Як ти поясниш оцю чудовну залежність живого тіла зі світом і чим є людина без рослин, води та вогню, що їх творять земля і небо? Велику науку волхвування звели тепер до жебрацтва й ошуканства. Тому я кажу тепер: старі боги вмирають, а нових не побачиш і не відчуєш. Нові боги тільки в умислах людських існують.
— Я знаю, батьку, ви останній великий волхв землі полянської. Я сам хотів піти вашим слідом і пізнати вашу науку. Але в мене немає такої могутньої сили, як у вас, і немає в мене такого розуму. Через це я й покинув ліс і пішов до людей, бо хочу прославитись між них у легший спосіб.
— Як же ти хочеш прославитися? — зимно спитав батько.
— Я довго придивлявся до своєї братії там, за сірими стінами, до життя тих, кого звуть у цьому житті славетними. 1 знаєте, що я побачив, батьку? Кожен із них робить себе славетним сам. Кожен свою славу творить у скритний від інших спосіб і міцно береже таємницю, як він оте чинить. Йому треба тільки вразити людей, але так, щоб ті ж таки люди не знали, як це вдіяно. Відтак починають говорити про чудо, а хто чудотворний, той уже не є людиною тлуму.
— Мені чужі ці думки, — сказав так само зимно батько. — Мені чуже це змагання і це ошуканство.
— Зате не чужі ці думки мені, — мовив Агапіт. — Я хотів би, щоб у цьому ви мені посприяли.
— А чи не принесе це комусь зла?
— Яке там зло! — засміявся Агапіт. — Яке там зло, коли я цілителем хочу прославитися. Це, правда, може статися тільки за вашої допомоги…
Батько дивився якийсь час на сина: тримали вони зіткнутими погляди довго. Зрештою тінь перебігла по батьковому лиці, а що був він близько до каганця, Агапіт це побачив.
— То ви допоможете мені, тату? — спитав із тремом у голосі.
— Я бачу, що ти не облудно зі мною говориш, — сказав зрештою той. — Слава мені й справді ні до чого, але коли ти хочеш чинити у цьому світі добро… Так, — сказав він, — добро є добро!
2
Тоді ж таки захворів Святоша, колишній князь чернігівський. Великий князь, прочувши про це, прислав до нього лікаря, дуже вправного у лікарюванні, вірменина родом та вірою. Була тоді у Святоші люта гарячка, і запав він у безпам'ятство. Коли ж прибув лікар, ченці разом із ігуменом пішли до Святошиної келії, а з усіма пішов Агапіт.
Вірменин підступив до ліжка хворого, приклав йому до грудей вухо, тоді взяв Святошу за руку і звів очі до стелі. Запала велика тиша, ченці стояли колом уздовж стін і дивилися на дійство вірменина насмішкувато, бо найліпшою поміччю у хворобах, вважали вони, була все-таки молитва. Сталося це в холодний літній ранок, і дощ глухо стукотів у затягнуте воловим пухирем віконечко. Двері відчинили через надуміру важке повітря в келії — хвилі вологого, холодного вітру вривалися вряди-годи в помешкання.
— Йому недовго лишилося жити, — сказав вірменин. — За тиждень і відійде.
— То ти не даватимеш йому ніяких ліків? — спитав Агапіт.
— Йому вже не потрібні ліки, — мовив лікар і раптом здригнувся: проти нього стояли палкі Агапітові очі.
— А я кажу, — голосно й різко сказав Агапіт, — що він устане! Коли, отче ігумене, дозволите, я залишуся біля хворого і буду ним опікуватися.
— Чим ти збираєшся його гоїти? — зверхньо спитав вірменин. — Та наука, що її пізнав, не дає ліку цьому чоловікові.
— А та наука, що я її пізнав, — так само різко сказав Агапіт, — лік цьому чоловікові дасть.
— Що саме? — зігнув брови вірменин.
— Молитва господня, — сказав Агапіт, і ченці схвально загули. Між цих ченців був тоді і я, смиренний Семен, ще тоді молодий.
Тоді ще не знав Агапітової таємниці, тому почудувався, як і вся братія, на сміливість, з якою порвався супроти знаменитого лікаря Агапіт. Досі ніхто не знав його як цілителя, але така впевненість подіяла й на ігумена, і він дозволив Агапітові опікуватися Святошею.
— Я буду щасливий, — сказав вірменин, — коли ти його вилікуєш. Ще, правда, ніколи не було, щоб я помилявся, призначаючи час смерті хворому… Коли він не помре через тиждень, я тобі вклонюся…
Він вклонився й зараз найчемніше, і на вустах його заграла посмішка.
— Ось як ти лікарюєш! — сказав Агапіт, і від обурення в нього аж ніздрі затремтіли. — Смерть передрікаєш, а допомогти не допоможеш! Коли такий управний, дай йому життя, а коли цього не можеш зробити, іди тою дорогою, якою прийшов.
— Я таки й піду, — вже сердито відказав вірменин. — Але тобі це слави не дасть. Через тиждень надвечір він помре.
