ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


(I.D.)
Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?
Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…
І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.
Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:
«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу
«прищі не їбуть».
Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.
Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».
А потім іще:
«Вчора лазила знов по стінці, в смислі r ос k climbing …»
Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)
Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.
Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.

Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.
Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden , і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.
Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.
— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»
Ну й нехай.
Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.
— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.
Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.
Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.
Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.
Ми їдемо в машині, я далі тримаю Майнеса за руку. Розмовляємо про тих, хто нещодавно помер — їх довкола Майнеса позбиралося більше десятка. Кожна смерть знайомої людини залишила слід на його вродливому обличчі — тепер він уже не такий дитячий, як раніше.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46