— Я не вірю тобі…
— Добре, не вір. Але, заради цікавості, провели експеримент зі своєю святою Вікусьою. Перекрий їй фінансовий кисень. Так, не надовго, але прикинься, що по-справжньому. Побачиш, як вона заспіває.
— Ніяк не заспіває. Вона ж могла, як справжня стерва, прийти до мене, коли я їй про все розказав, і заявити: «Так, урод, давай мне квартіру, машину і бабло, іначє тєбє піздєці»
— І який же тобі піздєц?
— А такий, що скаже: інакше хуй підійдеш до дитини. Завтра ж забуде, як тебе звали!
Ой, це вже десь я чула. І бачила краєм ока в американських мелодрамах, під які, часом поплакавши, так любить засинати на канапі моя мама після роботи. Чудові фільми. Там всі кидаються люстрами, помирають від раку, роблять одні одним запари і возять дітей до школи на червоних машинах середнього класу. Я просто зітхаю. Центральноєвропейська ніч навалила на мене всією вагою своїх пишних стегон. Утім, її мені легше зносити, ніж задушливу вологість Екватора. Навіть дуже зеленого і щедрого на ігуан та авокадо. Ґени версус адаптація. Я встаю зовсім мовчки і йду до ванної. Аскольд залишається у темряві один.
Нікуди він від мене не піде. Ми спатимемо тут разом.

Гурт КОНДЕНСАТОР І ВИСОКА НАПРУГА, чи то пак, КВН (не плутати з відстійною грою КВН) вважається у нас альтернативною групою. Ну, типу там, інтелектуали музику роблять, такі собі модні і культові лічності, всі дівчатка від них пісяються і бігають вервечками з єдиним благанням в очах: «Трахни мене!!!» Добрі хлопці (а особливо фронт-мен, бо ж йому найбільше дістається — ах, красунчичок!) не часто знаходять у собі силу відмовити чарівним створінням — ну, і всі щасливі, ясен пень.
Якось їхали собі музики на концерт. У них, як і в будь-яких порядних музикантів, є свій цілий автобус. Щоправда, мікро. А в автобусі телевізор. Шкода, звичайно, що минулися добрі панківські часи гуртів штибу НАРРY МОNDAYS, де автобус ломився від голих хвощ і кокаїну. Такі відчайдушні оргії нашим чувам не по зубам — так, деколи, якісь миршаві (а часом і доволі пишні) фанаточки на задньому сидінні, горілочка і травичка місцевого пок-руту. Та й то те все добро — фанатки, горілка, травиця — частіше в готельному номері. Автобус втрачає свою символічне значення.
— Ну що, пацани, лишився ще у нас якийсь фільм? — потягуючись на незручному сидінні, запитав клавішник.
— Нє-а, — відказали йому.
— А що лишилося?
— От тут… Концерт якийсь… МUSЕ! — прочитав фронт-мен. Що — ставимо?
Робити нічого — поставили. Дивилися трохи, слухали… Десь аж півтори пісні прослухали. А концерт поміж тим охуєнний — Огі§іп ог" Зуттеїту.
— Ой, пацани, шота мєня ета грузіт , — сказав клавішник.
— М-да… — погодився саксофоніст. — Єщо пока пєть не начінал, нічо так било…
Дивляться трохи далі. А тоді поволі втрачають терпець, спокій і т.зв. мистецьку толерантність:
— Не, ну ета ващє піздєц!!! Ета што же далжно била у чувака случіцца в жизні, шоби он так пєл?1!
(МUSЕ — одна з моїх найулюбленіших груп. Особливо мене вставляє геніальна манера вокаліста. Такого справжнього драматизму і здатності пускати мурашки по шкірі мені бракувало ще з часів (символічних, соррі, а не історичних) Джима Моррісона).
Виключають МUSЕ, вмикають РМ-станцію. Щоби всьо панятно і не грузило. Цікаво, правда, якого зеленого вважати себе альтернативщиками? Чи то, як завше, медіа-средіа ярликів навішала? От жалко пацанів.
