Панотець зіщулився, відчуваючи, як у нього терпне тіло.
— Покинь мене хоч би в цю урочу хвилину, — попросив панотець. — Дай мені спокійно вмерти.
Тоді чорна тварюка спинилася. Стояла, ніби в дерево поперетворювалася: коти зі здутими хвостами, собаки із вишкіреними зубами, ворони зі зведеними крильми і вівці та козли з дурними, виряченими очима. Він зирнув у небо й побачив, як падає, згоряючи, зірка. На нього посипався пісок а чи трухлявий пил сточеного хробаками дерева, і від того важко стало дихати. Чорний Чоловік нерушно стояв над ним, ніби скеля, панотець бачив тільки його велетенський залізний чобіт.
Люди на образах заворушилися і зашепотіли, ніби обговорювали те, що відбувалося: одні панотця жаліли, а інші судили. Вгорі над ними розгорталося безмежне зоряне небо, а зоря в ньому все ще згоряла й не могла згоріти.
Він сидів зовсім білий. Біле волосся спадало йому на плечі, біла борода похитувалася від дихання, білі вуса безживно спускалися долі. Обличчя його освітлювалося промінням зір, було ноно також біле. Він подумав, що все в світі дивно пов'язане і з'єднане і що цю істину давно зрозумів. Отож ні з чого вже не дивувався, а тільки терпляче чекав. Дивився на світ широкими очима, але бачив вогонь зірки, яка згоряла. Не знав уже страху й того чорного почуття, котре його терзало. Забув навіть, що біля нього скелею навис Чорний Чоловік, а все його воїнство позавмирало, також чекаючи, — не було вже йому до них діла.
— Як воно не було, — прошепотів він, — не прожив я свого життя несвідомо, важкий був мій хрест, але я його проніс. Не пізнав я у світі радості, але й не перетворився в нечутливий камінь. Не завжди бачив красу світу, але її остаточно не прокляв, — ось у чому моя надія на спасіння.
Тихе почуття навідало його, і він упізнав: ось воно — каяття. Ніжна печаль, відчуття осені, яка не тільки йде на світ, але й на тебе; відчуття, що ти дерево, і листя твоє падає червоними згустками крові. Подумав, що те листя — це хвилини, які приносили біль. Це хвилини, яких він не хотів би переживати вдруге, але й проклинати їх не хотів: тільки той може пізнати красу, хто її позбувався.
Щохвилини старів. Щохвилини наближалася ближче до нього Мара, яка вже втомилася кликати його і сама до нього рушила. Дивилася на нього — в неї зараз обличчя того нещасного юнака, котрий прийшов на сповідь і перед яким він тяжко завинив.
Йому здалося, що заростає папороттю. Зеленими крильми, які сухо шарудять. Сидів, тримаючи на спині прицвяховане до спини небо, і шепотів останні слова:
— Зелений молодий світе, прийди до мене хоч на хвилину. Хай старий я і немічний, але і старі марять тобою. Горе тому, хто не благословить краси твоєї — тоді живе він, як камінь, на собі я це зрозумів. У мене вже немає завтрашнього дня, я рушаю в довічну дорогу, але тебе не проклинаю, бо в тобі не вмирає паросток любові. Ти — в очах моїх, зелений молодий світе, хоч ніколи я вже не вийду на твої веселі стежки.
Він з натугою звів голову, над ним висіло зоряне небо. З'явився вже там і місяць — боляче пік очі.
— Зелений молодий світе, — шепотів уже ледь чутно панотець, — я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа у людини є!
Він сидів весь білий і в білій одежі. Навколо купчилися образи з обличчями земних людей, і ті люди мовчки на нього дивилися. Місяць запалав серед неба, холодно й прекрасно, ставши таким яскравим, що спалахнули шибки хат. Самотня свічка махала хвостиком вогню біля самих дощок, тихе світло потекло іскристою рікою, зашуміла папороть, а зірка серед неба тільки тепер загасла. Все завмерло, зачароване, тільки яскрава пучка проміння вирвалася звідкілясь із-під колеса Великого Воза і ковзнула тонкою пучкою по землі.
Прибулець
Прибулець прокинувся. Він побачив вогник свічки, що вже догоряв, і схилене біля нього біле тіло панотця. Скочив на рівні, бо раптом злякався.
— Гей, отче, — сказав, — ви спите?
Панотець не відповів, і він кількома кроками наблизився до нього. Торкнув за плече, і панотець упав на підлогу, гримнувшись об дошки, як дерев'яний.
— Господи! — кинувся в темінь прибулець. — Господи, він не дав мені розгрішення.
Перше, що зробив, обійшов свічники. Але знайшов тільки кілька недогарків, яких не зміг знайти панотець. Припалив одного від майже догорілої свічки, бо та вже ось-ось мала погаснути. Цього вогню йому вистачило, щоб роздивитися. Другого недогарка запалити він не встиг. Вогник спалахнув, майнув хвостиком і пропав.