— Заклинаюся богом, що він житиме! — змахнув рукою, наче сокирою вдарив, Агапіт.
Братія зашуміла схвильовано, адже надпосильне клав собі на плечі Агапіт.
Вони стояли один супроти одного: розгнівані й розпашілі, напружені й схвильовані. Знаменитий лікар був огрядний і великого зросту. Агапіт же — хирлявий. Коло них важко дихав хворий; за вікном дощ стукотів і плескав, наче балакаючи про щось і передрікаючи. Перший не витримав вірменин, змахнув плащем, закидаючи його на плече, і ступив через поріг у розчинені двері — дощ пройняв його й покрив. Ми всі схвильовано заговорили, обступивши брата Агапіта й переконуючи, що надто велику ношу він на себе поклав, бо, коли не врятує Святошу, чекає його неслава. Він же стояв серед нас із піднесеним та надихнутим лицем, а коли всі виговорилися й замовкли, почули ми його голос, що височувався майже зі стулених вуст.
— Братіє моя! — сказав він. — Велику силу нині відчув я в собі. Спустився до мене янгол і звістив, що я повинен за це діло взятися. Звістив він мені, що житиме брат наш Микола, йому ще не пора вмирати…
Я під той час подумав: чи нема між нас іншого святого, щоб також побачив янгола, який тут перебував.
Відтак виступив наперед Єремія, той, до кого видива найчастіше з'являлися.
— Він каже правду, братіє, — урочисто проголосив він. — Я теж чув шелест крил.
Я ж чув тільки шелест дощу, а може, принагідно подумав: шелест дощу теж може стати шелестом крил; був я тоді юний і наївний і ще вірив у все, про що говорилося, не підозрюючи того великого світу думок і почуттів, що сокровенно в людині ховаються.
— Боже тобі допоможи, брате, — сказав ігумен і благословив Агапіта; той же смиренно вклонився й поцілував в отця ігумена руку.
Ми почали виходити в дощ один по одному, і вітер кидав нам в обличчя жмені крапель. Ішли з мокрими обличчями, простіші із нас думали, що перед новим чудом постають, а мудрі зрозуміли, що вивищитися захотів брат Агапіт. Я ж був на той час серед простіших, тому йшов схвильований, не помічаючи мрячки: душа моя під той час по-справжньому бажала чуда. Вітер збивав із дерева зелені листки, і кілька їх налетіло й на мене; тоді я звів до неба лице і дозволив дощу литись на нього. І здалося мені на мент, що бачу й розумію велетенське безмежжя, яке розкривається переді мною, і, хоч було те небо ущерть заслонене хмарами, ясним воно мені уздрілося.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62
— Я знаю, батьку, ви останній великий волхв землі полянської. Я сам хотів піти вашим слідом і пізнати вашу науку. Але в мене немає такої могутньої сили, як у вас, і немає в мене такого розуму. Через це я й покинув ліс і пішов до людей, бо хочу прославитись між них у легший спосіб.
— Як же ти хочеш прославитися? — зимно спитав батько.
— Я довго придивлявся до своєї братії там, за сірими стінами, до життя тих, кого звуть у цьому житті славетними. 1 знаєте, що я побачив, батьку? Кожен із них робить себе славетним сам. Кожен свою славу творить у скритний від інших спосіб і міцно береже таємницю, як він оте чинить. Йому треба тільки вразити людей, але так, щоб ті ж таки люди не знали, як це вдіяно. Відтак починають говорити про чудо, а хто чудотворний, той уже не є людиною тлуму.
— Мені чужі ці думки, — сказав так само зимно батько. — Мені чуже це змагання і це ошуканство.
— Зате не чужі ці думки мені, — мовив Агапіт. — Я хотів би, щоб у цьому ви мені посприяли.
— А чи не принесе це комусь зла?
— Яке там зло! — засміявся Агапіт. — Яке там зло, коли я цілителем хочу прославитися. Це, правда, може статися тільки за вашої допомоги…
Батько дивився якийсь час на сина: тримали вони зіткнутими погляди довго. Зрештою тінь перебігла по батьковому лиці, а що був він близько до каганця, Агапіт це побачив.
— То ви допоможете мені, тату? — спитав із тремом у голосі.
— Я бачу, що ти не облудно зі мною говориш, — сказав зрештою той. — Слава мені й справді ні до чого, але коли ти хочеш чинити у цьому світі добро… Так, — сказав він, — добро є добро!
2
Тоді ж таки захворів Святоша, колишній князь чернігівський. Великий князь, прочувши про це, прислав до нього лікаря, дуже вправного у лікарюванні, вірменина родом та вірою. Була тоді у Святоші люта гарячка, і запав він у безпам'ятство. Коли ж прибув лікар, ченці разом із ігуменом пішли до Святошиної келії, а з усіма пішов Агапіт.
