Оцю я вчора довбав, – повідомив він, проводжаючи теплим поглядом одну з дівок у сарафані, що пропливла поруч, розхлюпуючи навсібіч напівсолодке шампанське.
– І до чого прийшли? – поцікавився ти, шукаючи за новим огірком.
– До консолідації! – тріумфально мовив Єжевікін. – Тепер усіх задавимо. Повсємєсно! Слухай, там цицьки такі, що двома руками це обхопиш! – І він показав свої ведмежі лапи як доказ того, що не обхопиш.
– Нєт-с, гаспада-с! – рубонув кулаком по тарілці штабс-капітан. – Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с?! Увольтє-с! Духовність, духовність, православіє, монархія, духовність, монархія, православіє, чинолюбіє, духовність, почитаніє, православіє, сладострастіє, рукоблудіє…
Він трохи заплутався. Тому вмовк на мить.
– Ніколай Палкін, – назвав себе вголос і видобув з-під стола збірку поезій «Расплела косу береза».
– Дякую, в мене є, – запевнив ти.
– І я? – засвердлив він тебе білогвардійським поглядом
– Духовність! – відповів ти. – Православіє, монархія, духовність, народність, партійність… Самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє…
– Смірєнномудріє! – закричала кубанська шапка.
– Храмостроєніє, – додав штабс-капітан Палкін, руйнуючи неслухняним видельцем гору хитромудрого салату, що справді нагадувала обрисами псевдовізантійську культову споруду.
– Діло ясне, храм нада відбудувати, – глибокодумно погодився Єжевікін. – Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, лесбіянок… Некрофілів, скотоложців…
– Графоманів, – докинув ти.
– Рокерів, брокерів, ділерів, – булькнула кубанка.
– Порнографію на кожному кроці продають, – не втримався Палкін.
– А ви що скажете, батюшка? – звернувся Єжевікін до масивного священика, що надувався трохи оподаль.
– Б(…)во всьо ето, – відповів піп, той самий, зрештою, якого ти бачив нині вдень у пивбарі на Фонвізіна.
Єжевікін нахилився до тебе й, активно наслинюючи, але аж ніяк не збуджуючи твоє вухо, сказав:
– Уявляєш, після третьої палки лежу в повному трансі, а вона мені: «Єщо!» Тоді я подумав-подумав, ставлю її…
– Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов'янську єдність-с, да-с – резюмував тим часом Ніколай Палкін.
– … і коли вже кінчаю, – продирався далі до твого вуха Єжевікін, – вона мені й каже: «Знаєш, я тепер тільки нашим буду давати!» Вона ж валютна, паскуда, за долари, сучка, підмахувала!
– Хіба вона не офіціантка? – трохи здивувався ти.
– Яка там! Запам'ятай: усі ці баби в сарафанах – валютні шлюхи, їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК. Довелося платити зеленими, як за нормальну роботу. Зате можемо гульнути на славу!
– А що, ЦК відає валютними проститутками?
– ЦК відає всім, – переконливо заявив Єжевікін. – Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!
– Всєх расстрєлять! – заволав нагло штабс-капітан Ніколай Палкім і з'їхав під стіл – приблизно туди ж, де вже лежав посопуючи байдужий тобі недомірок у косоворотці.
– Шаліш! – відгукнувся на це кубанський козак і, схопивши в долоню порожній келих, так шваркнув ним об стіл, що з долоні бризнула кров.
– Уймись ти, жопа, – спокійно застеріг його Єжевікін, безперечний лідер товариства. – А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова? – спитав він у тебе.
Нестримне бажання спати чи бодай десь полежати знову заволоділо тобою. Перед очима пливли мордяки, шматки свинини, кров кубанця поволі розтікалася поміж тарелями.
