— А ми, той… для регулярного ознайомлення вищих інстанцій з поточними проблемами Редакції.
З-за плеча Редактора визирнуло красиве, хоч і моторошне обличчя Джаскіна.
— О, привіт Нінкомпуп, давно не бачив. Маєш гарний вигляд.
— Звісно, Панчі, на ваш смак, — похмуро мовив Нінка, — Після вашого отого повідомлення на ресторанто де вже мені виглядати погано — весь аж свічуся здоров’ям і радістю, як позаторішній труп.
— Ой панове, яка сумна новина, — поцокав язиком Пайба Оліфаг, — та заходьте до кабінету, будете сваритися подалі від людського ока, а то страм який!
Ледве ми зайшли до приміщення і повсідалися навколо круглого стола, Нінкомпуп виразив іще кілька емоційно навантажених суджень з приводу Джаскінового повідомлення. Той уважно вислухав постраждалого і повів плечима.
— Якого повідомлення?
Тепер була черга Нінкомпупа вражено заціпеніти. Те де там!
— А от-того, що ви мені на пейнджер передали, на ресторанто ? Не пам’ятаєте? Я ж повівся, як останній лох, вважаючи, що керівництво мені надто вже великого зла не бажає і рушив прямо у засідку, де на мене чекало 20… ні, 30 здоровенних гоблінів, які мене неввічливо побили, не спитавши ім’я-прізвища.
— Ніякого повідомлення я не відправляв, що думаєш, в мене зовсім стріха протікає? Звідпоки це я на ресторанто висловлююсь? Та мені в найгіршому кошмарі на голодний шлунок таке на примариться!
— А що ви маєте проти ресторанто ? — обурився я, — Міжнародна мова, все таки! Це ви поліглоти, володієте лише жаргоном, суржиком та матерною говіркою!
— Все, брейк! — заволав Пайба Оліфаг, — Мені дуже цікаво, звичайно, вислуховувати ваші погляди на лінгвістичні проблеми, і все таке. Однак, чи не міг би хтось люб’язно оповісти, завіщо на цей раз побили шановного кореспондента, і чого винною виявилася заледве не вся Редакція?
Шановний кореспондент відправив останнього вбивчого погляду на мою адресу та заходився люб’язно оповідати про те, як прийшов він до Інституту, значить, дослідити обставини зникнення Гастрономікона , а там на нього з вулиці Громадянського Шлюбу вискочили неввічливі гобліни у великих кількостях і, інкримінувавши йому якісь невідомі Бруксові, мої тобто, заслуги, заходилися здійснювати над ним насилля. Далі прозвучав короткий опис бойових дій — як Нінка мужньо гамселив значно переважаючі сили ворога, як він майже розкидав по всій вулиці скривавлені тіла необачних нападників, та тут з-за рогу підступно з’явився неприємний тип, який повідомив нікчемним решткам амбалів, що зв’язалися вони не з тим і скомандував відступ.
— Ага, а повідомлення про викрадення надійшло на твій пейнджер і ти вирішив, що автор цього незрівнянного літературного твору на древній мові шанувальників громадського харчування — наш непередбачуваний Джаскін?
Нінкомпуп похмуро кивнув. Начальство повернулося до мене, зловісно клацаючи нігтями по столу.
— То що скажеш, мовознавець?
— А що? Що я? Він же сам, — я звинувачувально ткнув пальцем у Нінку, — відмовився від моєї компанії, мовляв, пограбування — його вотчина. А воно, виявилося, якісь прихильники мого таланту вирішили викликати мене на побачення таким ось чином… Оскільки, ймовірно, талант мій надто грандіозний, випереджає свій час, і для смертного невластивий. То й, того, хотіли допомогти мені відійти у вічність молодим і гарним…
З кожним словом я вірив собі все більше, тож вирішив змовкнути, аби зовсім себе не переконати. А то якось все виходить надто трагічно.
— Диви, он воно як, — з повагою сказав Джаскін.
— Гм, — співчутливо мовив Нінка
— Прекрасно, — потираючи руки, повідомив Пайба Оліфаг.
Ми троє вирячилися на нього в німому зачудуванні.
— Та що ви дивитеся на мене, як на схибленого на здоровій дієті вурдалаку? Кому-кому, а вам уже слід було і звикнути.
Пан Оліфаг дістав із шухляди люльку та заходився її набивати. Очевидно, на ненакурену голову бідному Редакторові з нами було тяжко спілкуватися, тож вимагалася додаткова стимуляція. Джаскін зітхнув та, підібгавши мантію, дістав із кишені брюк пом’яту пачку цигарок. Ми з Нінкою заскиглили, мов негодовані цуценята, результатом чого стало те, що невблаганний Джаскін із гірким “ну не паразити?” метнув і нам по цигарці. Якусь хвилинку у кабінеті Редактора “Голосу Совісті” запала мовчанка і чути було лише задоволене зітхання та вихукування отруйного диму.
— Отже, — зрештою мовив пан Оліфаг, — я вважаю, що попри деякі побічні ефекти на зразок регулярних фізичних ушкоджень наших співробітників, те, що відбувається, є корисним для справи. Це свідчить про те, що нам вдалося розворушити справу про амфікорумпіни, в нас вірять, і, як наслідок, бояться. А це, по-перше, сприяє збільшенню тиражу, а по-друге, це — єдине, що здатне забезпечити нам таку-сяку безпеку. Не треба свердлити мене закоханими поглядами, панове! Треба дати їм зрозуміти, що ми маємо більше інформації, і у випадку чого, ну, ви розумієте. Ти нічого не накопав, а, Брукс? А то в тебе оченята підозріло блищать.
— Я, ну, лише встиг побувати на чорному базарі, а потім зазирнув до Установи. Ми ж, — я кивнув до Нінки, — намагалися розшукати пана Портфеллера.
Колеги вирішили присвятити мені дещицю своєї уваги. Власне, на мене тепер дивилися три пари очей з професіональним зацікавленням психіатрів, які зіштовхнулися із феноменом розладу удаваного маніакально-депресивного психозу.
— Чорний, значить, базар. Ага, — першим прийшов до тями Редактор, — Установа. Ну, могло бути і гірше. Наприклад, витверезник, а Джаскін?
Той розреготався, Нінка замріяно заусміхався, а мені не залишилося нічого окрім як оглядати їх з невимовним докором
— Та не лякайся, Бруксе, — мовив Редактор, — це у Джаскіна в часи його буремної юності був такий метод: береш об’єкт інтерв’ю за барки, доставляєш його у найближчий питний заклад і заливаєш істотною кількістю алкогольних напоїв, аби нещасний не надто пручався. Цілу філософію склав, підступний, називалася вона “Метод та істина” — правильно, Панчі? — з натяком на вміст алкогольних сполук, та навернув у свою віру значну кількість співробітників. В результаті я починав свій ранок з регулярного прочісування Дрободанських витверезників на предмет кореспондентів ГС. Це було звичайно, дуже весело, однак одного ранку, коли в Редакції мене зустріла негостинна тиша, я вирішив покласти цьому край. Це була титанічна праця, та мені вдалося досягти — відносного — успіху.
— Он воно що, — зітхнув я, — невчасно, значить, потрапив я до вас, шановні, не застав золотої доби Редакції. Шкода… Але який красивий метод, пане Джаскін!
Той улещено зашарівся.
— Пробач колего, — винувато всміхнувся Пайба Оліфаг, — що доводиться тобі працювати у похмурий вік панування людської розважливості, однак зроби старому послугу, напиши статейку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37