її не посилить зловити жодна людина у світі, король, цар чи єпископ. Селянин, жовнір чи козак. Мудра людина чи нерозумна — той, хто ловить її і хоче служкою для себе зробити, той ніколи її не пізнає. Але істина є. Вона живе вище королівських маєстатів, вище всіх світових мудрувань, вона і є мудрість у цьому світі. Вона ніби вітер, що крутить вітряки наших розумів, але її у ярмо не впрягти. Отож істина є. Я не назву тобі її імені, читальнику, але вона ховається в сумлінні людському, вона ховається в каятті. Вона має коренем бажання людини стати доброю у світі і творити добро. Вона навідує нас у безсонні ночі і велить передивитися своє життя. Це вона жахає нас страшним судом, і ми боїмося не так того суду, як утрати її. Бо суд — це і є втрата її; адже людина — це не проста істота, яка тільки живе й розмножується. Вона відає про тайну себе і в собі, і ця тайна — теж образ істини, яка навідує нас. Істина є, любий читальнику. Не лови її, бо сам зловлений будеш. Не загравай до неї легковажно, бо сердита вона. Не куй на неї кайданів, бо вона в кайдани тебе заб'є. Вір у неї і пізнавай її — вона тобі надію дасть. Не зможеш торкнутися її, але не забувай відчувати серцем. Вивіряй нею себе і світ — ось він, шлях до спокою душевного. Ніхто й ніколи не навчить тебе, коли не навчиш себе сам. Ніхто ніколи не вилікує твоїх душевних мук, коли не вилікуєш їх сам. Ми, люди, буваємо всякі, а здебільшого малосильні. Кожен із нас носить свою торбу, як Марко проклятий, але не кожний з нас сумнівається. Той же, хто сумнівається, на стежку правди ступив. Отож іще раз кажу: шукай істини, але не лови. Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайся посадити того птаха у клітку, хай і золоту.
Розповідь прибульця
І ось я знову бігаю лісом, голодний, роз'ятрений і лютий. Бо сьогодні не знайшов чим поживитися, хоч вибігав безліч гін. Натомлений і роздратований, я вийшов на узлісся і раптом затремтів увесь: мені вдарило у вічі солодким духом. Я сторожко виступив з-за кущів і спинився. В невеликій улоговині, якраз з навітряного боку, пасся осідланий кінь. Людей близько не було, певне, кінь зірвався з прив'язі. Він мирно пощипував суху траву, що їжачкувато стирчала з-під прибитого морозом снігу, і вряди-годи форкав. Легко і вільно перескочив я вільний простір і стрімко кинувся вперед. Кінь почув мене відразу, заіржав і прожогом кинувся в поле. Ми мчали, витягнувшись в одному стрімі і наче зникали з цього світу, наче ставали одним тілом, з'єднаним єством. Я був прив'язаний до нього дикою пристрастю, а він од мене одірватися не міг. Мої пазурі сталилися, а зуби мліли. Я гнався легко й потужно — своєї сили дорешти не знав. Відчував перед собою тільки солодку хвилю кінського запаху, бачив лискучий од поту конячий карк, жив тільки цією хвилиною, бо в ній з'єдналося раптом усе: дні і ночі, проведені в ямі, голод і відчай, мій біль і відчуття безвиході, мої гризоти й самокатування. Я вже не хотів і не міг думати: мене охопила потужна жадоба.
Наздогнав свою жертву швидко. Рвонув пазурами, а за хвилю перегриз горло. Кінь упав, гребучи копитами землю, і я раптом спинився. Переді мною засвітилося велике розширене око, з якого глянула на мене смерть. Відчув, що це справжня смерть: чорна прірва, яка котиться на всіх нас і перед якою з болем розпадається наше єство. Я бачив зіницю живої істоти, каламутна плівка поступово наповзала на зорок; здалося мечі, що хтось невидимий із поля метнув перед себе довгого й тонкого списа. Той засвистів у мене перед очима і вцілив у нещасну тварину, яка ще смикнулася і навіки завмерла. Мені здалося, що там, у полі, хтось засміявся, що там стоїть невидимий вершник і що це він метнув зловіщого списа. Розвернув коня — білий хвіст закурив за невидимим вершником, віхола, яка тільки починала гуляти. Кинула на мене й не-рушно розпростертого коня вихором снігу, той засипав мені очі й затанцював над моєю жертвою, ніби виконував несамовитий поганський танок. Високо вгорі тонко завило і заскиглило, а може, це з моєї горлянки вирвалося виття?
