— питає наш водій, 47-річний ланкієць Ніхаль.
— Ну, так… — я спершу бентежуся, але відразу ж роздупляюся:
— Морів є багато. А океанів — тільки чотири. Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно… — (тут мене клинить і, хоч ти трісни, я не можу згадати англійською назви Північно-Льодовитий).
Ніхаль, як завжди, люб'язно і з розумінням киває. Так само він робить і тоді, коли ні чорта не розуміє. Та вже пес із ним. Аскольд мені не вірить:
— Та ну, не може бути, щоби мужик дожив до п'ятдесятки і не знав, чим відрізняється океан від моря.
— Ну та ж не знав, бач…
— Він що — в школу не ходив чи телевізор ніколи не дивився?
— В школу ходив давно, а по телевізору не завжди переключав на «Клуб Путєшествєнніков». І зі Шрі Ланки в житті не виїздив.
Щоби знову стати ввічливою й милою, я з непідробним інтересом питаю в Ніхала:
— А коли тут встає сонце?
— Зранку, мадам…
(Я затикаюся, Аскольд повзе від беззвучного сміху під сидіння, помсту наївного здійснено, сам наївний навряд чи про це здогадується або занадто хитрий, аби хоч щось виказати).
Океан тим часом підійшов уже зовсім близько.
… Якось Аскольд спробував собі згадати всі ті прізвиська, що я йому відважила. Селекшн вийшов більш ніж щедрий:
Кук (бо не дописував останнє «у» в вітальному «куку»)
Кукіс
Кукі Монстр
Кук-і-Монстер
Мусікап (з народної творчості )
Мусік (похідне)
Кусік (так само дериватив від Кук)
Мусікук
Кусюка
Пусюка
Свиня (обов'язково з ноткою питальної трагічності в голосі, характерно розтягуючи кінцеве «ня-а-а-а!!!»)
Свинка
Свинюка
Жабка
Жаба
Бегемот (2 години не міг заснути, думав, чого це він бегемот)
Чечен (коли на ескалаторі метро в Москві, в шапці в профіль)
Бублик
Аскольд зітхнув. Десь у той його момент зітхання я якраз доспівувала свій романс:
— Ямщік, не гані-і-і лащадє-е-ей,
Мнє нє— е в кава больше спєшить,
Мнє нєкуда больше любіть,
Ямщік, нє гані…
Ну нє гані, ямщік, карочє.
— Слухай, — спитав Аскольд, — то що — підемо до океану?
— Ато. — (Надворі глупа ніч і всі готельні сусіди-бюргери, подивившись по мобільних телефонах бюргерську вечірню казочку (думаю, вирубало їх десь на демонстрації курсу акцій «Франс Телеком») як по команді віддалися в липкі лапки Морфея. Чи Дейла Карнегі там свого, я вже не знаю. Чіп і Дейл спєшат на помащь.
— Там, певно, отакенні морські черепахи повилізали з води, — провадить Аскольд.
— Ага, по одній підходять розписатися в Червоній Книзі.
Аскольд убиває комара в мене на плечі. Робить це відверто нахабно, так що разом із атрофованим комариним життям у мене ледь не атрофуються м'язи. Віддаю Аскольду кулаком в ніс, без усяких там комашиних приводів. Поки він падає разом зі стільцем, а потім з гуркотом підводиться, я згадую, як вчора ми спали під ніжно-блакитною принцесячою сіткою над ліжком.
— Звичайна собі сітка від комарів, — кривиться Аскольд.
— Ага, тільки комарам тим треба було в фільмі «Челюсті» зніматися. Підараси.
— Підарски. То самиці тільки гризуться.
— А.
— Ти дуже мило собі вимазала вночі пику звьоздочкою, — (цей кретин має на увазі наш супер-пуперний трав'яний аюрведичний бальзам), — мені ледь усі очі не повипікало.
— Хе-хе…То не треба було на мене витріщатися!!! — я з переможним вуркотом засмоктую рештки бананового соку через соломинку.
В цьому готелику — першому, в якому ми залишаємося на ніч на південному узбережжі -є двері до океану. На ніч їх закривають на важкий засув і дуже важко упроситися вийти. Головно через те, що працівники ніяк не годні второпати, що ж ти робитимеш у такій глупій темноті коло води. Твоя трагічна англійська і живописні жести допомагають слабо. Ти починаєш скаженіти, тебе викидає з себе через те, що хтось зазіхає на твою свободу і закриває тобі якісь двері до виходу. Зрештою приходить їх головний дяпчик і каже:
— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.
Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.
. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття
мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.
— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.
Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.
— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.
А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.
Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.
— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.
— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.
— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.
