Біг і озирався.
— Це брехня, братіє, що він на скрині золота сидить, — кричав він, — і щодня те золото перераховує! Це брехня, що він шинки і гусей печених тайкома їсть і наситити себе не може. Брехня і те, братіє, що в нього серце кам'яне і що будь-кого, хто на шляху йому стане, замордувати він легко може. Брехня то, братіє, велика брехня!
Він спинився на стежці, звів угору руки, ніби летіти збирався, і завмер отак, наче силою якою битий.
— А таки брехня! — спокійно сказав Григорій і почав розплутувати замотані Ісакієм поворози.
6
Через кілька днів з'явилося в монастир троє. Вони пройшли біля келій і спинялися коло кожних дверей. Передній мовчав, а двоє його супровідників навперебій молили:
— Ось приятель наш, — казав один, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, подайте йому, щоб мав чим відкупитися від смерті, — казав другий.
Ченці уділяли смертнику, чим могли, осуджений мовчки кланявся жертводавцеві до ніг.
Так ішли вони, збираючи милостиню, доки не зупинилися перед Григорієвою келією. Сам Григорій уже стояв на ґанку, спершись на патерицю і зацікавлено виставивши перед себе бороду.
— Ось друг наш, — сказав перший прошак, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, дай йому відкупитися, — сказав другий.
— Який гріх ти учинив, сину? — спитав Григорій, і сльоза блиснула йому в оці.
— Він ударив княжого конюха, — сказав перший.
Григорій заплакав.
— Горе, горе цьому чоловікові! — захитався він. — Прийшов-таки день загибелі його.
— Подай щось заради нього, отче, — сказав другий. — Коли зберемо відкуп, не помре він.
— На яку ж смерть його засуджено? — спитав, витираючи очі, Григорій.
— Хочуть його на дереві повісити.
— Ну що ж, це добре йому присуджено, — сказав Григорій. — Було б ліпше, правда, щоб він сам повісився. А щодо милостині… я таки подам вам її. Видить бог, немає в мене гроша, тож сходіть на город мій і вирвіть звідти овочів та плодів, скільки донесете. Продасте і матимете гроші.
Низько вклонився смертник, а його двоє приятелів подякували з радістю.
— Твоєю милістю ми врятуємо його, — сказали вони.
Тоді витер Григорій рештки сліз і пішов у печеру, в якій любив молитися, щоб не чути нічого земного і не бачити нічого марнотного.
Ті ж троє зраділи невимовно і пішли на Григорієвий город. Ченці побачили те диво й зібралися купно, щоб простежити, до чого воно йдеться.
Прибульці ішли по стежці, весело розмовляючи. Вони проминули те місце, де втрапив у тенета Ісакій, і зайшли без шкоди на город. Смертник поліз на дерево, щоб нарвати плодів, а двоє інших схилилися над овочами. Раптом закричали ті двоє і рвонулися, але не змогли зрушити з місця. В ту ж мить закричав і смертник на дереві. Ченці уздріли, як зірвався він із гілки й провис. Ті двоє, що на землі були, побачили, що сталося з їхнім товаришем, і закричали ще голосніше, заборсавшись у тенетах, які все щільніше їх обплутували. Тоді зійшов Єремія в печеру, де ревно й плачливо молився Григорій.
— Прохачі в твій город потрапили, — сказав він.
— Не перебивайі мені, брате, молитися, — сказав смиренно Григорій.
— Але ж, Григорію, — сердито сказав Єремія. — Ти ж знаєш, що то воно: потрапити на твій город.
— Я молюся, брате Єреміє, — вже сухіше відказав Григорій. — Помолися і ти зі мною. От помолимось і вийдемо подивимося на тих злодіїв…
Ченці підійшли ближче до зловлених; ті, що були в тенетах, зі сльозами на очах просили відпустити їх.
— Як ви потрапили на цей город? — спитав, надійшовши, Єремія.
— Сам Григорій нас послав, — сказав один із них.
Смертник висів головою вниз і не подавав ознак життя. Видно було, що ноги захльоснуто в нього шнуром.
— Григорій молиться за ваші душі, — сказав Єремія і, перехрестившись, пішов до своєї келії. Братія зробила те саме, один за одним покидаючи глядалище: хто б хотів пособити страждальцям — боявся потрапити в халепу.
Тільки під вечір вийшов з печери низенький головач і, налягаючи на костурець, повільно подибав по стежці-павутині.
— Що робите на моєму городі? — спитав він грізно. — Чому той чоловік висить?
— Ти ж сам послав нас сюди, отче! — заволав один із затенето-ваних.