Прибулець відчув жах. Здалося йому, що в нього на плечах знову вовча шкура, він кинувся в темряву, вдарився об стіну й боляче побив лице. Тоді метнувся в інший бік, але й там його чекало те саме: зовсім не орієнтувався в цій глупій темряві. Тоді він сів і спустив голову. Важко дихав і намагався зібрати думки. В його голові спалахували барвисті плями, і він тупо стежив за тими спалахами. Навколо завмерла важка як смерть тиша, важка як смерть темрява, тільки працювали невгомонно хробачки, які точили дерево. Здалося йому, що в глибині крапає, хтось однотонно виміряв час, ніби кувала вічна зозуля: один, два, три, чотири, п'ять. Хто зна, що воно відбувається; може, те, що він пережив, — мана? Може, в нього це тільки хвороба така, а насправді він лежить у рідній домівці, і оце тільки прокинувся з довгого небуття. Крапала одноманітно крапля, розбивалася об дошки підлоги — це що, дощ надворі, а дах протікає? Він подумав: чи все це закінчилося, а як ні, то коли має скінчитися? Йому уявилася дорога, якою прийшов він сюди, горб, з якого дивився, його урочистий настрій і надпорив — чи було все це? Може, все простіше, ніж він думає; просто треба вийти з цієї церкви, де він уже висповідався, і рушити до рідного дому. Підійти до своїх воріт і постукати. Але ні, має ще відбути якусь війну. Можливо, вона вже починається і про це вістить крапля, що вимірює і відраховує час. Йому конче треба вибратися звідсіля — тут, у глупій темряві, поруч з небіжчиком — вмерлою частиною свого єства, — він не може довго залишатися. Може, йому знову доведеться повернутися туди, в яму, до вовчої зграї, відчувати ще сім років утому й біль, покоряючись Чорному Чоловікові і його чорній потолочі?
«Все це — темрява, — подумав він, — і війна з нею ще не закінчена». Вона відпустила його на певний час, бо він шалено її повоював, але чи здасться вона так просто? Чи так просто відпустить того, хто не захотів їй покоритися.
Він приплющився й побачив раптом вулицю рідного міста. Сміються молодиці біля колодязя, чути голоси сусідів; на майдані вдаряє в литаври оповісник, перш ніж прочитати гетьманського універсала чи полковничого ординанса; він бачить ниву й чоловіка за плугом, у який впряжені воли. Той чоловік аж зігнувся до землі, а рало відвалює масну, чорну скибу…
Знову підхопився на ноги і почав бігати церквою, аж підлога стугоніла під його ногами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
— Покинь мене хоч би в цю урочу хвилину, — попросив панотець. — Дай мені спокійно вмерти.
Тоді чорна тварюка спинилася. Стояла, ніби в дерево поперетворювалася: коти зі здутими хвостами, собаки із вишкіреними зубами, ворони зі зведеними крильми і вівці та козли з дурними, виряченими очима. Він зирнув у небо й побачив, як падає, згоряючи, зірка. На нього посипався пісок а чи трухлявий пил сточеного хробаками дерева, і від того важко стало дихати. Чорний Чоловік нерушно стояв над ним, ніби скеля, панотець бачив тільки його велетенський залізний чобіт.
Люди на образах заворушилися і зашепотіли, ніби обговорювали те, що відбувалося: одні панотця жаліли, а інші судили. Вгорі над ними розгорталося безмежне зоряне небо, а зоря в ньому все ще згоряла й не могла згоріти.
Він сидів зовсім білий. Біле волосся спадало йому на плечі, біла борода похитувалася від дихання, білі вуса безживно спускалися долі. Обличчя його освітлювалося промінням зір, було ноно також біле. Він подумав, що все в світі дивно пов'язане і з'єднане і що цю істину давно зрозумів. Отож ні з чого вже не дивувався, а тільки терпляче чекав. Дивився на світ широкими очима, але бачив вогонь зірки, яка згоряла. Не знав уже страху й того чорного почуття, котре його терзало. Забув навіть, що біля нього скелею навис Чорний Чоловік, а все його воїнство позавмирало, також чекаючи, — не було вже йому до них діла.
— Як воно не було, — прошепотів він, — не прожив я свого життя несвідомо, важкий був мій хрест, але я його проніс. Не пізнав я у світі радості, але й не перетворився в нечутливий камінь. Не завжди бачив красу світу, але її остаточно не прокляв, — ось у чому моя надія на спасіння.
Тихе почуття навідало його, і він упізнав: ось воно — каяття. Ніжна печаль, відчуття осені, яка не тільки йде на світ, але й на тебе; відчуття, що ти дерево, і листя твоє падає червоними згустками крові. Подумав, що те листя — це хвилини, які приносили біль. Це хвилини, яких він не хотів би переживати вдруге, але й проклинати їх не хотів: тільки той може пізнати красу, хто її позбувався.
Щохвилини старів. Щохвилини наближалася ближче до нього Мара, яка вже втомилася кликати його і сама до нього рушила. Дивилася на нього — в неї зараз обличчя того нещасного юнака, котрий прийшов на сповідь і перед яким він тяжко завинив.
