Коли зовсім застигала в моїх жилах кров, коли відчай знесилював мене і коли я відчаювався. Тоді й приходило в уяву оце гаряче видиво, оця юрба, яка вміла і знала, як веселитися. І диво учинялося: кров у мені починала пульсувати живіше, тепло розповзалося по тілі, і хоч страждав я не менше, тепла надія починала огрівати мені серце).
Я вийняв хустку з кишені, дав кінець у руку молодого і, тримаючись за другий, повів його з-за столу. На дворі баби приготували стільця, діжу, хліб і сіль. Я вивів молодого, й на нас полився золотий осінній день. Мати обсипала збіжжям сотниченка, була задоволена й усміхнена, тоді голосно зметнувся вгору спів свашок:
Ой сип, матінко, овес.
Щоб він був нам на рід увесь…
Мчали по вулиці коні, лунали музика та співи, веселі стрічки маяли на вітрі, я тримав у руках квіти; хтось вигукував жарти, а на воротях уже зустрічали нас хлопці, вимагаючи воротного. Нарешті ворота відчинено, коні поставали, а ми виладналися проти дверей:' молодий, праворуч — бояри, а ліворуч — свашки, світилки і старости.
— Ах ви, злодії! — вигукнув хтось із рідні молодої. — Ви покрали коні, то вас тут і пов'язали!
Староста повів молодого, взявшись за хустку, до хати. Все відбувалося як належить. Я дивився на всіх ніби крізь туман, що оповив мені голову. Старший брат вискочив із рогачем у руках, і в нього — веселе, здурманіле обличчя.
— Платіть за сестру! — закричав він.
Молодий із старостою полізли, смішкуючи, на нього, він відпихався, тоді молодий перестав жартувати, а статечно витяг калитку. Блиснув під сонцем золотий — молодий ступнув на поріг; золотий ніби завис між мискою і рукою молодого; вигулькнуло чиєсь надміру молоде обличчя з широкою усмішкою; на ґанкові стояв батько молодої з кухлем і мати з таріллю, на якій — чарки; обоє також усміхнені; на ґанок пішли приступом гості в барвистих строях; гомонять, кричать, сміються і штовхаються.
— Тепер пускаю вас — заходьте! — сказав брат молодої.
— Ні, не дамо тобі сестри! — закричали в хаті дитячі голоси, і мені почулося в тих погуках щось тривожне й застережне. Гострий біль шпигнув мене, туга чи смуток сколихнули моє серце: чорну печатку цього сонячного дня… Я відчував себе негодящим для участі у цій виставі, але не міг покинути дійства, був-бо старшим дружкою.
Тим часом брати молодої винесли надвір скриню, вони тужаться чи, може, прикидаються, щоб скриня здавалася важчою, і ледве висаджують її на віз. Як кури, сипнули діти з подушками; брати повсідалися на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі зуби.
Староста проганяє братів зі скрині, але їхні зуби так само весело блищать, і староста змушений налити їм горілки. Брати перекидають одночасно чарочки, і тільки тоді зістрибують долі.
Я поспішив через юрбу до молодих. Подав їм краї хустки й урочисто повів на двір до возу. І ось я знову дивився на них збоку. Молодій допомогли сісти на воза, гордо й велично позирнула вона навколо. Велично поклала хреста на чотири краї, після чого обвів я молодого за хустку круг воза.
Западав вечір, я побачив, як горить на виднокрузі світлий обрій, сутінок поплівся по вулицях містечка, хати, понакривані дахами, виглядали, як старі гриби; люди здавалися мені барвистими ляльками. Молодиці й дівчата цвіли в легкім мороці, ніби квіти, — всі раптом стали умиротворені й спокійні.
Повів молодого довкруг воза вдруге, а молода стежила за нашим ходінням поважно й ласкаво. Обличчя її цвіло, пломеніло, немов виходило з нього тепле сяйво. Люди запалювали походні, крешучи вогонь кресалами, іскри розсипалися довкруж. Тоді присутній на весіллі пан полковник наказав козакам вилаштуватися на подвір'ї з мушкетами, а коли я обвів молодого довкруг воза втретє, гримнула сальва [1] — віз молодої загримів із двору. Молодий скочив на другого воза, коні вирвалися з двору, а ззаду, як вогонь, спалахнула пісня:
Загрібай, матінко, жар, жар,
Коли тобі дочки жаль, жаль.
