ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ


ПОИСК КНИГ    ТОП лучших авторов книг Либока   

научные статьи:   принципы идеальной Конституции,   прогноз для России в 2020-х годах,   расчет возраста выхода на пенсию в России закон о последствиях любой катастрофы
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 





Валерій Шевчук: «На полі смиреному»

Валерій Шевчук
На полі смиреному



OCRBusya
«Валерій Шевчук "Птахи з невидимого остріва"»: "Радянський письменник"; Київ; 1990
Аннотация Роман "На полі смиреному" — це вікно в далеку епоху, своєрідна психологична травестія відомої літературної пам'ятки Київської Русі "Пaтерика печерського". Валерій Шевчук
На полі смиреному Художнік Оксана Лисенко
Питання: Хто ті двоє, що найсильніше борються в світі?Відповідь: Життя та смерть.Питання: Хто перший пророк божої таємниці?Відповідь: Адам…Рукопис І. Яремецького-Білахевича,XVIII ст., с. 174
Розділ І, про те, чому я почав писати цю книгу Я, недостойний Семен, прочитавши Полікарповий патерик, писаний задля наставлення майбутніх поколінь, задумався був невимірно. Часу для думання в мене досить, я мало здатний до монастирських робіт, та й маю досить власного кошту, щоб найняти служку; отож можу дозволити собі безділля і віддаватися спокійному спогляданню неба, завжди дивного і чудовного, через що я, може, й наклав на плечі чернечу одежу: тут, здавалося, ніхто моєму безділлю не перешкоджатиме.Люблю вийти зі своєї келії, сісти на ослоні й дивитися або ж, щоб не вражати очей братів моїх по обителі, стаю навколішки; думки мої легкі й прозорі, і я сам прозорішаю і легшаю — цей стан люблю найбільше, адже тоді, можливо, і до бога ближче приступаю. Під час однієї із таких «постойок» я задумався про Полікарпове писання, щойно був його прочитав за ігуменовим велінням. По-своєму й заздрив Полікарпові, що саме йому випала честь описати подвиги братії нашої; зрештою, він одяг всі ці історії в одежу найліпшого красномовства, звівши і зберігши для нащадків справжні і несправжні оповіді, які люблять переповідати ветхі деньми діди-ченці. При нерівному і кволому світлі лампад оповідання ці напрочуд вражають; я теж любив відвідувати старих ченців, смиренно обходжуючи їх як милосердний брат, хоч це й не завжди складало мені приємність: діди бувають вередливі, а часом пакостять. Я вбирав у себе ті оповіді, як чинив це, зрештою, і Полікарп, тільки той робив це з благословення митрополита та ігумена, щоб скласти книжку, яка б стала нетлінною у віках, я ж ходив на ті теревені з простої цікавості, яка може поставиться мені на страшному суді і за грішне діло, хоч, як на мене, грішним ділом треба називати таке, яке несе в собі зло і стає у світі чи для світу нещастям. Мій же порожній інтерес нікому лиха не справляє, бо хоч робив я те не з благословення старших, але нічим те моє наслуховування не відрізнялося від Полікарпового.Отож стояв я, вклякнувши, одного погожого вечора і дивився на ясне, безхмарне небо, що сочило на землю трохи незвичайне рожевувато-синє світло, поступово наливався ним і благішав; здавалося, солодка хвиля зносить мене в святу височину; і, коли відчув отаке піднесення, навідала мене несподівана думка, що і я міг би піти Полікарповою стежкою, тим більше, що в його описі багато мене не задовольняло. Як і Полікарп, задумав я в те ясне рожево-синє надвечір'я викласти все почуття мною раніше на пергамен — коштів, щоб купити його, в мене набереться,— відтак зайти в затвор, щоб не мозолити братії своїм дивним заняттям очі.Ось я й мережу ці рядки, і від самого процесу творення ясний і добрий настрій поклався мені в груди; до мене мимохіть повертається отой стан, що його відчув, вирішивши писати: легким та прозорим себе маю. Відтак сильне й несподіване бажання охопило мене: скласти свій синаксар, чи ж бо патерик, не задля прославлення чи осудження святих отців, а з'явити всі почуті мною історії найдокладніше й найправдивіше, адже Полікарп усі оті розповіді поодмінював — ставив-бо перед собою мету таки прославляти чи огуджувати. Я ж, не прагнучи (на відміну від Полікарпа) слави людської, не видам своєї праці переписувальникам, та й не благословить мене на те братія — одне розповідати щось на дозвіллі, а інше писати пером; перше-бо — посліддя марноти, друге має для слави людської, чи, як вважають, божої, служити. Я ж ношу таку думку, і хай не осудиться цей мій гріх, що для слави господньої може служити й найостанніша людська марнота, а в пам'ять людську має переходити не благочестива лож, а істина, хоч я й розумію, що істина — це наче пушинка з кульбаби. Навряд чи зможу також не осуджувати й не прославляти, але скрізь означу, що це мої думки такі, історій же одміняти не буду і недомовок не вживатиму. А що не думаю про славу людську, то віддам своє писання не в людські, а в божі руки: покладу пергамен до горщика, якого роздобув