Йому здалося, що заростає папороттю. Зеленими крильми, які сухо шарудять. Сидів, тримаючи на спині прицвяховане до спини небо, і шепотів останні слова:
— Зелений молодий світе, прийди до мене хоч на хвилину. Хай старий я і немічний, але і старі марять тобою. Горе тому, хто не благословить краси твоєї — тоді живе він, як камінь, на собі я це зрозумів. У мене вже немає завтрашнього дня, я рушаю в довічну дорогу, але тебе не проклинаю, бо в тобі не вмирає паросток любові. Ти — в очах моїх, зелений молодий світе, хоч ніколи я вже не вийду на твої веселі стежки.
Він з натугою звів голову, над ним висіло зоряне небо. З'явився вже там і місяць — боляче пік очі.
— Зелений молодий світе, — шепотів уже ледь чутно панотець, — я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа у людини є!
Він сидів весь білий і в білій одежі. Навколо купчилися образи з обличчями земних людей, і ті люди мовчки на нього дивилися. Місяць запалав серед неба, холодно й прекрасно, ставши таким яскравим, що спалахнули шибки хат. Самотня свічка махала хвостиком вогню біля самих дощок, тихе світло потекло іскристою рікою, зашуміла папороть, а зірка серед неба тільки тепер загасла. Все завмерло, зачароване, тільки яскрава пучка проміння вирвалася звідкілясь із-під колеса Великого Воза і ковзнула тонкою пучкою по землі.
Прибулець
Прибулець прокинувся. Він побачив вогник свічки, що вже догоряв, і схилене біля нього біле тіло панотця. Скочив на рівні, бо раптом злякався.
— Гей, отче, — сказав, — ви спите?
Панотець не відповів, і він кількома кроками наблизився до нього. Торкнув за плече, і панотець упав на підлогу, гримнувшись об дошки, як дерев'яний.
— Господи! — кинувся в темінь прибулець. — Господи, він не дав мені розгрішення.
Перше, що зробив, обійшов свічники. Але знайшов тільки кілька недогарків, яких не зміг знайти панотець. Припалив одного від майже догорілої свічки, бо та вже ось-ось мала погаснути. Цього вогню йому вистачило, щоб роздивитися. Другого недогарка запалити він не встиг. Вогник спалахнув, майнув хвостиком і пропав.
Прибулець відчув жах. Здалося йому, що в нього на плечах знову вовча шкура, він кинувся в темряву, вдарився об стіну й боляче побив лице. Тоді метнувся в інший бік, але й там його чекало те саме: зовсім не орієнтувався в цій глупій темряві. Тоді він сів і спустив голову. Важко дихав і намагався зібрати думки. В його голові спалахували барвисті плями, і він тупо стежив за тими спалахами. Навколо завмерла важка як смерть тиша, важка як смерть темрява, тільки працювали невгомонно хробачки, які точили дерево. Здалося йому, що в глибині крапає, хтось однотонно виміряв час, ніби кувала вічна зозуля: один, два, три, чотири, п'ять. Хто зна, що воно відбувається; може, те, що він пережив, — мана? Може, в нього це тільки хвороба така, а насправді він лежить у рідній домівці, і оце тільки прокинувся з довгого небуття. Крапала одноманітно крапля, розбивалася об дошки підлоги — це що, дощ надворі, а дах протікає? Він подумав: чи все це закінчилося, а як ні, то коли має скінчитися? Йому уявилася дорога, якою прийшов він сюди, горб, з якого дивився, його урочистий настрій і надпорив — чи було все це? Може, все простіше, ніж він думає; просто треба вийти з цієї церкви, де він уже висповідався, і рушити до рідного дому. Підійти до своїх воріт і постукати. Але ні, має ще відбути якусь війну. Можливо, вона вже починається і про це вістить крапля, що вимірює і відраховує час. Йому конче треба вибратися звідсіля — тут, у глупій темряві, поруч з небіжчиком — вмерлою частиною свого єства, — він не може довго залишатися. Може, йому знову доведеться повернутися туди, в яму, до вовчої зграї, відчувати ще сім років утому й біль, покоряючись Чорному Чоловікові і його чорній потолочі?
«Все це — темрява, — подумав він, — і війна з нею ще не закінчена». Вона відпустила його на певний час, бо він шалено її повоював, але чи здасться вона так просто? Чи так просто відпустить того, хто не захотів їй покоритися.
Він приплющився й побачив раптом вулицю рідного міста. Сміються молодиці біля колодязя, чути голоси сусідів; на майдані вдаряє в литаври оповісник, перш ніж прочитати гетьманського універсала чи полковничого ординанса; він бачить ниву й чоловіка за плугом, у який впряжені воли. Той чоловік аж зігнувся до землі, а рало відвалює масну, чорну скибу…
Знову підхопився на ноги і почав бігати церквою, аж підлога стугоніла під його ногами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36