Кидай у піч дрова,
Оставайся здорова,
Кидай у піч тріски -
Дожидай своєї невістки…
Тоді заспівали й на возах, мчали коні, захлиналися музики, я летів на возі за молодим і теж співав, намагаючись погасити співом той біль, що вряди-годи в мені спалахував. Мій віз перехилився, коні перелякались і рвонулись убік — у темряві засвітилися дві іскри. Затріщав тин, коні захропли і спинилися, я відірвався від повозу, і мене почало перекидати. Падав у чорну прірву, махав руками й ногами, летів у чорній порожнечі, тягло нестримно мене в неї. Побачив перед собою яскраво освітлене обличчя, чуже й незнайоме, залите густим, неживим світлом. Повіки в того страшного чоловіка були приплющені, а на щоках і лобі поблискували крапельки поту.
Мені здалося, що з тілом моїм щось відбувається несусвітне: воно скорчилося, задубло, спина вигиналася, а ноги ніби всихали. Руки мені заломило, обличчя й вуха почало пекти. Язик мій розбухав у роті, став сухий і шарудявий, а очі на мить осліпли. Я чув, як стягуються, аж потріскують, м'язи, гострий біль пронизав усе тіло, заболіла кожна кісточка, і кожна жилка затремтіла. Зуби заворушились у роті, волосся стало сторчака; здавалося, ще мить — і навіки втрачу свідомість, поринувши в глупу пітьму. Хотів знайти хоч якесь опертя, за щось зачепитися чи принаймні відчути під собою землю, але й цього не було мені дано.
Тоді очі мої почали поступово прозрівати. Але це не принесло мені полегші, єдине, що побачив під ту мить: те ж таки жахнюще обличчя і повні лютої зненависті очі. Вони запалали супроти мене, як два сині вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкірені чорні зуби.
Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер мені шкіру; мозок почав прочищатися, і страшна здогадка раптом освітила його. Я впав на землю, увіч відчув під руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нігтями, і тіло моє кинулося — я побіг на чотирьох. Біг через якісь городи, ламав сухе бадилля, перечіплювався через гарбузиння, падав на тин і звалював його. Жах і розпач гнали мене, як навіженого, але не міг я спинитися.
Рештки моєї сили пішли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з містечіса. і відбіг трохи в поле, втома звалила мене з ніг. Упав на траву, й тіло моє затрусилося од ридань, тоді як у вухах віддавалося вовче виття. Сльози текли мені по обличчі, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, — я відсахнувся. Тоді пильно обдивився се6е7 як тільки міг у цій темній ночі. Сумніву не було — я став вовкулакою.
Що було потім
Наступної хвилі я провалився в чорну прірву. Музика й дзвони, співи й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; мені уздрілися біли, жовті й різнобарвні пасмуги; бачив, як розчиняються і зникають у моїй свідомості обличчя, котрі щойно бачив на весіллі і котрі були мені добре знайомі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
Я вийняв хустку з кишені, дав кінець у руку молодого і, тримаючись за другий, повів його з-за столу. На дворі баби приготували стільця, діжу, хліб і сіль. Я вивів молодого, й на нас полився золотий осінній день. Мати обсипала збіжжям сотниченка, була задоволена й усміхнена, тоді голосно зметнувся вгору спів свашок:
Ой сип, матінко, овес.
Щоб він був нам на рід увесь…
Мчали по вулиці коні, лунали музика та співи, веселі стрічки маяли на вітрі, я тримав у руках квіти; хтось вигукував жарти, а на воротях уже зустрічали нас хлопці, вимагаючи воротного. Нарешті ворота відчинено, коні поставали, а ми виладналися проти дверей:' молодий, праворуч — бояри, а ліворуч — свашки, світилки і старости.
— Ах ви, злодії! — вигукнув хтось із рідні молодої. — Ви покрали коні, то вас тут і пов'язали!
Староста повів молодого, взявшись за хустку, до хати. Все відбувалося як належить. Я дивився на всіх ніби крізь туман, що оповив мені голову. Старший брат вискочив із рогачем у руках, і в нього — веселе, здурманіле обличчя.
— Платіть за сестру! — закричав він.
Молодий із старостою полізли, смішкуючи, на нього, він відпихався, тоді молодий перестав жартувати, а статечно витяг калитку. Блиснув під сонцем золотий — молодий ступнув на поріг; золотий ніби завис між мискою і рукою молодого; вигулькнуло чиєсь надміру молоде обличчя з широкою усмішкою; на ґанкові стояв батько молодої з кухлем і мати з таріллю, на якій — чарки; обоє також усміхнені; на ґанок пішли приступом гості в барвистих строях; гомонять, кричать, сміються і штовхаються.
— Тепер пускаю вас — заходьте! — сказав брат молодої.
— Ні, не дамо тобі сестри! — закричали в хаті дитячі голоси, і мені почулося в тих погуках щось тривожне й застережне. Гострий біль шпигнув мене, туга чи смуток сколихнули моє серце: чорну печатку цього сонячного дня… Я відчував себе негодящим для участі у цій виставі, але не міг покинути дійства, був-бо старшим дружкою.