– Єжевікінг, – трохи плутаючи язиком, звернувся ти. – Подай мені картоп'яне пюро!… Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писанкарів, нічних злодіїв, сутенерів, знаменитих хірургів, деміургів, я знав бітломанів у першому поколінні, франкмасонів з ложі «Безсмертя-4», однояйцевих блазнюків, рокерів, партійних секретарюків, я знав споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів, знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно – незаможниць. А ще не можу від вас приховати, та й не смію приховувати – знав суфлерів, філерів знав, суфіїв. Знав останніх гіпісів і перших панків. Бував у кабінетах перших осіб, ділив єдиний ковток горілки з сифілітиками, спав в одному ліжку з хворими СНІДом. Знав одного чорношкірого українця родом з Ямайки, взагалі українців знав найбільше, проте інших націй так само. Зрештою, знав навіть психіатра, який писав дисертацію. Багатьох знав. Безліч! Мій товариш – джазовий піаніст – нині став головою міської ради демократичного скликання. Під час сесій він вмикає плейєр, ховаючись у президії, порівнює Гавелом. Повний пінцет! Але, крім нього,я знаю ще безліч інших осіб. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив… За тоталітарного режиму був коректором, за посттоталітарного мої ерекції почастішали. Мене вже нічим не здивуєш, нічим не дістанеш… Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви, друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Повний прівєт! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?
– Куди? – тупо спитав Єжевікін.
– Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.
– Додому? – Єжевікін аж затрясся від реготу. – Тут наш дім. Тут наше підземне серце. Тут тепер Росія – єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії, старої Росії, з ясними іконами й монаршим й святинями в руках…
– От вихрест собачий, – сказав батюшка, розглядаючі дещо семітський ніс закривавленого кубанця…
– Так що нікуди звідси не вийдеш, братішка, – завершив Єжевікін, наливаючи ще по сто п'ятдесят.
– І довго це все потриває? – не вгавав ти.
– Недовго вже, – заспокоїв Єжевікін. – Уже віддано потрібні накази. Лишилося тільки їх виконати.
Ти випив ще сто п'ятдесят і раптово зрозумів, що тим більше треба звідси втікати. Але як? І куди?
– Ти почекай мене тут, еге? – змовницькі моргнув Єжевікін і шаснув кудись у простір залу слідом за своєю недавньою коханкою в сарафані.
Тим часом тітка на подіумі доспівала якийсь фатальний романс, і під оплески, доволі неодностайні, до неї піднявся певний офіційний добродій з великою блискучою тацею в руках. На таці лежало в усій красі й величі засмажене порося з чимось дуже апетитним у рийці. Тримаючи перед собою тацю, добродій підтанцював до мікрофона. Балалайники врізали якусь патріотичну інтродукцію, а монголовида співачка відпливла в бік і в пояс уклонилася.
– Товариші!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
– І до чого прийшли? – поцікавився ти, шукаючи за новим огірком.
– До консолідації! – тріумфально мовив Єжевікін. – Тепер усіх задавимо. Повсємєсно! Слухай, там цицьки такі, що двома руками це обхопиш! – І він показав свої ведмежі лапи як доказ того, що не обхопиш.
– Нєт-с, гаспада-с! – рубонув кулаком по тарілці штабс-капітан. – Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с?! Увольтє-с! Духовність, духовність, православіє, монархія, духовність, монархія, православіє, чинолюбіє, духовність, почитаніє, православіє, сладострастіє, рукоблудіє…
Він трохи заплутався. Тому вмовк на мить.
– Ніколай Палкін, – назвав себе вголос і видобув з-під стола збірку поезій «Расплела косу береза».
– Дякую, в мене є, – запевнив ти.
– І я? – засвердлив він тебе білогвардійським поглядом
– Духовність! – відповів ти. – Православіє, монархія, духовність, народність, партійність… Самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє…
– Смірєнномудріє! – закричала кубанська шапка.
– Храмостроєніє, – додав штабс-капітан Палкін, руйнуючи неслухняним видельцем гору хитромудрого салату, що справді нагадувала обрисами псевдовізантійську культову споруду.
– Діло ясне, храм нада відбудувати, – глибокодумно погодився Єжевікін. – Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, лесбіянок… Некрофілів, скотоложців…
– Графоманів, – докинув ти.
– Рокерів, брокерів, ділерів, – булькнула кубанка.
– Порнографію на кожному кроці продають, – не втримався Палкін.
– А ви що скажете, батюшка? – звернувся Єжевікін до масивного священика, що надувався трохи оподаль.
– Б(…)во всьо ето, – відповів піп, той самий, зрештою, якого ти бачив нині вдень у пивбарі на Фонвізіна.
Єжевікін нахилився до тебе й, активно наслинюючи, але аж ніяк не збуджуючи твоє вухо, сказав:
– Уявляєш, після третьої палки лежу в повному трансі, а вона мені: «Єщо!» Тоді я подумав-подумав, ставлю її…
– Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов'янську єдність-с, да-с – резюмував тим часом Ніколай Палкін.