Тоді я й відчув справжню лють. Раптовий спалах, ніби удар, гострий біль з осолодою — ненависть до світу сколихнула моє єство. Задихнувся, безсилий перемогти цей могутній накіт, засвітили в очах червоні вогні, я палати починав, запалився полум'ям. Вже нічого не залишилося від моїх застережень та ураз — колихнула мої груди розкішна сила перемоги. Ця сила піднесла мене й надихнула, як надихає воїна, котрий спинився над трупом переможеного,— з горла його виривається клич. Мій клич — це і був поклик туди, у засипане снігом небо, до віхоли, котра засипає нас білим піском і замітає на лиці матінки-землі криваві, полишені нами сліди. Тільки переможець п'є солодкий трунок, що самовдоволює і засліплює, тільки переможець може відчути торжество від того, що він щось на цій землі знищив; тільки переможець може ненавидіти покладеного трупом біля його ніг ворога і зумисно відтягувати найкращий із моментів — початок бенкету. «Наливаймо кухлі, товариство,— гукнув я, а натомість почулося нудне вовче завивання,— випиваймо до дна! Справляймо бенкет над бенкетами, запрошую вас, друзі мої — Невидимий Вершниче і Віхоло! Це ви на сьогодні моє товариство, бо я вступаю із вами в союз! Танцюй, Віхоло, бо ти велика в нас танцівниця, співай, Хурделице, бо ти співачка не менша. Сядь біля мене, Невидимий Вершниче, бо це ти втомився, а не я!» Я вгризся у ще тепле, парке, убите мною тіло, а коли ковтнув перший шматок, хміль розлився мені по тілу, ніби й справді випив я чашу трунку. Чи не тому загойдався я в запаморочливих хвилях, а зуби почали пожадливо молоти м'ясо — ось він, початок бенкету, ось вона, справжня втіха, ось вона — єдина моя чи таких, як я, сила.
Розділ II
СУМЛІННЯ
Розповідь прибульця
Вночі я прокинувся од відчуття, яке розливалося по тілі, наче гарячка.
Спершу мені стерпло тіло, потім відчув, що мене зморозило, ще за хвилю запалав гарячим полум'ям, а згодом все зціпилося — хутко наростав у мені несвідомий жах. Здавалося, тіло моє надувається повітрям, вилазять мені з очниць очі, вивалюється язик. Я збагнув: ще кілька хвилин — і світ розірветься, розірвуся і я сам, навіки згинувши. Мене оточували звідусіль чи очі, чи пухирі, які з булькотом лопалися, поблискуючи короткими спалахами. Я почав задихатися. Жах схопив мене кістистими пальцями за горло, і мені здалося, що я кінь, який потрапив у смертельну небезпеку. Знав, що треба тікати, що йдеться про життя, але був безсилий поворухнутися, ніби правець розбивав мені тіло. Я уздрів велике око, живе, з гарячим розумним зорком, його вже повивала смертельна задума, каламутна й морочна, те око дивилося на мене так, наче бачило в мені не убійника, а рятівника («Всі ми заховані в якусь страшну оболону, бо тільки вчимося жити, — ми подоба наших пристрастей і згубних навичок»).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
Розповідь прибульця
І ось я знову бігаю лісом, голодний, роз'ятрений і лютий. Бо сьогодні не знайшов чим поживитися, хоч вибігав безліч гін. Натомлений і роздратований, я вийшов на узлісся і раптом затремтів увесь: мені вдарило у вічі солодким духом. Я сторожко виступив з-за кущів і спинився. В невеликій улоговині, якраз з навітряного боку, пасся осідланий кінь. Людей близько не було, певне, кінь зірвався з прив'язі. Він мирно пощипував суху траву, що їжачкувато стирчала з-під прибитого морозом снігу, і вряди-годи форкав. Легко і вільно перескочив я вільний простір і стрімко кинувся вперед. Кінь почув мене відразу, заіржав і прожогом кинувся в поле. Ми мчали, витягнувшись в одному стрімі і наче зникали з цього світу, наче ставали одним тілом, з'єднаним єством. Я був прив'язаний до нього дикою пристрастю, а він од мене одірватися не міг. Мої пазурі сталилися, а зуби мліли. Я гнався легко й потужно — своєї сили дорешти не знав. Відчував перед собою тільки солодку хвилю кінського запаху, бачив лискучий од поту конячий карк, жив тільки цією хвилиною, бо в ній з'єдналося раптом усе: дні і ночі, проведені в ямі, голод і відчай, мій біль і відчуття безвиході, мої гризоти й самокатування. Я вже не хотів і не міг думати: мене охопила потужна жадоба.
