Тиха сльоза скотилася твоєю щокою. Не чекайте мене, о ті, що чекаєте, не прийду вже до вас.
Невдовзі цю будівлю зачинять. Настане безмежна ніч у страшному підземеллі. Потім буде ще ціла неділя, а потім знову ніч. У понеділок тебе знайдуть тут, біля тачки, закоцюблого Щоправда, коли розумно розпорядитися сомом, то можна протягнути і з тиждень. Воду також можна де-небудь знайти, у тих же туалетах, наприклад. Усе виглядає не зовсім безнадійно. Ти все-таки вистежиш його, підлого злодіяку, і, відібравши свій рідний гаманець, поїдеш назад у гуртожиток – помитися в душі, поголитися, з'їсти що-небудь на сніданок. Увечері можна буде піти до Малого залу консерваторії на «Реквієм» Моцарта. Під благодатним впливом його нелюдської музики почати врешті свій роман у віршах. Отримати за нього довічну стипендію від Його Королівської Милості й пуститися в навколосвітню подорож…
Плин твоїх думок переривають кроки, що наближаються з боку коридору. Хтось там усе-таки був! Напружуєшся, наче лучник за мить перед пострілом. Рвучко підводишся з-за тачки, мало не втративши при цьому рівновагу. Пити менше треба. При виході з коридору, якраз під жарівкою, бачиш спалах знайомої брошки. Він!
Заступаєш йому шлях.
– Віддай, – кажеш безкомпромісним голосом.
– Што ти, мальчік? – знизує плечима злодійський барон. – Много випіл, да?
Підійти на два-три кроки ближче. Тоді можна буде дістати його ногою. Бити по яйцях і тільки по них – це жорстоко, але певно. Торба в руці трохи заважатиме, але й її можна буде використати – досить цупка, із жорсткого замінника шкіри.
– Віддай, – повторюєш металево, зробивши кілька кроків уперед.
Він сягає до кишені. Це вже гірше. Цього ти не передбачив. Але встигаєш копнути його по руці, і газовий балончик відлітає далеко вбік. Він кидається назад – у темряву коридору. Тепер тільки ноги поможуть тобі, фон Ф., п'яні, але досить довгі ноги, стомлені ноги молодого поета. І так починається ця гонитва…
Одні з дверей – либонь, чи не останні – виявилися незачиненими. Тоді знову були сходи, круті сходи кудись униз, майже нічим не освітлені, коли не брати до уваги червонуваті світелка з якоюсь сигналізацією чи тому подібною бідою. Він біг метрів за п'ять перед тобою, відверто тяжко дихаючи. Але тобі ніяк не вдавалося скоротити відстань. Ти, вочевидь, набагато гірше від нього бачиш у темряві, тому змушений був постійно пригальмовувати і замалим не обмацувати пошерхлі муровані виступи стін на крутих поворотах. До того ж твоя кутаста величезна торбега не завжди плавно вписувалася у ширину сходової клітки.
Мимоволі тобі згадалося, що справжні кишенькові злодії – ці королі найтоншого ремесла – як правило, діють певними угрупованнями. І твій утікач, цілком можливо, затягує тебе в якусь жахливу пастку, в бандитське лігво, де їх буде безліч проти тебе одного. Ця думка викликала все гостріші болі в печінці та все відчутніший брак повітря в легенях. Хотілося зупинитися і, плюнувши на все, полежати де-небудь.
На щастя, сходи врешті скінчилися. Унизу знову був якийсь коридор, на цей раз значно ширший, але цілком не освітленим. Довелося знову сповільнити біг, адже в такій пітьмі дуже просто напоротися па підніжку, палицю, кастет, зустрічний кулак. Тим більше, що кроків утікача вже не чути було. Десь він тяжко відсапувався там, попереду.
– Гей, старий! – крикнув ти, зупинившись і долаючи задуху.
– Давай поговоримо!
