..
У тi самi днi, коли поля починали сiрiти, коли вилазили зi своїх
схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений знов збирався знiмати дари
великої землi, в тi днi шляхами потягнули на схiд першi валки
"галiцiянiв".
Сухi, спокiйнi, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловiки.
Тихi, байдужi жiнки. "Вiсьтагей!" - пiдганяли вони свої конята, запряженi
у довгi з будами вози.
На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi потужнi,
гарнi тварини, що є цiлим багатством втiкачiв, виглядають дуже сумно.
Пiдбиваються, кульгають i не зводяться.
- Ви звiдки, люди, їдете? - питає Матвiй.
- Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
- А куди?
- А ци знаємо куди? До Росiї... Туди... ген... Володько пригнав корови
додому. На подвiр'ї вiз з будою. Вiз не "наш", галицький. Пара худих,
тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з
напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на
жiнку, що сидить коло неї на землi, обгорнувши босi ноги спiдницею. На
руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза пiдвiшена плетена з
лозини колиска.
Матвiй стоїть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править
за льох,- з вiдром у руках i поважно розважає з "газдою". Це старший,
жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовляє лiтеру "о. У нього виходить
вона м'яко, аж свище. Вiн каже: "Я сi находив... Я сi наробив..." Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсiм по-нашому, от тiльки кiлька
таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось навiть тилявчани деякi
слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють... А то ж "австрiяки".
Матвiй все на генералiв нападає.
- Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росiю продають, сукини
сини... Коли б не "змєна", думаєте, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн б'є
"снарядами", а нашi чим? Сухарями? Не даром Нiколай Нiколаєвич в морду
кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить, огнем палить, а
нашi... Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росiї!.. Сухомлинова якогось
дали...
I Перемишль, кажете, здали?
- Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах... Ая...
- А скiльки кровi за нього пролили... Ех...
Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла, рокiв дванадцять... Ноги бруднi,
порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся
вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi.
Вона видоїла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама
також ще теплого вiд корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього
Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спадає й обiцює сховатися
за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв
батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед
вечором туди ж, м'яли пiд черешнями овес i обривали ягоди.
Володько має i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати дiвчинцi,
щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася.
- Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд?
- Iди, доню... Але чекай...
Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала
i подала дiвчинцi. При тому щось їй шепнула на зухо.
- Добре! - кивнула дiвчинка головою.
I вони обоє побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з "австрiячкою".
Вiн ще нiколи не розмовляв з людьми з австрiйського царства. Вона,
напевно, знає тих мадярiв, що рiжуть, вiшають...
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягiд, як звичайно... Вiн
рвав їх до кишенi з намiром вiддати дiвчинi, яка взяла фартушок, щоб
"нарвати мамi". А вже скоро стемнiє. Багато не нарве. Треба ж їй
допомогти...
При цьому вiн її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягненi, як
говорять... Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до
школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре.
А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадiв. От це так. У
Австрiї й по-руськи... Дивно... Видно, по цiлому свiтi "руський язик"
первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "Сєятєль" книга друга? Нi... А
чи знає вона "Дедушка Федот",- стiхотворенiя таке... "Пiсмєцо от унука
получiл Федот"...? Нi? А "Стрекоза i муравєй"? Це басня Крилова... Або
Пушкiна "Люблю тєбя, Петра творенье"? Також нi? . Ну, а що ж вона знає?
ке розчарування. Вона знає: "мова рiдня, слово рiднє"... Це Вороб...
-- Ха-ха-ха! Як, як? Мова рiдня?.. Як це ти казала? - реготить
Володько, аж за ягоди забув...- То це ж не по-рускi!.. Де ж це по-рускi?
Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас
нi! У нас по-"настоящому"...
Город чудний, город древнiй,
Ти вмєстiл в свої конци...
I посади, i деревнi,
палати, i дворци...
Зрозумiла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росiї, там десь, отуди...
Хм... Росiя... То вона, мабуть, зовсiм i не знає, що то Росiя...
- Ти кажеш, Росiя... Не Росiя, а Росiя... Ох, то государство... Велике
государство. Наш цар перший у цiлому свiтi. Володько купив картину, де
намальованi усi царi.
- Там "наш" перший...- Нiколай Александровiч iмператор i самодержавец
всеросiйський. Другий нiмецький, такий з вусами догори - також порядний
цар... I аж третiй "ваш"... Але старий... Борода така смiшна... Як вiн
зветься?..
- Цiсар Франц-Иосиф...
- Хм... Як дивно... Цiсар... Хм... "Мова рiдня, слово рiднє"!.. Хм... А
хто то, кажеш, написав?..
- Такий поет Воробкевич... Панi учителька казали, що найбiльший наш
поет Шевченко...
- Зовсiм неправда. Я таких поетiв i не чув... Це-не рускi поети. Рускi
це: Пушкiн, Лєрмонтов, Кольцов, Нiкiтiн.
- Ой, нi...пробувала сперечатись дiвчина...- То, може, росiйськi... Я
не знаю... Може, то московськi... А звiдки я знаю... Я в Росiї не
вчилася... Я знаю нашi, руськi, або українськi...
Западала нiч. Гуторячи дiти злiзли з черешнi. Володько вперто захищав
рускiх поетiв i дiвчинка, як гостя, здалася перша. Вiн пiдiйшов до неї,
притримує свою, набиту ягiдьми, кишеню.
- На,каже.- Я нарвав у кишеню трохи, їсти менi не хотiлося. Я кожний
день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобi у хвартушок. Вони у мене ще
подавляться.
Дiвчина наставляє фартушок. У нiм з кварта черешень.
- Ну, добре. Але ти маєш взяти за це грошi... Володько поспiхом висипає
з кишенi ягоди i не чує її. У них є досить ягiд... Ось ще там у рiвчаку
двi черешнi. Одна чорна, друга червона. Добрi ягоди. Дiвчинка тиче йому в
руку монету...
- Еее, нi! - засоромився Володько i ховає руки за спину, вiдступаючи
назад.- Нащо менi то? Сховай. Ви в дорозi.
- Ну, то я не вiзьму ягiд... Не вiзьму. Мама казали...- Вона хотiла
силомiць втхнути йому грошi.
- Нi, нi, нi! - аж кричить хлопець i почав тiкати.- Цих грошей у нас
навiть нiхто не вiзьме. Це ж австрiйськi.
- Нi!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294