Бачив скрипки, що тремтіли, ніби водяні, — ось-ось скрапнуть краплею своїх дек; бачив розкидану барвисту одежу, що помалу розплавлялася й зникала, ніби пожирав її ледь видимий синій вогонь. Бачив замерзлі людські очі, що дивилися вирячено: світлі круглі тіла, що літали довкола мене, як перелесники. Почув голосний, ритмічний стукіт: оголилося й здригалося притьмарене в небі сонце — серце нашого світу. Йшов у якомусь сріблистому просторі, не маючи твердої стежки під ногами, але це руху моєму не заважало. Інколи в тому просторі проявлялися напіврозмиті постаті — не було в них ані голів, ні кінцівок. Йшов повз ті постаті, і мені здалося, що дивляться на мене, хоч не існувало в них очей.
Тоді я спинився. Перетворився на одну з тих чудних істот без голови і завмер, облитий смарагдовим перламутром. Мені здалося, що тут моє остаточне місце притулку, що тут я, зрештою, зможу й відпочити. Але то була облуда. Я знову пішов, цього разу вже бачачи шлях: тоненька, ледь помітна стрічка, яка тяглася безконечно в глибину.
І знову щось сталося. Я спинився. Переді мною височіли тисові ворота. Нічого більше, тільки самі ворота, так чітко видні, що я уздрів смолисте жилля деревини. Ворота рипнули й почали повільно розчинятися. Я зойкнув — із них повалили чорні вівці, коти, собаки й ворони. Ворони бігли, розгорнувши крила і розтуляючи, широко дзьоби, а очі їхні горіли вогнем. Коти трубами здіймали найоршені хвости і нявчали червоними, ніби кривавими, ротиками. Собаки почали несамовито брехати, а барани посунули супроти мене, наставляючи крем'яні роги.
Десь над головою спалахнула їдка блискавка, ворота знову зарипіли й відкрилися повністю. Тоді з них неквапом виступив такий великий чоловік, що мені довелося задерти голову, щоб уздріти його темне, заросле чорними кудлами лице. В одній руці тримав кийка, висотою у найвищу сосну. У другій — канчука і скручену вірьовку. В роті стримів цибушок, найбільший, що їх я бачив, а коли він пухкнув димом, чорна грозова хмара зависла над його головою. В його ногах влігся величезний сірий пес, очі якого вряди-годи поблискували вогнем. Пес дивився на мене, стережучи кожен мій рух, наче міг я щось удіяти цьому велетню. Відчув, що в мене затремтіли коліна, й бухнувся перед чоловіком навколішки. З очей моїх полилися сльози, і хоча бажав я щось сказати, щось спитати чи попросити, ядуха зчавила мені горло.
— Устань, смертний! — сказав чолов'яга, і незрима сила знову поставила мене йому перед очі. — Я вибрав тебе серед тисячі. Кожному приходить його час, от він і прийшов до тебе. Всі від чогось залежні чи від когось, і немає таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутність вашу, яка вона там не є: велика чи мізерна…
Він пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Більше того, якась лютість охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в піднебесся:
— І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?
— Не чортову, а вовчу, — поправив чолов'яга. — Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!
— А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? — вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,
а може, це загриміло над головою?
— Я не прийшов відповідати, смертний, — сказав він. — Прийшов сказати тобі, що час твій настав.
— Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? — вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.
— Маєш жити, — сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. — Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…
— Примірятися до чого? — вигукнув я.
— Не відповідаю на запитання, — повторив чолов'яга. — Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…
Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?
У лісі
Опинившись так нагло серед поля у вовчій подобі, я не знав, що маю діяти й куди іти. Повернутись у місто не міг — туди, де й досі гуляли весілля, притому так палко, що шум і веселі покрики долинали й туди, де я лежав. Я встав і роззирнувся. Над головою в мене світилося ясне зоряне небо; містечко поблимувало вогнями, але був я чужий і небові тому й вогням. Опинився раптом сам у великому світі, отож поплуганився куди очі дивляться, аби тільки не в місто. Йшов і йшов, маючи сподіванку, що в голову прийде рятівна думка, що, зрештою, це тільки сон, якась моторошна мана, що, може, й досі не очуняв я від удару об землю, коли падав із воза; отож мені й мариться така дивовижа; зрештою, мозок мій був ясний, думка працювала чітко, я міг переконатися, що земля, яку торкають мої лапи, — таки справжня, що в груди я вбираю пашистий запах осені й осінніх піль, що зорі над моєю головою справжні і справжній прослався наді мною Чумацький Шлях. Єдине несправжнє в цій оказії — я сам, тіло моє обросло бридкою шерстиною, руки мої замість нігтів мають пазурі, ноги мої покорочені, хребет мій вигнутий, а лице — машкара. Чи ж міг я показати себе такого людям, на що мав сподіватися, зважившись виставитися на очі? Отож і піддався я волі ніг своїх — хай ведуть мене куди бажають, може, в їхньому несвідомому русі більше рації, аніж у думанні моєму. Часом я озирався, тоді незмірна туга омивала мені серце, та сама, яка почалася ще там, у місті, — недаремні все-таки були ті почуття. На очі мені вряди-годи напливали сльози, тоді світ ставав каламутний і чужий, я не бачив ні зір, ні стежки, яку топтав, хитало мене, коливало; що воно, що воно? — запитував сам себе, — коли світ увесь справжній, а несправжній ти; що воно, що воно, коли бредеш отак, понуривши голову, і не знаєш, куди понесуть тебе ноги; що воно, що воно, коли у грудях відчай болющий, а думка не може вирватися із пут; що воно, Що воно, зрештою, коли подаєш голос, а замість нього виривається з горлянки потворне виття? Я йшов, підбігав, навіть бігти починав, мчав, тоді знову притишував ходу, я тікав, а водночас боявся цієї втечі, бо куди ж це вони несуть мене, ноги?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
Тоді я спинився. Перетворився на одну з тих чудних істот без голови і завмер, облитий смарагдовим перламутром. Мені здалося, що тут моє остаточне місце притулку, що тут я, зрештою, зможу й відпочити. Але то була облуда. Я знову пішов, цього разу вже бачачи шлях: тоненька, ледь помітна стрічка, яка тяглася безконечно в глибину.