Вірменин підступив до ліжка хворого, приклав йому до грудей вухо, тоді взяв Святошу за руку і звів очі до стелі. Запала велика тиша, ченці стояли колом уздовж стін і дивилися на дійство вірменина насмішкувато, бо найліпшою поміччю у хворобах, вважали вони, була все-таки молитва. Сталося це в холодний літній ранок, і дощ глухо стукотів у затягнуте воловим пухирем віконечко. Двері відчинили через надуміру важке повітря в келії — хвилі вологого, холодного вітру вривалися вряди-годи в помешкання.
— Йому недовго лишилося жити, — сказав вірменин. — За тиждень і відійде.
— То ти не даватимеш йому ніяких ліків? — спитав Агапіт.
— Йому вже не потрібні ліки, — мовив лікар і раптом здригнувся: проти нього стояли палкі Агапітові очі.
— А я кажу, — голосно й різко сказав Агапіт, — що він устане! Коли, отче ігумене, дозволите, я залишуся біля хворого і буду ним опікуватися.
— Чим ти збираєшся його гоїти? — зверхньо спитав вірменин. — Та наука, що її пізнав, не дає ліку цьому чоловікові.
— А та наука, що я її пізнав, — так само різко сказав Агапіт, — лік цьому чоловікові дасть.
— Що саме? — зігнув брови вірменин.
— Молитва господня, — сказав Агапіт, і ченці схвально загули. Між цих ченців був тоді і я, смиренний Семен, ще тоді молодий.
Тоді ще не знав Агапітової таємниці, тому почудувався, як і вся братія, на сміливість, з якою порвався супроти знаменитого лікаря Агапіт. Досі ніхто не знав його як цілителя, але така впевненість подіяла й на ігумена, і він дозволив Агапітові опікуватися Святошею.
— Я буду щасливий, — сказав вірменин, — коли ти його вилікуєш. Ще, правда, ніколи не було, щоб я помилявся, призначаючи час смерті хворому… Коли він не помре через тиждень, я тобі вклонюся…
Він вклонився й зараз найчемніше, і на вустах його заграла посмішка.
— Ось як ти лікарюєш! — сказав Агапіт, і від обурення в нього аж ніздрі затремтіли. — Смерть передрікаєш, а допомогти не допоможеш! Коли такий управний, дай йому життя, а коли цього не можеш зробити, іди тою дорогою, якою прийшов.
— Я таки й піду, — вже сердито відказав вірменин. — Але тобі це слави не дасть. Через тиждень надвечір він помре.
— Заклинаюся богом, що він житиме! — змахнув рукою, наче сокирою вдарив, Агапіт.
Братія зашуміла схвильовано, адже надпосильне клав собі на плечі Агапіт.
Вони стояли один супроти одного: розгнівані й розпашілі, напружені й схвильовані. Знаменитий лікар був огрядний і великого зросту. Агапіт же — хирлявий. Коло них важко дихав хворий; за вікном дощ стукотів і плескав, наче балакаючи про щось і передрікаючи. Перший не витримав вірменин, змахнув плащем, закидаючи його на плече, і ступив через поріг у розчинені двері — дощ пройняв його й покрив. Ми всі схвильовано заговорили, обступивши брата Агапіта й переконуючи, що надто велику ношу він на себе поклав, бо, коли не врятує Святошу, чекає його неслава. Він же стояв серед нас із піднесеним та надихнутим лицем, а коли всі виговорилися й замовкли, почули ми його голос, що височувався майже зі стулених вуст.
— Братіє моя! — сказав він. — Велику силу нині відчув я в собі. Спустився до мене янгол і звістив, що я повинен за це діло взятися. Звістив він мені, що житиме брат наш Микола, йому ще не пора вмирати…
Я під той час подумав: чи нема між нас іншого святого, щоб також побачив янгола, який тут перебував.
Відтак виступив наперед Єремія, той, до кого видива найчастіше з'являлися.
— Він каже правду, братіє, — урочисто проголосив він. — Я теж чув шелест крил.
Я ж чув тільки шелест дощу, а може, принагідно подумав: шелест дощу теж може стати шелестом крил; був я тоді юний і наївний і ще вірив у все, про що говорилося, не підозрюючи того великого світу думок і почуттів, що сокровенно в людині ховаються.
— Боже тобі допоможи, брате, — сказав ігумен і благословив Агапіта; той же смиренно вклонився й поцілував в отця ігумена руку.
Ми почали виходити в дощ один по одному, і вітер кидав нам в обличчя жмені крапель. Ішли з мокрими обличчями, простіші із нас думали, що перед новим чудом постають, а мудрі зрозуміли, що вивищитися захотів брат Агапіт. Я ж був на той час серед простіших, тому йшов схвильований, не помічаючи мрячки: душа моя під той час по-справжньому бажала чуда. Вітер збивав із дерева зелені листки, і кілька їх налетіло й на мене; тоді я звів до неба лице і дозволив дощу литись на нього. І здалося мені на мент, що бачу й розумію велетенське безмежжя, яке розкривається переді мною, і, хоч було те небо ущерть заслонене хмарами, ясним воно мені уздрілося.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62