заздалегідь, затягну його чистим листком пергамену й обсмолю. По тому загорну все в шкіру, щоб мала їсти що матінка-земля, а моє писання відтак зберегла. Все потрібне в мене в затворі є, єдине, чого тут бракує,— неба. Я любив його, живучи в келії і в мирському світі, бо тільки невмолиме бажання написати цю книгу спустило мене в тьму, розбиту несильним вогнем каганчика чи й скіпки; зрештою, хотів я глибше зрозуміти й тих, про кого писатиму; не один, увійшовши в затвор, починав не до бога наближатися, а до диявола. Щоб цього не сталося зі мною, вирішив бути в затворі по місяцю, тоді знову виходити нагору, а відтак на котрий час повертатися: це потрібно ще й для того, щоб не переставати спілкуватись із небом. Мені необхідно вряди-годи зводити очі й бачити блакитні колодязі між білих хмар, бо з тих колодязів ллється в душу чиста й голуба радість, тоді і до одкровення я здатний. Тут же, в затворі, можу, коли треба, заплющитися і, тримаючи у визорі той осяйний клаптик, знайти у собі вивищений настрій і ту ж таки радість, що заливає мене всього.— Господи,— шепчу тоді я, — дай мені силу для діла, на яке мене поставив. Не диявол керує моїми помислами, а ти, господи! Не може диявол ставити перед очі таку блакить, не може диявол такої радості чистої та іскристої давати, натхнення святого та вогню. Тут, у темряві, господи, шукаю твого світла, а світло твоє — це добро справжнє; не може диявол добра творити. Все дрібне й нікчемне, темне, заздрісне й облудне хай зійде з мого зору; хай стоїть перед ним завжди той клаптик блакитного неба, і хай він мене просвіща.Я повторював ту молитву, і сльози вибивалися мені на очі. В час же найвищого одкровення келію мою заливало бліде, напрочуд чисте світло. Розділ ІІ, в якому розповідається про біснуватого Чернець Лаврентій, той, що став пізніше й затворником, мав серед нас славу цілителя біснуватих. Те, про що хочу я оповісти, сталось у вересні, який був того року особливий. Небо світилося, як весняне, і бігли по ньому великі лапаті хмари, темні на споді і яскраво-лискучі у верхах. Часом вони збивались у темну й важку хмару, яка виплюскувала з себе короткий і сильний дощ. Це тривало недовго, бо вітер розганяв сіре місиво, і знову зацвітало чисте небо, знову повзли по ньому оті темні на споді і ясні вгорі купини. Можливо, саме ця погода збудила в душі того, кого ми прийняли за біснуватого, щось темне й хворе, — він спинився серед двору і на жах сусідам завив до неба й хмар. Біснуватий був велетенського зросту і силу мав волячу, так що кілька мужів, котрі хотіли його зв'язати, змушені були спішно покинути двір: одному велетень зламав ключицю, а двоє інших відбулися синцями. Тоді й було покликано Лаврентія, і з ним пішов з інтересу і я. Довкола двору біснуватого зібралися люди, ніхто з них і сумніву не мав, що цілий гурт бісів товчеться зараз у нутрі велетня, тож, коли ми надійшли, всі почали кричати, перебиваючи одне одного, і навзаєм оповідали, що ж тут приключилося. Велетень здригнувся, коли побачив нас, і почав кричати сам, хрипким голосом проганяючи нас та кленучи. Лаврентій був спокійний. Безбоязно підійшов до перелазу і, голосно й чітко вимовляючи слова, спитав у біснуватого, чи не хоче він із ним побалакати. На те слово біснуватий позеленів, впав раптом на землю і почав корчитися, обличчя його з зеленого стало біле, а з вуст потекла піна.— Він ще не готовий до розмови зі мною,— сказав Лаврентій, повертаючись до юрби.— Коли хочете, можете його зв'язати.П'ятеро мужів вийшли з юрби, але біснуватий перестав корчитися й скочив на рівні, а я, подивувався з того сприту, з яким відскочив від перелазу Лаврентій.— Це хрест його вдарив!-сказав Лаврентій людям і перехрестився.Дув сильний вітер, і тріпав він одежею й листям, розвіював буйне волосся у біснуватого. Той стояв серед двору і якось дивно крутив головою, певне, й досі його корчило.— Не чіпайте мене, люди!-хрипко гукнув він.— Не біс мене мучить, а хвороба.На те слово юрба засвистіла й зареготала, біснуватий схопив велетенську ломаку і стояв готовий відбити напад мужів, що знамірилися супроти нього.— Я розіб'ю голову першому, хто ступить у мій двір!— крикнув він відчайно.Шумів і посвистував навколо вітер, згинав крони дерев, і стовбури аж порипували; налітав поривами на людей, наче хотів позбивати їм шапки. Від того й небо дивно мінилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тоді сонце й тінь мінилися; коли тінь напливала, всі сірі ставали, а коли світло, всі немов запалювалися й собі,— Слухай-но, Прокопе,— гукнув Лаврентій.— Я наказую тобі піти до монастиря. Там тебе вилікують.— До кого посилаєш мене?— спитав Прокі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
Загрузка...

научные статьи:   теория происхождения росов-русов,   циклы национализма и патриотизма и  пассионарно-этническое описание русских и других народов мира и 
загрузка...