаю, на реєстратурі. Але як туди потрапити? Он її каптьорка зачинена на великий імпортний замок.
— Замок, кажеш… — протягнув я, згадуючи свою бурхливу юність у “Злобній булочці”. Нам не раз випадало мати справу з різними запорами, якими від нас намагалися врятувати різну цікаву інформацію, — Ану посунься!
Я перевірив замок, і, на щастя, він виявився знайомої мені конфігурації.
— Я можу з цим впоратися. Лише мені потрібна шпилька чи бодай викрутка.
Нінкомпуп зорієнтувався миттєво. На стіні, прибитий цвяшком, висів плакат “На волю з міцним здоров’ям”, який і був використаний у злочинних цілях. Через півхвилини, покопирсавшись цвяшком у складному механізмі імпортного замка, я відчинив двері реєстратури.
— Ну, і як тобі?
— Браву! Я тобою пишаюся. Так, де тут наші “голоси”? — Нінка вже копирсався у картотеці, — Ага, ось.
Аж раптом почулися голоси і кроки за дверима, куди вирушила була за головлікарем наша сестричка.
— Полундра! — прошепотів я, — Тікати треба!
— А картка?
— Беремо з собою. Ну, гайда!
Ми, у виваженій паніці гримнули дверцятами шухляди, з ноги захлопнули за собою двері реєстратури і дременули коридором; Нінка міцно притискав до себе трофей. Зупинились ми відразу ж за поворотом, аби не чути було гуркоту, що видав би напрямок нашого відступу.
— Ну, треба щось робити, — хекаючи, повідомив я.
— Ідеї?
— Можеш ще на щось перетворитись?
— Тебе заціпило на цьому, чи як?
— Але ж це спрацьовує! Можеш щось ліпше запропонувати? Я весь увага і співробітництво.
— Маєш, страмна халепа, рацію. Ну, логічно, я повинен надбати того вигляду, у якому сюди і увірвався, — нервово зашепотів Нінка, — Тоді, можливо, в мені не признають того біснуватого проктолога, який пограбував реєстратуру. А от ти… Шкода, що ми тобі чогось не вигадали ще на підступах. Гм.
— Так, поки ми тут блукатимемо, вони точно вишлють на КПП посилену варту і сестричку, аби змогла нас упізнати. Якщо я з’явлюся у якомусь іншому вигляді, боюсь, охоронець мене неправильно зрозуміє. Гм.
Запала мовчанка, ми з Нінкою оглядали один одного, намагаючись виявити нас обличчі співучасника натяк на якусь здогадку щодо втечі з місця злочину.
— О! — зрештою всміхнувся Нінка, — Ти ж сам тільки-но це сказав!
— Що? — здивувався я, — Коли це я встиг?
— Сестричка і варта. Це ти такий розумний, із стажем злочинної діяльності, передбачив, що вони мають зробити. А от вони, власне, поки ще докумекають, що їх пограбували зайди…
— Ну, не варто недооцінювати супротивника. Люди, нажаль, не такі й дурні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37