Наздогнав свою жертву швидко. Рвонув пазурами, а за хвилю перегриз горло. Кінь упав, гребучи копитами землю, і я раптом спинився. Переді мною засвітилося велике розширене око, з якого глянула на мене смерть. Відчув, що це справжня смерть: чорна прірва, яка котиться на всіх нас і перед якою з болем розпадається наше єство. Я бачив зіницю живої істоти, каламутна плівка поступово наповзала на зорок; здалося мечі, що хтось невидимий із поля метнув перед себе довгого й тонкого списа. Той засвистів у мене перед очима і вцілив у нещасну тварину, яка ще смикнулася і навіки завмерла. Мені здалося, що там, у полі, хтось засміявся, що там стоїть невидимий вершник і що це він метнув зловіщого списа. Розвернув коня — білий хвіст закурив за невидимим вершником, віхола, яка тільки починала гуляти. Кинула на мене й не-рушно розпростертого коня вихором снігу, той засипав мені очі й затанцював над моєю жертвою, ніби виконував несамовитий поганський танок. Високо вгорі тонко завило і заскиглило, а може, це з моєї горлянки вирвалося виття?
Тоді я й відчув справжню лють. Раптовий спалах, ніби удар, гострий біль з осолодою — ненависть до світу сколихнула моє єство. Задихнувся, безсилий перемогти цей могутній накіт, засвітили в очах червоні вогні, я палати починав, запалився полум'ям. Вже нічого не залишилося від моїх застережень та ураз — колихнула мої груди розкішна сила перемоги. Ця сила піднесла мене й надихнула, як надихає воїна, котрий спинився над трупом переможеного,— з горла його виривається клич. Мій клич — це і був поклик туди, у засипане снігом небо, до віхоли, котра засипає нас білим піском і замітає на лиці матінки-землі криваві, полишені нами сліди. Тільки переможець п'є солодкий трунок, що самовдоволює і засліплює, тільки переможець може відчути торжество від того, що він щось на цій землі знищив; тільки переможець може ненавидіти покладеного трупом біля його ніг ворога і зумисно відтягувати найкращий із моментів — початок бенкету. «Наливаймо кухлі, товариство,— гукнув я, а натомість почулося нудне вовче завивання,— випиваймо до дна! Справляймо бенкет над бенкетами, запрошую вас, друзі мої — Невидимий Вершниче і Віхоло! Це ви на сьогодні моє товариство, бо я вступаю із вами в союз! Танцюй, Віхоло, бо ти велика в нас танцівниця, співай, Хурделице, бо ти співачка не менша. Сядь біля мене, Невидимий Вершниче, бо це ти втомився, а не я!» Я вгризся у ще тепле, парке, убите мною тіло, а коли ковтнув перший шматок, хміль розлився мені по тілу, ніби й справді випив я чашу трунку. Чи не тому загойдався я в запаморочливих хвилях, а зуби почали пожадливо молоти м'ясо — ось він, початок бенкету, ось вона, справжня втіха, ось вона — єдина моя чи таких, як я, сила.
Розділ II
СУМЛІННЯ
Розповідь прибульця
Вночі я прокинувся од відчуття, яке розливалося по тілі, наче гарячка.
Спершу мені стерпло тіло, потім відчув, що мене зморозило, ще за хвилю запалав гарячим полум'ям, а згодом все зціпилося — хутко наростав у мені несвідомий жах. Здавалося, тіло моє надувається повітрям, вилазять мені з очниць очі, вивалюється язик. Я збагнув: ще кілька хвилин — і світ розірветься, розірвуся і я сам, навіки згинувши. Мене оточували звідусіль чи очі, чи пухирі, які з булькотом лопалися, поблискуючи короткими спалахами. Я почав задихатися. Жах схопив мене кістистими пальцями за горло, і мені здалося, що я кінь, який потрапив у смертельну небезпеку. Знав, що треба тікати, що йдеться про життя, але був безсилий поворухнутися, ніби правець розбивав мені тіло. Я уздрів велике око, живе, з гарячим розумним зорком, його вже повивала смертельна задума, каламутна й морочна, те око дивилося на мене так, наче бачило в мені не убійника, а рятівника («Всі ми заховані в якусь страшну оболону, бо тільки вчимося жити, — ми подоба наших пристрастей і згубних навичок»).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36