– Мудак! – відповів він на це, похрипуючи легенями. – Мудак і фраєр!
– Ми з тобою задалеко зайшли, дєда, – почав ти якомога твердіше. – У твоєму падлючому віці недобре так гуцикати…
– Чьо, ну чьо ти прівязался, чьо пріє(…)ся, мудак ти, калєка? – відповідав на це барон.
– Заткайся і слухай! Ай хев е пропозишн. Забирай собі всі гроші…
– Какіє гроші, какіє гроші, о чом шепчеш, синок? – залопотав він.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене гаманця. – продовжував ти.
– Какова гаманца, шоти гоніш? – тримався барон.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене у туалеті гаманця, ти, зрештою, чесно їх набігав. Але віддай мені квиток, мій авіаквиток, віддай мені квиток з моїм прізвищем. Там моє прізвище, січеш? Яка тобі з нього користь, дєда? Там моє прізвище ясно тобі, ти, х(…) темний!
– Нє-а.
– Чому, поясни мені, ти, коню циганський?
– Бо я здам єво в любую касу і гроші получу, – цинічно пояснив барон.
– Мало тобі, падло, тих грошей, що в гаманці? – здивувався ти.
– Шо ти, мальчік, яких грошей, што ти, обкурілся, што лі? – знову повів він свою примітивну гру.
Ти зробив кілька обережних кроків уперед, на його голос. І відразу ж почув, що він також зрушив із місця.
– Стій, дєда! – спробував ти новий варіант порозуміння. – Ми ж, напевно, свої. Ти звідки будеш, га?
– З Бєлой Церкві, мальчік. То єсть, з Кривого Рога. То єсть, наоборот, – із Шепетовкі, штат Кашмір, провінція Пенджаб… І нікакой ти мне нє свой, тля бендеровськая!…
Ти ринув на зламану голову вперед. Він усе-таки цього не сподівався. Але встиг вислизнути вже майже з рук тобі. Ви знову побігли – шалено молотячи ногами по якійсь битій цеглі, по уламках дротів і залізяччя, по всьому, що було начебто підлогою цього підозрілого місця. Розмахуючи торбою, наче пращею, ти намагався зачепити його за підборіддя або шию.
Зрештою, за одним із поворотів це тобі з бідою вдалося. Використовуючи торбу замість ласо, ти почав тягнути його до себе. Він харчав і впирався, люто хвицаючись ногами, водночас руками намагаючись віддерти твою досить неприємну торбегу від шиї. Якоїсь миті йому вдалося боляче копнути тебе в коліно. Падаючи, ти потягнув його за собою, але саме в цю мить він вивернув голову з-під ручок твоєї торби й знову став вільним.
Трохи повагавшись, чи добивати тебе, лежачого і стогнучого туї, на цій битій цеглі, чи по-баронськи піти геть з високо піднятою головою, він вибрав останнє.
– Мудак ти і фраєр, – сказав ніби на прощання, відійшовши, щоправда, на деяку безпечну відстань.
Тоді презухвало витягнув з кишені твій гаманець і, присвічуючи своєю фосфоресцентною брошкою, порахував усі гроші.
– Малувато, – сказав ніби сам до себе. – Бєдно жівьош, синок, да? Ага, білет! – І, глянувши на ціну квитка, вочевидь, лишився задоволений.
– Пока! – махнув тобі рукою і, поблискуючи брошкою, впевнено пішов туди, звідки ви щойно надбігли, себто на вихід. маючи, певно, надію встигнути вчасно вибратися з цього «Дитячого світу», чи де ви там уже опинилися.
Ти скреготав зубами, нараз відчувши все: що коліно розпухає з шаленою швидкістю, що температура знову підвищилася й тебе починає люто морозити, що алкоголь вивітрюється й невдовзі навіть він не помагатиме.
– Я хворий і поранений, – промовив ти у коридорну темряву.
