Чуєте, як розпалюються ваші сусіди щури в очікуванні суботньої вечері? Однак продовжимо перелік ваших найновіших подвигів. Цей чорний перелік потроху робиться справжнім мартирологом. Від закликів і промов ви перейшли до дій. Бо, крім усього іншого, ви є прямим співучасником терористичного акту в «Закусочній» на розі Нового і Старого Арбату. Внаслідок ваших злодіянь, що призвели до вибуху поки що невідомого нам походження…
– Граната Ф-1, – пояснив ти.
– … дякую, отже, внаслідок ваших дій загинули представники всіх націй та народностей Радянського Союзу.
– Далі, – простогнав ти.
– Прошу дуже! Протягом дня ви кілька разів телефонували до такого собі Кирила Ст., що відомий нам як пробандерівський діяч, близький до рухівсько-гетьмансько-мельниківських кіл, котрий зараз намагається заснувати в Москві підривну газетку. Але й тут ви поводилися розтлінне, фон Ф. Бо так і не спромоглися прийти на зустріч зі згаданим Кирилом. Натомість, пустивши слинку при спогаді про форму ніг Кирилової співмешканки, ви спробували спокусити її, викликаючи на побачення біля магазину «Дитячий світ».
– Я не призначав їй побачення, – гірко скривився ти. – Ваші підслуховуючи системи мають підозрілу здатність перекручувати і прибріхувати.
– Це мало що змінює у вашому вкрай непривабливому моральному обличчі, фон Ф., у вашій, даруйте відвертість, аморальній морді. Але за інформацію дякую – обов'язково випишу пістонів кому слід з підвідділу прослуховування – зауважте, прослуховування, а не під-, як ви оце щойно назвали, – уже не вперше з'ясовується, що вони додають від себе всіляку романтичну херню. Певно, белетрист якийсь там завівся на зразок вас. Вільгельмовичу!
– Продовжуйте і не відходьте від сюжету, – попросив ти.
– Сюжет вам відомий краще, ніж мені, – пирхнув «Сашко», нестерпно довго розкурюючи нову сигарету. – 3 метою проведення наступного терористичного акту, тепер уже в зоні урядового зв'язку, ви спустилися в допоміжні приміщення «Дитячого світу». Тут жертвою вашої злочинної бездіяльності стала ще одна чудова людина, – голос «Сашка» ледь затремтів, – батько двадцяти двох дітей, багатолітній наш помічник, агент для особливо делікатних доручень «Циганський Барон».
– Це той, що втопився у гівні?
– Той самий. Президент уже підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу посмертно, – дещо врочистішим тоном виголосив «Сашко».
– У такому разі хай ваш президент потурбується і про повернення мого авіаквитка, – злісно пожартував ти.
– А хто поверне діточкам їхнього татка? – суворо запитав «Сашко». – Ні, фон Ф., не знадобиться тобі вже авіаквиток! І не сподівайся!… Ми вміємо карати!… Ми тебе навіть у Мексиці знайшли б…
– У Мексиці, – виправив ти його.
– Що?
– За новим правописом має бути «у Мексиці»…
– Та один хрін – хоч у Мексиці, хоч у Мексиці, однаково тобі гаплик! Днями підписано особливу таємну інструкцію кажу це тобі як такому, що все одно нікому вже про це не розпатякає, – так от, таємну інструкцію про використання щурів нової генерації при розгонах несанкціонованих зборищ, а також під час надзвичайного і військового станів. Сьогодні врешті отримано дозвіл Комітету конституційного нагляду на проведення дослідницько-експериментальних робіт. Ти будеш першим, фон Ф.! Можеш пишатися. Агентам «Каїнові», «Вельзевулу» та «Жиріновському» буде оголошено подяку. Агент «Циганський Барон», як я вже сказав, буде відзначений окремо Зараз, мої хороші, зараз! – ласкаво зашелестів він, звертаючись до чогось великого й волохатого, що дедалі нетерплячіше скавучало за стіною.
– Єдине, в чому я помилився. – стомленим голосом почав ти, – це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…
Звідкілясь напливала самотня скрипка. Її робилось дедалі більше, вона створювала якесь нелогічне й пронизливе тло, вона розпадалася на інші звуки, інші інструменти – і невдовзі то вже був оркестр, що вибухав, здається, з-над стелі, можливо, там на горі був театр, якийсь особливий підземний театр або звичайний Большой, в якому щойно розпочалася вистава. Музика робила все значно вагомішим і глибшим. Ти відчув, що треба сказати щось вічне.
– Проклинаю імперію, – вимовив ти з інтонаціями східного пророка.
– Ти?! Що служив їй вірою та правдою? – І «Сашко» сардонично зареготався, а може, й закашлявся від надто вогкої сигарети.