— Чи посилав я вас сюди, не знає ніхто, — смиренно сказав Григорій, — а те, що вас піймано на покражі, побачив кожен.
— Отче, змилуйся над нами!
— У гріхах потонули ваші душі, — гостро говорив далі Григорій. — Адже сказали ви мені неправду. Минулого тижня ходили по церквах і виманювали гроші у чесних мирян.
— Заприсягнутися можемо, що правду ми казали!
— А я можу заприсягнутися, — сказав так само нещадимо Григорій, — що казали ви неправду. Вас уже було зловлено за цим богомерзьким ділом і покарано.
— Пусти нас, Григорію, — залементували затенетовані. — Не винуваті ми.
Григорій стояв супроти них, заклавши руки за спину й похитувався, перекочуючись із п'яток на носки.
— Немає серед людей невинуватих, — сказав він сумирно. — Ще від народження несемо свою вину перед богом. Стоятимете тут два дні й дві ночі. І висітиме так два дні й дві ночі приятель ваш. Після того я навідаюся до вас і погомонимо про гріхи ваші.
Григорій повернувся і подибав по стежечці назад, а затенетовані з розпачу аж руки заломили.
І сиділи вони так дві ночі і два дні, спершу кричали, коли бачили когось із ченців, і плакали, молячись, але ніхто не приходив до них з допомогою. Сам же Григорій цілоденно молився, щоранку сходячи в печеру, і тільки на службу виходив справно та й попоїсти не забував. Коли ж з'являвся він, то спіймані здіймали великий лемент, просячи змилуватися над ними, але Григорій мов не чув їхнього волання. Рівномірно підіймав і опускав патеричку, човгав ногами, ходив-бо завжди не поспішаючи, і дивився смиренно у землю. Кілька разів спадав на злов'леннх дощ, змочуючи їх до нитки, і тільки сонце могло, просушити їхню одежу. Живилися вони морквою, що росла біля них, а випорожнення клали просто під себе, бо не могли рухатися, а начебто до землі поприростали. Вже й ігумен просив Григорія випустити нещасних, але Григорій знайшов якпереконати і заспокоїти його. Поступово марніли спійманці й занепадали, вже не плакали й не молилися, а тільки лежали, незручно вивернувшись, бо заважали їм добре лежати тенета. Тільки коли минуло два дні і дві ночі, вийшов на стежку-павутину малий головач і повільно подибав по ній до городу, розважно налягаючи на ціпка.
Він спинився проти затенетованих і почекав, доки вони зведуться.
— Ну, от збулася ваша думка, — сказав він смиренно. — Зневажили ви бога, а він зневажив вас.
— Вибач нам, отче, — заголосили спіймані. — Вовіки не забудемо!
— Ворог навчив вас покривати марнотне брехнею, — сказав Григорій, — через це бог не помилував вас. Коли жили ви безпечно, крали чужу працю і трудитися не хотіли, то стійте тут безвільно до кінця життя свого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62
— Це брехня, братіє, що він на скрині золота сидить, — кричав він, — і щодня те золото перераховує! Це брехня, що він шинки і гусей печених тайкома їсть і наситити себе не може. Брехня і те, братіє, що в нього серце кам'яне і що будь-кого, хто на шляху йому стане, замордувати він легко може. Брехня то, братіє, велика брехня!
Він спинився на стежці, звів угору руки, ніби летіти збирався, і завмер отак, наче силою якою битий.
— А таки брехня! — спокійно сказав Григорій і почав розплутувати замотані Ісакієм поворози.
6
Через кілька днів з'явилося в монастир троє. Вони пройшли біля келій і спинялися коло кожних дверей. Передній мовчав, а двоє його супровідників навперебій молили:
— Ось приятель наш, — казав один, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, подайте йому, щоб мав чим відкупитися від смерті, — казав другий.
Ченці уділяли смертнику, чим могли, осуджений мовчки кланявся жертводавцеві до ніг.
Так ішли вони, збираючи милостиню, доки не зупинилися перед Григорієвою келією. Сам Григорій уже стояв на ґанку, спершись на патерицю і зацікавлено виставивши перед себе бороду.
— Ось друг наш, — сказав перший прошак, — і осуджено його на смерть.
— Молимо, дай йому відкупитися, — сказав другий.
— Який гріх ти учинив, сину? — спитав Григорій, і сльоза блиснула йому в оці.
— Він ударив княжого конюха, — сказав перший.
Григорій заплакав.
— Горе, горе цьому чоловікові! — захитався він. — Прийшов-таки день загибелі його.
— Подай щось заради нього, отче, — сказав другий. — Коли зберемо відкуп, не помре він.