І почув, як звідти, з темряви, реготнув твій суперник.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
Невдовзі цю будівлю зачинять. Настане безмежна ніч у страшному підземеллі. Потім буде ще ціла неділя, а потім знову ніч. У понеділок тебе знайдуть тут, біля тачки, закоцюблого Щоправда, коли розумно розпорядитися сомом, то можна протягнути і з тиждень. Воду також можна де-небудь знайти, у тих же туалетах, наприклад. Усе виглядає не зовсім безнадійно. Ти все-таки вистежиш його, підлого злодіяку, і, відібравши свій рідний гаманець, поїдеш назад у гуртожиток – помитися в душі, поголитися, з'їсти що-небудь на сніданок. Увечері можна буде піти до Малого залу консерваторії на «Реквієм» Моцарта. Під благодатним впливом його нелюдської музики почати врешті свій роман у віршах. Отримати за нього довічну стипендію від Його Королівської Милості й пуститися в навколосвітню подорож…
Плин твоїх думок переривають кроки, що наближаються з боку коридору. Хтось там усе-таки був! Напружуєшся, наче лучник за мить перед пострілом. Рвучко підводишся з-за тачки, мало не втративши при цьому рівновагу. Пити менше треба. При виході з коридору, якраз під жарівкою, бачиш спалах знайомої брошки. Він!
Заступаєш йому шлях.
– Віддай, – кажеш безкомпромісним голосом.
– Што ти, мальчік? – знизує плечима злодійський барон. – Много випіл, да?
Підійти на два-три кроки ближче. Тоді можна буде дістати його ногою. Бити по яйцях і тільки по них – це жорстоко, але певно. Торба в руці трохи заважатиме, але й її можна буде використати – досить цупка, із жорсткого замінника шкіри.
– Віддай, – повторюєш металево, зробивши кілька кроків уперед.
Він сягає до кишені. Це вже гірше. Цього ти не передбачив. Але встигаєш копнути його по руці, і газовий балончик відлітає далеко вбік. Він кидається назад – у темряву коридору. Тепер тільки ноги поможуть тобі, фон Ф., п'яні, але досить довгі ноги, стомлені ноги молодого поета. І так починається ця гонитва…
Одні з дверей – либонь, чи не останні – виявилися незачиненими. Тоді знову були сходи, круті сходи кудись униз, майже нічим не освітлені, коли не брати до уваги червонуваті світелка з якоюсь сигналізацією чи тому подібною бідою. Він біг метрів за п'ять перед тобою, відверто тяжко дихаючи. Але тобі ніяк не вдавалося скоротити відстань. Ти, вочевидь, набагато гірше від нього бачиш у темряві, тому змушений був постійно пригальмовувати і замалим не обмацувати пошерхлі муровані виступи стін на крутих поворотах. До того ж твоя кутаста величезна торбега не завжди плавно вписувалася у ширину сходової клітки.
Мимоволі тобі згадалося, що справжні кишенькові злодії – ці королі найтоншого ремесла – як правило, діють певними угрупованнями. І твій утікач, цілком можливо, затягує тебе в якусь жахливу пастку, в бандитське лігво, де їх буде безліч проти тебе одного. Ця думка викликала все гостріші болі в печінці та все відчутніший брак повітря в легенях. Хотілося зупинитися і, плюнувши на все, полежати де-небудь.
На щастя, сходи врешті скінчилися. Унизу знову був якийсь коридор, на цей раз значно ширший, але цілком не освітленим. Довелося знову сповільнити біг, адже в такій пітьмі дуже просто напоротися па підніжку, палицю, кастет, зустрічний кулак. Тим більше, що кроків утікача вже не чути було. Десь він тяжко відсапувався там, попереду.
– Гей, старий! – крикнув ти, зупинившись і долаючи задуху.
– Давай поговоримо!
– Мудак! – відповів він на це, похрипуючи легенями. – Мудак і фраєр!
