я їх не похваляю, ані ганю. Можливо, це чортяка все вичворяє, можливо, він теж присутній тут, перетворившись у лаву чи в рогача біля печі; мені ж здається, що все це мені привиджується з причини простішої: болить у мене серце. Однак я не полишаю думати й про Чорного Чоловіка: чи так уже він забув про мене? Але Чорний Чоловік мені ніколи не привиджується, хіба часом приходить до мене його Голос, той, котрий умів так розумно й переконливо нашіптувати мені, коли пробував я у Прірві. Тепер же той Голос приходить до мене не вві сні, а тоді, коли дуже мені самотньо й печально. Зрештою, наша балачка про одне і те ж і, хоч відбули ми їх кілька, розмовляли тими ж словами. При цьому рипали, відчиняючись і зачиняючись, двері у сіни, ніби той Голос став хлопчаком-неви-димцем і бавився отак.
— Ну, що, — запитав він, — вдається тобі нове життя?
Я мовчав, бо що міг відповісти, а коли кпить він із мене, то чим можу оборонитися?
— Даремно караєшся, — сказав Голос. — Коли людина грішна від природи, адже так учить ваша наука, чи треба супроти того боронитися? Чи треба ущемлювати себе, вигадувати тисячі заборон, які тільки більшу на землі ворожнечу сіють і ненависть?
Переді мною виникло обличчя того, про кого я найбільше думав останнім часом, того, перед ким був найбільше винуватий.
— Ти перед ним не винуватий, — сказав Голос. — Не зі своєї волі це вчинив, отже, й не винуватий.
— Є два шляхи, — сказав я, — вузький і широкий. Вузький веде до добра, а широкий — до зла. Шлях вузький — безславний і супротивний тобі, а шлях широкий — повний оманок і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, — чи так це? От я, до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий. Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості.
— Що значить нечистий? — спитав хлопчак-невидимець, гойднувши двері. — Навіщо намагатися бути чистим, коли цього у світі ніхто не здужав досягти?
— Щоб не мучитися, — сказав я.
— Навіщо ж мучитися, щоб не мучитися? — засміявся хлопчак. — Чудний ти, як дитина. Немає широкого чи вузького шляху, є тільки шлях. І все одним завершується. Боїшся смерті?
Чи боявся я смерті? Це не те, мигнула думка. Сумління — щось складніше за страх перед смертю. І шлях житейський таки не один, а є їх два. Бо навіть не в пам'яті у нащадках тут річ, а в тому, що сієш на землі. Яке зілля виросте, коли весь час щербиш душу, а перед смертю помічаєш, що в грудях лишився тільки нікчемний її уламок? Тоді просиш милосердя, б'єш лоба, вимолюєш прощення, а не думаєш, які плоди виросли з твого сімені. Переконуєш себе і світ: те лихе, що чинив, не з своєї волі вдіяне, що все лихочиння — тільки виконання обов'язку.
— Оце вже мудрість, — сказав Голос. — Коли переконаєш себе, що гріх — це добродійність, звільняєшся від мук сумління. Стаєш чистий і чесний. Одне тільки кажеш нерозумне: про плоди. Що ж воно таке: яблуко чи груша? Суниця чи малина?
Я здригнувся: надто дивною здалася мені його логіка. Але він мав рацію: той, у кого в грудях залишився тільки шматок, уламок душі, теж має право на втіху. Одначе я знаю інше: плоди після нас залишаються. Це не яблуко й не груша, не суниця й не малина, це дух животворчий. Навіть утіха, яка відвідує тих, хто не встояв, — це теж дух животворчий, це захисна реакція живої істоти перед болем, якого вона витримати не в силі.
— Втіха — це я, — сказав хлопець-невидимець, гойднувшись на дверях.
— Не будь такий упевнений, — мовив покірливо я. — Втіха — це переддень надії, а надія — це передумова, що сумління — не марна вигадка.
— А що таке сумління? — легковажно спитав той, хто погойдував двері.
— Це початок повернення, — сказав я.
— Повернення куди?
— До того, що не повинно в людині губитися, — сказав я.
— А це чи не та сама самовтіха? — хихикнув хлопчак.
— Це самовтіха, яка дозволяє цьому світу бути, — сказав я переконано. — Бути попри все.
Двері рипнули й зупинилися. Я побачив, що всі мої свічки догоряють. Нагар з них не знімали, і їхні вогники раптом стали вдвічі більші, ніж були.
Розповідь прибульця
Цілий день падав сніг. Спочатку спроквола, але далі все густіше й густіше. Небо перетворювалось у місиво білих цяток, що просівалися крізь велетенське сито; звідусіль напливав білий холод, було вогко і вільжно. Ліс ставав білою пустелею, де трохи розгублено стовбичили дерева. Стояла нерушна тиша, урочиста й ніби свята, а згори валило й валило; інколи здавалося, що сніг летить не згори на землю, а навпаки: там, над головою, відчувалася бездонна сіра прірва. Мене тягло в ту прірву, я був заполонений снігопадом, цією дивною тишею й непорушністю дерев. Кам'янів, відчуваючи, що навкруги все танцює й ворушиться. Бачив спіралі, які викреслювали сніжини, ніби писалася велика книга буття й небуття. По-своєму розумів той тайнопис, відгадував складну формулу неба і помалу прочитував її.
Над світом повільно ступав засніженими ратицями Козерог. Білі боки, худі й запалі, вилискували снігом, роги світилися крицею, а очі спалахували вогниками. Кожен його поступ — один день, а всіх він має зробити кроків тридцять. По тому ляже на лівий бік, бо й сонце тепер на лівому боці. Тоді я почую тихий жеркіт води, і з'явиться в небі Водолій. Я стежитиму вже за його поступом, і мені здаватиметься, що небо — це море. Вистежуватиму в тому морі блідих риб сумної долі моєї, і так триватиме доти, доки не прокинеться Баран, який провістить про звіра ярішого й могутнішого. Тоді побіжить через небо Бик, і все зрадіє, бо відчує могутню його силу, бо зможе помилуватися потужною грою його вигранених м'язів. Його гаряче дихання раптом напоїть небо й землю, сонце щедріше сипоне промінням, а на крайнебі заспівають свою пісню Близнята. Тепло й сухо стане на землі, бо подвоїться сила сонця. Світ чекатиме на Рака, який поволі поповзе на північ, витягуючи день. І день стане чистий і потужний, бо йому треба буде виконати багато роботи, бо йому треба буде родити й пеленати, поїти світ молоком. Бо він має перетворити в зерно квіти, вмістивши у кожну зернину часточку духу животворящого. Йому, зрештою, треба буде зустріти Лева, який благословить його роботу і віддасть землі силу свою й могутність. Сонце почне щорічну гру з царем звірів, а потому вони полюбляться: Лев і Сонце народять Діву, якій суджено залишатися Дівою цілий вік — це її доля така!
Але я чекатиму не її, щедру утішницю і м'яку добротворительку, я чекатиму віщого моменту, коли переді мною розхилиться небо, коли побачу те, що маю, — Ваги сколихнуть світ і на них треба буде покласти вивірчі шальки. По тому маю вирішити: чи побачу знову сумні очі Ведмедюка, мого хворого брата, чи повернуся у світ людей.
Я сиджу серед густого снігопаду, і мені боляче йти через Прірву, адже не бачу я дороги.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36