Тим часом брати молодої винесли надвір скриню, вони тужаться чи, може, прикидаються, щоб скриня здавалася важчою, і ледве висаджують її на віз. Як кури, сипнули діти з подушками; брати повсідалися на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі зуби.
Староста проганяє братів зі скрині, але їхні зуби так само весело блищать, і староста змушений налити їм горілки. Брати перекидають одночасно чарочки, і тільки тоді зістрибують долі.
Я поспішив через юрбу до молодих. Подав їм краї хустки й урочисто повів на двір до возу. І ось я знову дивився на них збоку. Молодій допомогли сісти на воза, гордо й велично позирнула вона навколо. Велично поклала хреста на чотири краї, після чого обвів я молодого за хустку круг воза.
Западав вечір, я побачив, як горить на виднокрузі світлий обрій, сутінок поплівся по вулицях містечка, хати, понакривані дахами, виглядали, як старі гриби; люди здавалися мені барвистими ляльками. Молодиці й дівчата цвіли в легкім мороці, ніби квіти, — всі раптом стали умиротворені й спокійні.
Повів молодого довкруг воза вдруге, а молода стежила за нашим ходінням поважно й ласкаво. Обличчя її цвіло, пломеніло, немов виходило з нього тепле сяйво. Люди запалювали походні, крешучи вогонь кресалами, іскри розсипалися довкруж. Тоді присутній на весіллі пан полковник наказав козакам вилаштуватися на подвір'ї з мушкетами, а коли я обвів молодого довкруг воза втретє, гримнула сальва [1] — віз молодої загримів із двору. Молодий скочив на другого воза, коні вирвалися з двору, а ззаду, як вогонь, спалахнула пісня:
Загрібай, матінко, жар, жар,
Коли тобі дочки жаль, жаль.
Кидай у піч дрова,
Оставайся здорова,
Кидай у піч тріски -
Дожидай своєї невістки…
Тоді заспівали й на возах, мчали коні, захлиналися музики, я летів на возі за молодим і теж співав, намагаючись погасити співом той біль, що вряди-годи в мені спалахував. Мій віз перехилився, коні перелякались і рвонулись убік — у темряві засвітилися дві іскри. Затріщав тин, коні захропли і спинилися, я відірвався від повозу, і мене почало перекидати. Падав у чорну прірву, махав руками й ногами, летів у чорній порожнечі, тягло нестримно мене в неї. Побачив перед собою яскраво освітлене обличчя, чуже й незнайоме, залите густим, неживим світлом. Повіки в того страшного чоловіка були приплющені, а на щоках і лобі поблискували крапельки поту.
Мені здалося, що з тілом моїм щось відбувається несусвітне: воно скорчилося, задубло, спина вигиналася, а ноги ніби всихали. Руки мені заломило, обличчя й вуха почало пекти. Язик мій розбухав у роті, став сухий і шарудявий, а очі на мить осліпли. Я чув, як стягуються, аж потріскують, м'язи, гострий біль пронизав усе тіло, заболіла кожна кісточка, і кожна жилка затремтіла. Зуби заворушились у роті, волосся стало сторчака; здавалося, ще мить — і навіки втрачу свідомість, поринувши в глупу пітьму. Хотів знайти хоч якесь опертя, за щось зачепитися чи принаймні відчути під собою землю, але й цього не було мені дано.
Тоді очі мої почали поступово прозрівати. Але це не принесло мені полегші, єдине, що побачив під ту мить: те ж таки жахнюще обличчя і повні лютої зненависті очі. Вони запалали супроти мене, як два сині вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкірені чорні зуби.
Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер мені шкіру; мозок почав прочищатися, і страшна здогадка раптом освітила його. Я впав на землю, увіч відчув під руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нігтями, і тіло моє кинулося — я побіг на чотирьох. Біг через якісь городи, ламав сухе бадилля, перечіплювався через гарбузиння, падав на тин і звалював його. Жах і розпач гнали мене, як навіженого, але не міг я спинитися.
Рештки моєї сили пішли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з містечіса. і відбіг трохи в поле, втома звалила мене з ніг. Упав на траву, й тіло моє затрусилося од ридань, тоді як у вухах віддавалося вовче виття. Сльози текли мені по обличчі, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, — я відсахнувся. Тоді пильно обдивився се6е7 як тільки міг у цій темній ночі. Сумніву не було — я став вовкулакою.
Що було потім
Наступної хвилі я провалився в чорну прірву. Музика й дзвони, співи й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; мені уздрілися біли, жовті й різнобарвні пасмуги; бачив, як розчиняються і зникають у моїй свідомості обличчя, котрі щойно бачив на весіллі і котрі були мені добре знайомі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36