– Ми з тобою задалеко зайшли, дєда, – почав ти якомога твердіше. – У твоєму падлючому віці недобре так гуцикати…
– Чьо, ну чьо ти прівязался, чьо пріє(…)ся, мудак ти, калєка? – відповідав на це барон.
– Заткайся і слухай! Ай хев е пропозишн. Забирай собі всі гроші…
– Какіє гроші, какіє гроші, о чом шепчеш, синок? – залопотав він.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене гаманця. – продовжував ти.
– Какова гаманца, шоти гоніш? – тримався барон.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене у туалеті гаманця, ти, зрештою, чесно їх набігав. Але віддай мені квиток, мій авіаквиток, віддай мені квиток з моїм прізвищем. Там моє прізвище, січеш? Яка тобі з нього користь, дєда? Там моє прізвище ясно тобі, ти, х(…) темний!
– Нє-а.
– Чому, поясни мені, ти, коню циганський?
– Бо я здам єво в любую касу і гроші получу, – цинічно пояснив барон.
– Мало тобі, падло, тих грошей, що в гаманці? – здивувався ти.
– Шо ти, мальчік, яких грошей, што ти, обкурілся, што лі? – знову повів він свою примітивну гру.
Ти зробив кілька обережних кроків уперед, на його голос. І відразу ж почув, що він також зрушив із місця.
– Стій, дєда! – спробував ти новий варіант порозуміння. – Ми ж, напевно, свої. Ти звідки будеш, га?
– З Бєлой Церкві, мальчік. То єсть, з Кривого Рога. То єсть, наоборот, – із Шепетовкі, штат Кашмір, провінція Пенджаб… І нікакой ти мне нє свой, тля бендеровськая!…
Ти ринув на зламану голову вперед. Він усе-таки цього не сподівався. Але встиг вислизнути вже майже з рук тобі. Ви знову побігли – шалено молотячи ногами по якійсь битій цеглі, по уламках дротів і залізяччя, по всьому, що було начебто підлогою цього підозрілого місця. Розмахуючи торбою, наче пращею, ти намагався зачепити його за підборіддя або шию.
Зрештою, за одним із поворотів це тобі з бідою вдалося. Використовуючи торбу замість ласо, ти почав тягнути його до себе. Він харчав і впирався, люто хвицаючись ногами, водночас руками намагаючись віддерти твою досить неприємну торбегу від шиї. Якоїсь миті йому вдалося боляче копнути тебе в коліно. Падаючи, ти потягнув його за собою, але саме в цю мить він вивернув голову з-під ручок твоєї торби й знову став вільним.
Трохи повагавшись, чи добивати тебе, лежачого і стогнучого туї, на цій битій цеглі, чи по-баронськи піти геть з високо піднятою головою, він вибрав останнє.
– Мудак ти і фраєр, – сказав ніби на прощання, відійшовши, щоправда, на деяку безпечну відстань.
Тоді презухвало витягнув з кишені твій гаманець і, присвічуючи своєю фосфоресцентною брошкою, порахував усі гроші.
– Малувато, – сказав ніби сам до себе. – Бєдно жівьош, синок, да? Ага, білет! – І, глянувши на ціну квитка, вочевидь, лишився задоволений.
– Пока! – махнув тобі рукою і, поблискуючи брошкою, впевнено пішов туди, звідки ви щойно надбігли, себто на вихід. маючи, певно, надію встигнути вчасно вибратися з цього «Дитячого світу», чи де ви там уже опинилися.
Ти скреготав зубами, нараз відчувши все: що коліно розпухає з шаленою швидкістю, що температура знову підвищилася й тебе починає люто морозити, що алкоголь вивітрюється й невдовзі навіть він не помагатиме.
– Я хворий і поранений, – промовив ти у коридорну темряву.
І почув, як звідти, з темряви, реготнув твій суперник.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46