— Слиш, а у каво Круг? — питає ще хтось із творців молодіжної музики.
— Ща, даслушаю — дам. Вот у мєня єщьо єсть пєсні із савєтского кіно.
— О, да!!! Вєщь!!! Вот дє била жизнь, вот дє емоциї!!! Давай!!
БУЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ!!!!!

Інколи людина дуже-дуже довго лупає скалу головою, вірячи, що їй призначено скалу сесю розбить, але в неї ніфігашечки не виходить. Хіба що мозок із вух і неминуче розчарування «цим грьобаним, нікчемним життям, всі люди — сволота, мужики — свині, а баби — лярви».
А інколи все й навпаки. Живе, скажімо, хлопчик, закінчує в 22 рочки істфак, іде якоїсь мами на кафедру, спереляку навіть пише дисертацію, викладає археологію довгоногим дєвочкам і клишоногим малчікам, відтак раптом схаменається, що бабла то дає мало, а грання мізкам багато, кидає все, переїздить до Києва, йде в який-небудь НАФТоГАЗ працювати, прикинувшись програмістом, а тоді бере на роботі кредит, купує собі квартиру в центрі, дочікується моменту, коли НАФТоГАЗ збанкрутує (чи просто собі якусь аферу з крупним баблом раптом мутить), кредит не віддає, свистати на це хоче, купує собі синій яґуар і пиз-дуватий шарфік, відчуває себе на вершині хвилі стьобу і невшибенності, Аише один момент: на той час хлопчику вже 30.
А ще є історія дівчинки. Була-жила-вчилася в музучилищі і навіть у консерваторії. Вийшла заміж за хлопчика толкового, співала всю дорогу пісеньки симпатичні, десь там час від часу зблискувала на ТБ і затихала… Аж тут раптом чоловікові стрільнула в голову ідея: а що, як вкласти багато-пребагато бабла в костюми і балет, перевчити дівчинку з типу-львівських баллад на типу-балканський фольк, та ще щоби всі «Гей-я-ГЕЙ!» кричали, а в кліпах її — ту, що пиздячить до них якогось дідька в гори на «хаммері» — гуцули зустрічали верхи на конях і позичених у клубі (принаймні, так вони виглядали…) кептарях, що, як додати такого собі етно-драйву і зафігачити купу бабла у промо-кампанію?! Біда з ним, якщо все пролетить — залишиться ще стабільний прибуток від студії тощо… А раптом — вистрілить?!
І таки вистрілило! Про дівчинку заговорили багато де на світі. Хай вона думає, що в «цілому світі». Так гарніше. Приємно думати собі такі ось теплі речі, коли тобі якраз 30.
Життя вдалося?
Хлопчика я добре знаю. То мій друг. Дівчинка — то public person , а я від них тримаюся подалі.
Однак часами всі ламають правила. З цікавості? Навряд. Просто дуже зворушливим буває контакт із чимось (кимось) реально важливим для тебе в дитинстві. Коли ця дівчинка називає мене ровесницею, я коректно мовчу про нашу семирічну різницю з мінусом у мій бік — на час вимови цієї фрази вона мені вже подобалася.
А спочатку було доста смішно.
— Привіт! — сказала я, припершись до неї до хати на інтерв'ю.
— Здраствуйтє. — підкреслено офіційно відказала вона, сидячи з ногами на дивані й цоркаючи кнопочкою мишки на леп-топі.
— Катакана Клей. — сказала я, здається, сама собі (о, а чо? Так радісно почути вдале ім'ячко черговий раз!), бо її та інформація не зачепила.
— Ну добре, — знизала плечима я і впхала лупу в велике крісло. Я завжди так усьо — без запрошення. Ну та бо пес ся всрав, нє?
— Давайте толька бистра, — каже звізда.
— Тю, так це ж від вас залежить… — я вже не знаю, чи то я до неї на «ви» під таким напором офіціозу почала звертатися, чи то я включаю до своєї цільової авдиторії ще одну жінку, що знаходиться з нами в кімнаті.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46