ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Лаяти? - i вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лiкаря, а тут його
хоч кричи, анi копiйки зайвої. Хай ще почекає кiлька днiв, а, може, само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла в темнотi бiля хворого, уста її
ворушилися, було чути її тихий шепiт. Вона молиться. Боже! Поможи їй,
захисти ту немiчну дитину.
Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не болi, а
встає з досвiтком. Надiває не постоли, а чоботи,- одразу видно, що не до
каменю збивається. Вiн iде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
- Маєш ти там, стара, ще яке молоко? - питає.
- Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у неї", не
молоко...
- Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
Володько це чує. Через бiль голови не може пiдвестися, але йому так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мої тато", - думає вiн.
Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда Юхима. Через лiс, через поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу, нi тобi стежки, нi слiду, борхається
навпростець по колiна цiлиною.
По годинi вiн на мiсцi. Тихо i порожньо, як i скрiзь на хуторах,
свiтить сонце, все довкруги занесене снiгом, величезнi снiговi замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточує сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй увiйшов до
фiртки, бiля комори зашарпався здоровенний, гнiдої мастi псюка, що
прип'ятий ланцюгом на довгому дротi мiж коморою i стайнею. Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвiєва дочка, Катерина.
- Ой, тато! - викрикнула дiвчина.- Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
- А,промовив лише Матвiй, обмiтає в сiнях снiг з чобiт, Юхим, видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
- Ооо! Ооо! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо - заходь,
заходь.
Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив Матвiя. Завжди
охоче з ним зустрiчався i не раз розмовляли вони про речi незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з приємнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад сiмдесятку, а виглядає молодшим вiд
Матвiя. Бороду пiдстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав її у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Здається,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкiл,
тiєю, що своїм справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумiється, чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не дається...
Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого хотiв бачити i саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє дiток, а сама пiшла, невинна
i чиста, як голубиця, в життя вiчне, простудившись при праннi бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
Тяжко переживав Матвiй утрату тiєї своєї дружини, переживав по-своєму,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до цього
дня не годен її забути, все i все пригадує, а iнколи доходить це i до
вiдома Настi, а та, звiсно, переживає, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та
Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвiєву скорботу, вiдчувати його
тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що Лукiя, а дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiряється, словом такого не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
А дiд Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на високi школи подати", також щось не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук чи вiд чогось iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа, але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле, i станом був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордої, дочки о. Клавдiя, заходив, i так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка,тобто мати попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не хотiла, щоб дочка її Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радостi Юхим зi своїх дiтей, але не падав духом. Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
- О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А я ото сиджу i куняю над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку, а та каже, що вулики
Дадана вже застарiлi, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую
дати їй свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука. А як
там у тебе?
- Ех,махнув Матвiй рукою,- стара бiда, а тут до неї i нова
чiпляється... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось
довiдується. I мiж тим останнiм довiдується про Володькову немiч.
Останнє чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим це дуже
добре знає, на його полицi хтозна вiдколи, груба в шкiрянiм в'язаннi,
книжка "Цєлєбниє растєнiя" лежить.
I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора i що надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до Матвiєвого дому, Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
- Їв вiн що? - запитав Матвiй.
- Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла мати. Юхим
оглядає хворого, мацає його чоло.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294