Величні і водночас розгнівані переливи тромбонів та валторн змусили тебе відповісти палко й сердито:
– Я не служив їй вірою та правдою! І я не винен зовсім аніскільки! Бо жоден із гріхів жахних Імперських не влізу душу, к тілу не прилип!
«Сашко», що в цю мить зірвався зі стільця і рвучко заходив по клітці, мов підстрелений лев, заатакував тебе не менш пристрасним речитативом:
– Не винен? Дуже зручно ти це вигадав! Перед самим собою тільки винен?! Мовляв, мої гріхи – мої турботи?… Це ти, що тілу зраджувати вмів? Це ти, що підписав папір про зраду?! – й головою в нього щось висвітилося. Це міг бути й німб. – А як же ті порубані, побиті і ті, котрі у вічній мерзлоті – десятки, сотні і мільйони тисяч?! Ти підписав колись – і душу вбив!…
Його слова то потопали, то виринали з бурхливого музичного моря. Партія смичкових робилась дедалі нервознішою й вимогливішою. На щастя, звідкілясь із надр композиторового задуму видерся самотній у своєму всепрощенні гобой. Це дало тобі змогу звестися духом:
– Я рятував життя – чуже, єдине, але дорожче, врешті, від отих абстрактних міліонів, сотень тисяч…
– Ти? Рятував? Життя? Чуже? – і знову він демонічно, люто засміявся, оркестр знову вдарив невблаганно, затих гобой натомість грім литаврів і барабанів перекрив усе. – Ти здатний рятувати лиш себе! Ти рятував себе завжди і всюди! Але й себе ти нині не вряту-у-у-у-єш! – останню фразу було досить вдало вписано у музичне тло і проспівано напрочуд соковитим тенором.
– Ну, що ж, – зітхнув ти, – так тому і бути. Я це життя любив – з усім паскудством, – хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб'єте ви мене цілком – я залишив слова, слова, слова… Слова, слова, слова… Щури безсилі – прогризти діри у моїх словах, – вони летять за вітром, як листки, – нехай летять же – хтось колись почує. Всього мене не знищить вам цілком – я в серці маюче, що не вмирає!…
Темп оркестру наростав. Це було якесь суцільне «алегро нон мольто», «престо фуріозо» чи щось подібне. «Сашко» вже не встигав за музичними фразами, рубаними й рішучими. Тож устигав тільки перепитувати:
– Ти залишив слова, слова, слова?
– Я залишив слова, слова, слова!
– Тебе всього не знищить нам цілком?
– Всього мене цілком не знищить вам!
– Ти в серці маєш те, що не вмирає?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46
– Граната Ф-1, – пояснив ти.
– … дякую, отже, внаслідок ваших дій загинули представники всіх націй та народностей Радянського Союзу.
– Далі, – простогнав ти.
– Прошу дуже! Протягом дня ви кілька разів телефонували до такого собі Кирила Ст., що відомий нам як пробандерівський діяч, близький до рухівсько-гетьмансько-мельниківських кіл, котрий зараз намагається заснувати в Москві підривну газетку. Але й тут ви поводилися розтлінне, фон Ф. Бо так і не спромоглися прийти на зустріч зі згаданим Кирилом. Натомість, пустивши слинку при спогаді про форму ніг Кирилової співмешканки, ви спробували спокусити її, викликаючи на побачення біля магазину «Дитячий світ».
– Я не призначав їй побачення, – гірко скривився ти. – Ваші підслуховуючи системи мають підозрілу здатність перекручувати і прибріхувати.
– Це мало що змінює у вашому вкрай непривабливому моральному обличчі, фон Ф., у вашій, даруйте відвертість, аморальній морді. Але за інформацію дякую – обов'язково випишу пістонів кому слід з підвідділу прослуховування – зауважте, прослуховування, а не під-, як ви оце щойно назвали, – уже не вперше з'ясовується, що вони додають від себе всіляку романтичну херню. Певно, белетрист якийсь там завівся на зразок вас. Вільгельмовичу!
– Продовжуйте і не відходьте від сюжету, – попросив ти.
– Сюжет вам відомий краще, ніж мені, – пирхнув «Сашко», нестерпно довго розкурюючи нову сигарету. – 3 метою проведення наступного терористичного акту, тепер уже в зоні урядового зв'язку, ви спустилися в допоміжні приміщення «Дитячого світу». Тут жертвою вашої злочинної бездіяльності стала ще одна чудова людина, – голос «Сашка» ледь затремтів, – батько двадцяти двох дітей, багатолітній наш помічник, агент для особливо делікатних доручень «Циганський Барон».
– Це той, що втопився у гівні?
– Той самий. Президент уже підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу посмертно, – дещо врочистішим тоном виголосив «Сашко».