– … і коли вже кінчаю, – продирався далі до твого вуха Єжевікін, – вона мені й каже: «Знаєш, я тепер тільки нашим буду давати!» Вона ж валютна, паскуда, за долари, сучка, підмахувала!
– Хіба вона не офіціантка? – трохи здивувався ти.
– Яка там! Запам'ятай: усі ці баби в сарафанах – валютні шлюхи, їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК. Довелося платити зеленими, як за нормальну роботу. Зате можемо гульнути на славу!
– А що, ЦК відає валютними проститутками?
– ЦК відає всім, – переконливо заявив Єжевікін. – Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!
– Всєх расстрєлять! – заволав нагло штабс-капітан Ніколай Палкім і з'їхав під стіл – приблизно туди ж, де вже лежав посопуючи байдужий тобі недомірок у косоворотці.
– Шаліш! – відгукнувся на це кубанський козак і, схопивши в долоню порожній келих, так шваркнув ним об стіл, що з долоні бризнула кров.
– Уймись ти, жопа, – спокійно застеріг його Єжевікін, безперечний лідер товариства. – А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова? – спитав він у тебе.
Нестримне бажання спати чи бодай десь полежати знову заволоділо тобою. Перед очима пливли мордяки, шматки свинини, кров кубанця поволі розтікалася поміж тарелями.
– Єжевікінг, – трохи плутаючи язиком, звернувся ти. – Подай мені картоп'яне пюро!… Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писанкарів, нічних злодіїв, сутенерів, знаменитих хірургів, деміургів, я знав бітломанів у першому поколінні, франкмасонів з ложі «Безсмертя-4», однояйцевих блазнюків, рокерів, партійних секретарюків, я знав споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів, знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно – незаможниць. А ще не можу від вас приховати, та й не смію приховувати – знав суфлерів, філерів знав, суфіїв. Знав останніх гіпісів і перших панків. Бував у кабінетах перших осіб, ділив єдиний ковток горілки з сифілітиками, спав в одному ліжку з хворими СНІДом. Знав одного чорношкірого українця родом з Ямайки, взагалі українців знав найбільше, проте інших націй так само. Зрештою, знав навіть психіатра, який писав дисертацію. Багатьох знав. Безліч! Мій товариш – джазовий піаніст – нині став головою міської ради демократичного скликання. Під час сесій він вмикає плейєр, ховаючись у президії, порівнює Гавелом. Повний пінцет! Але, крім нього,я знаю ще безліч інших осіб. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив… За тоталітарного режиму був коректором, за посттоталітарного мої ерекції почастішали. Мене вже нічим не здивуєш, нічим не дістанеш… Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви, друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Повний прівєт! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?
– Куди? – тупо спитав Єжевікін.
– Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.
– Додому? – Єжевікін аж затрясся від реготу. – Тут наш дім. Тут наше підземне серце. Тут тепер Росія – єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії, старої Росії, з ясними іконами й монаршим й святинями в руках…
– От вихрест собачий, – сказав батюшка, розглядаючі дещо семітський ніс закривавленого кубанця…
– Так що нікуди звідси не вийдеш, братішка, – завершив Єжевікін, наливаючи ще по сто п'ятдесят.
– І довго це все потриває? – не вгавав ти.
– Недовго вже, – заспокоїв Єжевікін. – Уже віддано потрібні накази. Лишилося тільки їх виконати.
Ти випив ще сто п'ятдесят і раптово зрозумів, що тим більше треба звідси втікати. Але як? І куди?
– Ти почекай мене тут, еге? – змовницькі моргнув Єжевікін і шаснув кудись у простір залу слідом за своєю недавньою коханкою в сарафані.
Тим часом тітка на подіумі доспівала якийсь фатальний романс, і під оплески, доволі неодностайні, до неї піднявся певний офіційний добродій з великою блискучою тацею в руках. На таці лежало в усій красі й величі засмажене порося з чимось дуже апетитним у рийці. Тримаючи перед собою тацю, добродій підтанцював до мікрофона. Балалайники врізали якусь патріотичну інтродукцію, а монголовида співачка відпливла в бік і в пояс уклонилася.
– Товариші!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46