— Ги.
— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.
Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
— Ну, так… — я спершу бентежуся, але відразу ж роздупляюся:
— Морів є багато. А океанів — тільки чотири. Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно… — (тут мене клинить і, хоч ти трісни, я не можу згадати англійською назви Північно-Льодовитий).
Ніхаль, як завжди, люб'язно і з розумінням киває. Так само він робить і тоді, коли ні чорта не розуміє. Та вже пес із ним. Аскольд мені не вірить:
— Та ну, не може бути, щоби мужик дожив до п'ятдесятки і не знав, чим відрізняється океан від моря.
— Ну та ж не знав, бач…
— Він що — в школу не ходив чи телевізор ніколи не дивився?
— В школу ходив давно, а по телевізору не завжди переключав на «Клуб Путєшествєнніков». І зі Шрі Ланки в житті не виїздив.
Щоби знову стати ввічливою й милою, я з непідробним інтересом питаю в Ніхала:
— А коли тут встає сонце?
— Зранку, мадам…
(Я затикаюся, Аскольд повзе від беззвучного сміху під сидіння, помсту наївного здійснено, сам наївний навряд чи про це здогадується або занадто хитрий, аби хоч щось виказати).
Океан тим часом підійшов уже зовсім близько.
… Якось Аскольд спробував собі згадати всі ті прізвиська, що я йому відважила. Селекшн вийшов більш ніж щедрий:
Кук (бо не дописував останнє «у» в вітальному «куку»)
Кукіс
Кукі Монстр
Кук-і-Монстер
Мусікап (з народної творчості )
Мусік (похідне)
Кусік (так само дериватив від Кук)
Мусікук
Кусюка
Пусюка
Свиня (обов'язково з ноткою питальної трагічності в голосі, характерно розтягуючи кінцеве «ня-а-а-а!!!»)
Свинка
Свинюка
Жабка
Жаба
Бегемот (2 години не міг заснути, думав, чого це він бегемот)
Чечен (коли на ескалаторі метро в Москві, в шапці в профіль)
Бублик
Аскольд зітхнув. Десь у той його момент зітхання я якраз доспівувала свій романс:
— Ямщік, не гані-і-і лащадє-е-ей,
Мнє нє— е в кава больше спєшить,
Мнє нєкуда больше любіть,
Ямщік, нє гані…
Ну нє гані, ямщік, карочє.
— Слухай, — спитав Аскольд, — то що — підемо до океану?
— Ато. — (Надворі глупа ніч і всі готельні сусіди-бюргери, подивившись по мобільних телефонах бюргерську вечірню казочку (думаю, вирубало їх десь на демонстрації курсу акцій «Франс Телеком») як по команді віддалися в липкі лапки Морфея. Чи Дейла Карнегі там свого, я вже не знаю. Чіп і Дейл спєшат на помащь.
— Там, певно, отакенні морські черепахи повилізали з води, — провадить Аскольд.
— Ага, по одній підходять розписатися в Червоній Книзі.
Аскольд убиває комара в мене на плечі. Робить це відверто нахабно, так що разом із атрофованим комариним життям у мене ледь не атрофуються м'язи. Віддаю Аскольду кулаком в ніс, без усяких там комашиних приводів. Поки він падає разом зі стільцем, а потім з гуркотом підводиться, я згадую, як вчора ми спали під ніжно-блакитною принцесячою сіткою над ліжком.
— Звичайна собі сітка від комарів, — кривиться Аскольд.
— Ага, тільки комарам тим треба було в фільмі «Челюсті» зніматися. Підараси.
— Підарски. То самиці тільки гризуться.
— А.
— Ти дуже мило собі вимазала вночі пику звьоздочкою, — (цей кретин має на увазі наш супер-пуперний трав'яний аюрведичний бальзам), — мені ледь усі очі не повипікало.
— Хе-хе…То не треба було на мене витріщатися!!! — я з переможним вуркотом засмоктую рештки бананового соку через соломинку.
В цьому готелику — першому, в якому ми залишаємося на ніч на південному узбережжі -є двері до океану. На ніч їх закривають на важкий засув і дуже важко упроситися вийти. Головно через те, що працівники ніяк не годні второпати, що ж ти робитимеш у такій глупій темноті коло води. Твоя трагічна англійська і живописні жести допомагають слабо. Ти починаєш скаженіти, тебе викидає з себе через те, що хтось зазіхає на твою свободу і закриває тобі якісь двері до виходу. Зрештою приходить їх головний дяпчик і каже:
— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.
Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.
. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття
мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.
— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.
Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.
— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.
А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.
Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.
— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.
— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.
— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.
— Ги.
— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.
Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46