– У такому разі хай ваш президент потурбується і про повернення мого авіаквитка, – злісно пожартував ти.
– А хто поверне діточкам їхнього татка? – суворо запитав «Сашко». – Ні, фон Ф., не знадобиться тобі вже авіаквиток! І не сподівайся!… Ми вміємо карати!… Ми тебе навіть у Мексиці знайшли б…
– У Мексиці, – виправив ти його.
– Що?
– За новим правописом має бути «у Мексиці»…
– Та один хрін – хоч у Мексиці, хоч у Мексиці, однаково тобі гаплик! Днями підписано особливу таємну інструкцію кажу це тобі як такому, що все одно нікому вже про це не розпатякає, – так от, таємну інструкцію про використання щурів нової генерації при розгонах несанкціонованих зборищ, а також під час надзвичайного і військового станів. Сьогодні врешті отримано дозвіл Комітету конституційного нагляду на проведення дослідницько-експериментальних робіт. Ти будеш першим, фон Ф.! Можеш пишатися. Агентам «Каїнові», «Вельзевулу» та «Жиріновському» буде оголошено подяку. Агент «Циганський Барон», як я вже сказав, буде відзначений окремо Зараз, мої хороші, зараз! – ласкаво зашелестів він, звертаючись до чогось великого й волохатого, що дедалі нетерплячіше скавучало за стіною.
– Єдине, в чому я помилився. – стомленим голосом почав ти, – це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…
Звідкілясь напливала самотня скрипка. Її робилось дедалі більше, вона створювала якесь нелогічне й пронизливе тло, вона розпадалася на інші звуки, інші інструменти – і невдовзі то вже був оркестр, що вибухав, здається, з-над стелі, можливо, там на горі був театр, якийсь особливий підземний театр або звичайний Большой, в якому щойно розпочалася вистава. Музика робила все значно вагомішим і глибшим. Ти відчув, що треба сказати щось вічне.
– Проклинаю імперію, – вимовив ти з інтонаціями східного пророка.
– Ти?! Що служив їй вірою та правдою? – І «Сашко» сардонично зареготався, а може, й закашлявся від надто вогкої сигарети.
Величні і водночас розгнівані переливи тромбонів та валторн змусили тебе відповісти палко й сердито:
– Я не служив їй вірою та правдою! І я не винен зовсім аніскільки! Бо жоден із гріхів жахних Імперських не влізу душу, к тілу не прилип!
«Сашко», що в цю мить зірвався зі стільця і рвучко заходив по клітці, мов підстрелений лев, заатакував тебе не менш пристрасним речитативом:
– Не винен? Дуже зручно ти це вигадав! Перед самим собою тільки винен?! Мовляв, мої гріхи – мої турботи?… Це ти, що тілу зраджувати вмів? Це ти, що підписав папір про зраду?! – й головою в нього щось висвітилося. Це міг бути й німб. – А як же ті порубані, побиті і ті, котрі у вічній мерзлоті – десятки, сотні і мільйони тисяч?! Ти підписав колись – і душу вбив!…
Його слова то потопали, то виринали з бурхливого музичного моря. Партія смичкових робилась дедалі нервознішою й вимогливішою. На щастя, звідкілясь із надр композиторового задуму видерся самотній у своєму всепрощенні гобой. Це дало тобі змогу звестися духом:
– Я рятував життя – чуже, єдине, але дорожче, врешті, від отих абстрактних міліонів, сотень тисяч…
– Ти? Рятував? Життя? Чуже? – і знову він демонічно, люто засміявся, оркестр знову вдарив невблаганно, затих гобой натомість грім литаврів і барабанів перекрив усе. – Ти здатний рятувати лиш себе! Ти рятував себе завжди і всюди! Але й себе ти нині не вряту-у-у-у-єш! – останню фразу було досить вдало вписано у музичне тло і проспівано напрочуд соковитим тенором.
– Ну, що ж, – зітхнув ти, – так тому і бути. Я це життя любив – з усім паскудством, – хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб'єте ви мене цілком – я залишив слова, слова, слова… Слова, слова, слова… Щури безсилі – прогризти діри у моїх словах, – вони летять за вітром, як листки, – нехай летять же – хтось колись почує. Всього мене не знищить вам цілком – я в серці маюче, що не вмирає!…
Темп оркестру наростав. Це було якесь суцільне «алегро нон мольто», «престо фуріозо» чи щось подібне. «Сашко» вже не встигав за музичними фразами, рубаними й рішучими. Тож устигав тільки перепитувати:
– Ти залишив слова, слова, слова?
– Я залишив слова, слова, слова!
– Тебе всього не знищить нам цілком?
– Всього мене цілком не знищить вам!
– Ти в серці маєш те, що не вмирає?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46