І знову щось сталося. Я спинився. Переді мною височіли тисові ворота. Нічого більше, тільки самі ворота, так чітко видні, що я уздрів смолисте жилля деревини. Ворота рипнули й почали повільно розчинятися. Я зойкнув — із них повалили чорні вівці, коти, собаки й ворони. Ворони бігли, розгорнувши крила і розтуляючи, широко дзьоби, а очі їхні горіли вогнем. Коти трубами здіймали найоршені хвости і нявчали червоними, ніби кривавими, ротиками. Собаки почали несамовито брехати, а барани посунули супроти мене, наставляючи крем'яні роги.
Десь над головою спалахнула їдка блискавка, ворота знову зарипіли й відкрилися повністю. Тоді з них неквапом виступив такий великий чоловік, що мені довелося задерти голову, щоб уздріти його темне, заросле чорними кудлами лице. В одній руці тримав кийка, висотою у найвищу сосну. У другій — канчука і скручену вірьовку. В роті стримів цибушок, найбільший, що їх я бачив, а коли він пухкнув димом, чорна грозова хмара зависла над його головою. В його ногах влігся величезний сірий пес, очі якого вряди-годи поблискували вогнем. Пес дивився на мене, стережучи кожен мій рух, наче міг я щось удіяти цьому велетню. Відчув, що в мене затремтіли коліна, й бухнувся перед чоловіком навколішки. З очей моїх полилися сльози, і хоча бажав я щось сказати, щось спитати чи попросити, ядуха зчавила мені горло.
— Устань, смертний! — сказав чолов'яга, і незрима сила знову поставила мене йому перед очі. — Я вибрав тебе серед тисячі. Кожному приходить його час, от він і прийшов до тебе. Всі від чогось залежні чи від когось, і немає таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутність вашу, яка вона там не є: велика чи мізерна…
Він пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Більше того, якась лютість охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в піднебесся:
— І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?
— Не чортову, а вовчу, — поправив чолов'яга. — Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!
— А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? — вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,
а може, це загриміло над головою?
— Я не прийшов відповідати, смертний, — сказав він. — Прийшов сказати тобі, що час твій настав.
— Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? — вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.
— Маєш жити, — сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. — Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…
— Примірятися до чого? — вигукнув я.
— Не відповідаю на запитання, — повторив чолов'яга. — Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…
Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?
У лісі
Опинившись так нагло серед поля у вовчій подобі, я не знав, що маю діяти й куди іти. Повернутись у місто не міг — туди, де й досі гуляли весілля, притому так палко, що шум і веселі покрики долинали й туди, де я лежав. Я встав і роззирнувся. Над головою в мене світилося ясне зоряне небо; містечко поблимувало вогнями, але був я чужий і небові тому й вогням. Опинився раптом сам у великому світі, отож поплуганився куди очі дивляться, аби тільки не в місто. Йшов і йшов, маючи сподіванку, що в голову прийде рятівна думка, що, зрештою, це тільки сон, якась моторошна мана, що, може, й досі не очуняв я від удару об землю, коли падав із воза; отож мені й мариться така дивовижа; зрештою, мозок мій був ясний, думка працювала чітко, я міг переконатися, що земля, яку торкають мої лапи, — таки справжня, що в груди я вбираю пашистий запах осені й осінніх піль, що зорі над моєю головою справжні і справжній прослався наді мною Чумацький Шлях. Єдине несправжнє в цій оказії — я сам, тіло моє обросло бридкою шерстиною, руки мої замість нігтів мають пазурі, ноги мої покорочені, хребет мій вигнутий, а лице — машкара. Чи ж міг я показати себе такого людям, на що мав сподіватися, зважившись виставитися на очі? Отож і піддався я волі ніг своїх — хай ведуть мене куди бажають, може, в їхньому несвідомому русі більше рації, аніж у думанні моєму. Часом я озирався, тоді незмірна туга омивала мені серце, та сама, яка почалася ще там, у місті, — недаремні все-таки були ті почуття. На очі мені вряди-годи напливали сльози, тоді світ ставав каламутний і чужий, я не бачив ні зір, ні стежки, яку топтав, хитало мене, коливало; що воно, що воно? — запитував сам себе, — коли світ увесь справжній, а несправжній ти; що воно, що воно, коли бредеш отак, понуривши голову, і не знаєш, куди понесуть тебе ноги; що воно, що воно, коли у грудях відчай болющий, а думка не може вирватися із пут; що воно, Що воно, зрештою, коли подаєш голос, а замість нього виривається з горлянки потворне виття? Я йшов, підбігав, навіть бігти починав, мчав, тоді знову притишував ходу, я тікав, а водночас боявся цієї втечі, бо куди ж це вони несуть мене, ноги?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36