Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух.
– Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, – оживає депресант. – Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, – і він прикладається до пляшки.
– Адже історія могла бути іншою, – повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску – тільки не какао.
– Могла, – рішуче погоджуєшся ти. – Але й така непогана!
З'являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.
– Історію не вибирають, – чомусь заявляє депресант.
– І тому вона не могла бути іншою, – погоджуєшся з ним.
– Хочете ще? – знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.
– Не бачу підстав. Аби відмовлятися, – цитуєш одного знайомого дотепника.
І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток».
– Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, – мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.
– Справді, – киваєш головою, – тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…
– Могла, – погоджується депресант. – Але краще б вона не могла.
– Історія не знає умовного способу, – пояснюєш йому. – Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?
– Яволь, майн фюрер! – відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.
Але в цей час у «Закусочній» з'являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.
– Гестапо! – хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.
– Не робіть дурниць, – сичить він майже пошепки. – Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…
– Яку ще справу? – цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом.
– Справу врятування Росії, – так само пошепки відповідає депресант.
– Від кого?
– Це таємниця, – прикладає депресант палець до вуст. – Ферштеєн?
– Спасібо, синочєк, – каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою.
Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати.
Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне.
– Ге, та він мертвий! – раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт – тісний і зацікавлений.
– Ще одного з наших не стало, – каже врочисто депресант.
– Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? – він скрегоче зубами, мов у пеклі.
– Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров…
І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонне примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили – так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями…
Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою.
Панораму своїх стосунків із жінками я розгорнув для Вашої Королівської Милості попереднього разу. Тепер про мої стосунки з кагебе. Сподіваюся, Ваша Блакитносте, що Ви бодай трохи знаєте про цю інституцію. Якщо ні, то складете собі певне уявлення з моєї дальшої розповіді.
Справа-бо в тому, що в мою біографію закладено бомбу сповільненої дії. Я можу навіть померти (у що майже не вірю), але вона все одно колись вибухне. Радісно й святково ж буде першому-ліпшому історикові літератури знайти якогось чудового дня в одному зі щойно розсекречених архівів дещо про мене! І про мене теж. Бо не я там перший, не я останній.
Про існування такої фірми, як кагебе, кожен громадянин нашої веселої імперії довідується у досить ранньому віці. Я, пригадую, вперше почув цю назву десь у шість або сім років. Чомусь назавжди зберіг у пам'яті первісне дитяче відчуття того слова: щось таке розпусне, слизьке, ґвалтовне – щось, дуже схоже на «й(…)на в рот» (один з висловів, які в тому віці досить інтенсивно запаковувало в мій лексичний апарат рідне подвір'я).
Але це все лірика, Ваша Королівська Милосте. Необов'язкова пауза перед виголошенням головного.
З роками довідуємося чимраз більше про світ, про своє можливе місце в ньому. Ось, наприклад, я від сімнадцяти років до двадцяти двох. Себто у студентські свої літа. Поет-нонконформіст, прихильник чистого мистецтва, шанувальник старого малярства і найновішої рок-музики, частково захоплений індуїзмом у викладі Рамачараки, потім перше наближення до християнства, словом, досить традиційний варіант шукань і хитань богемної молоді у присмерках імперії кінця сімдесятих – початку вісімдесятих. Підкреслював при будь-якій нагоді свою невіру в насаджений згори суспільний лад, в якісь там комуністичні ідеали (тепер можете всміхатися, Ваша Вічносте, а тоді це справді було предметом для небезпечних дискусій!). Разом із тим я увесь час прагнув віднайти певні точки злагоди з дійсністю. Шукав якусь особисту нішу, себто спосіб залишатися незаплямованим у навколишньому океані гівна. Перелік авторитетів і символів віри для мене тогочасного теж досить традиційний і промовистий: Рільке, Гессе, Марксе, Борхес, тоді зненацька Володимир Соловйов…
Ось це мій тодішній світ, загалом чистий, цнотливий, аж гидко, моє окреслене коло, а десь там, назовні, нишпорить кагебе, когось обшукує, обнюхує, арештовує, висилає, депортує, але я в такі забави не граюся, надто все це вузько для мене, вихованого й вибуялого на ведах та барокових концертах, на фільмах Тарковського й поезіях Аполлінера.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
– Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, – оживає депресант. – Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, – і він прикладається до пляшки.
– Адже історія могла бути іншою, – повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску – тільки не какао.
– Могла, – рішуче погоджуєшся ти. – Але й така непогана!
З'являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.
– Історію не вибирають, – чомусь заявляє депресант.
– І тому вона не могла бути іншою, – погоджуєшся з ним.
– Хочете ще? – знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.
– Не бачу підстав. Аби відмовлятися, – цитуєш одного знайомого дотепника.
І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток».
– Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, – мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.
– Справді, – киваєш головою, – тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…
– Могла, – погоджується депресант. – Але краще б вона не могла.
– Історія не знає умовного способу, – пояснюєш йому. – Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?
– Яволь, майн фюрер! – відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.
Але в цей час у «Закусочній» з'являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.
– Гестапо! – хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.
– Не робіть дурниць, – сичить він майже пошепки. – Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…
– Яку ще справу? – цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом.
– Справу врятування Росії, – так само пошепки відповідає депресант.
– Від кого?
– Це таємниця, – прикладає депресант палець до вуст. – Ферштеєн?
– Спасібо, синочєк, – каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою.
Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати.
Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне.
– Ге, та він мертвий! – раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт – тісний і зацікавлений.
– Ще одного з наших не стало, – каже врочисто депресант.
– Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? – він скрегоче зубами, мов у пеклі.
– Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров…
І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонне примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили – так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями…
Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою.
Панораму своїх стосунків із жінками я розгорнув для Вашої Королівської Милості попереднього разу. Тепер про мої стосунки з кагебе. Сподіваюся, Ваша Блакитносте, що Ви бодай трохи знаєте про цю інституцію. Якщо ні, то складете собі певне уявлення з моєї дальшої розповіді.
Справа-бо в тому, що в мою біографію закладено бомбу сповільненої дії. Я можу навіть померти (у що майже не вірю), але вона все одно колись вибухне. Радісно й святково ж буде першому-ліпшому історикові літератури знайти якогось чудового дня в одному зі щойно розсекречених архівів дещо про мене! І про мене теж. Бо не я там перший, не я останній.
Про існування такої фірми, як кагебе, кожен громадянин нашої веселої імперії довідується у досить ранньому віці. Я, пригадую, вперше почув цю назву десь у шість або сім років. Чомусь назавжди зберіг у пам'яті первісне дитяче відчуття того слова: щось таке розпусне, слизьке, ґвалтовне – щось, дуже схоже на «й(…)на в рот» (один з висловів, які в тому віці досить інтенсивно запаковувало в мій лексичний апарат рідне подвір'я).
Але це все лірика, Ваша Королівська Милосте. Необов'язкова пауза перед виголошенням головного.
З роками довідуємося чимраз більше про світ, про своє можливе місце в ньому. Ось, наприклад, я від сімнадцяти років до двадцяти двох. Себто у студентські свої літа. Поет-нонконформіст, прихильник чистого мистецтва, шанувальник старого малярства і найновішої рок-музики, частково захоплений індуїзмом у викладі Рамачараки, потім перше наближення до християнства, словом, досить традиційний варіант шукань і хитань богемної молоді у присмерках імперії кінця сімдесятих – початку вісімдесятих. Підкреслював при будь-якій нагоді свою невіру в насаджений згори суспільний лад, в якісь там комуністичні ідеали (тепер можете всміхатися, Ваша Вічносте, а тоді це справді було предметом для небезпечних дискусій!). Разом із тим я увесь час прагнув віднайти певні точки злагоди з дійсністю. Шукав якусь особисту нішу, себто спосіб залишатися незаплямованим у навколишньому океані гівна. Перелік авторитетів і символів віри для мене тогочасного теж досить традиційний і промовистий: Рільке, Гессе, Марксе, Борхес, тоді зненацька Володимир Соловйов…
Ось це мій тодішній світ, загалом чистий, цнотливий, аж гидко, моє окреслене коло, а десь там, назовні, нишпорить кагебе, когось обшукує, обнюхує, арештовує, висилає, депортує, але я в такі забави не граюся, надто все це вузько для мене, вихованого й вибуялого на ведах та барокових концертах, на фільмах Тарковського й поезіях Аполлінера.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46