— На яку ж смерть його засуджено? — спитав, витираючи очі, Григорій.
— Хочуть його на дереві повісити.
— Ну що ж, це добре йому присуджено, — сказав Григорій. — Було б ліпше, правда, щоб він сам повісився. А щодо милостині… я таки подам вам її. Видить бог, немає в мене гроша, тож сходіть на город мій і вирвіть звідти овочів та плодів, скільки донесете. Продасте і матимете гроші.
Низько вклонився смертник, а його двоє приятелів подякували з радістю.
— Твоєю милістю ми врятуємо його, — сказали вони.
Тоді витер Григорій рештки сліз і пішов у печеру, в якій любив молитися, щоб не чути нічого земного і не бачити нічого марнотного.
Ті ж троє зраділи невимовно і пішли на Григорієвий город. Ченці побачили те диво й зібралися купно, щоб простежити, до чого воно йдеться.
Прибульці ішли по стежці, весело розмовляючи. Вони проминули те місце, де втрапив у тенета Ісакій, і зайшли без шкоди на город. Смертник поліз на дерево, щоб нарвати плодів, а двоє інших схилилися над овочами. Раптом закричали ті двоє і рвонулися, але не змогли зрушити з місця. В ту ж мить закричав і смертник на дереві. Ченці уздріли, як зірвався він із гілки й провис. Ті двоє, що на землі були, побачили, що сталося з їхнім товаришем, і закричали ще голосніше, заборсавшись у тенетах, які все щільніше їх обплутували. Тоді зійшов Єремія в печеру, де ревно й плачливо молився Григорій.
— Прохачі в твій город потрапили, — сказав він.
— Не перебивайі мені, брате, молитися, — сказав смиренно Григорій.
— Але ж, Григорію, — сердито сказав Єремія. — Ти ж знаєш, що то воно: потрапити на твій город.
— Я молюся, брате Єреміє, — вже сухіше відказав Григорій. — Помолися і ти зі мною. От помолимось і вийдемо подивимося на тих злодіїв…
Ченці підійшли ближче до зловлених; ті, що були в тенетах, зі сльозами на очах просили відпустити їх.
— Як ви потрапили на цей город? — спитав, надійшовши, Єремія.
— Сам Григорій нас послав, — сказав один із них.
Смертник висів головою вниз і не подавав ознак життя. Видно було, що ноги захльоснуто в нього шнуром.
— Григорій молиться за ваші душі, — сказав Єремія і, перехрестившись, пішов до своєї келії. Братія зробила те саме, один за одним покидаючи глядалище: хто б хотів пособити страждальцям — боявся потрапити в халепу.
Тільки під вечір вийшов з печери низенький головач і, налягаючи на костурець, повільно подибав по стежці-павутині.
— Що робите на моєму городі? — спитав він грізно. — Чому той чоловік висить?
— Ти ж сам послав нас сюди, отче! — заволав один із затенето-ваних.
— Чи посилав я вас сюди, не знає ніхто, — смиренно сказав Григорій, — а те, що вас піймано на покражі, побачив кожен.
— Отче, змилуйся над нами!
— У гріхах потонули ваші душі, — гостро говорив далі Григорій. — Адже сказали ви мені неправду. Минулого тижня ходили по церквах і виманювали гроші у чесних мирян.
— Заприсягнутися можемо, що правду ми казали!
— А я можу заприсягнутися, — сказав так само нещадимо Григорій, — що казали ви неправду. Вас уже було зловлено за цим богомерзьким ділом і покарано.
— Пусти нас, Григорію, — залементували затенетовані. — Не винуваті ми.
Григорій стояв супроти них, заклавши руки за спину й похитувався, перекочуючись із п'яток на носки.
— Немає серед людей невинуватих, — сказав він сумирно. — Ще від народження несемо свою вину перед богом. Стоятимете тут два дні й дві ночі. І висітиме так два дні й дві ночі приятель ваш. Після того я навідаюся до вас і погомонимо про гріхи ваші.
Григорій повернувся і подибав по стежечці назад, а затенетовані з розпачу аж руки заломили.
І сиділи вони так дві ночі і два дні, спершу кричали, коли бачили когось із ченців, і плакали, молячись, але ніхто не приходив до них з допомогою. Сам же Григорій цілоденно молився, щоранку сходячи в печеру, і тільки на службу виходив справно та й попоїсти не забував. Коли ж з'являвся він, то спіймані здіймали великий лемент, просячи змилуватися над ними, але Григорій мов не чув їхнього волання. Рівномірно підіймав і опускав патеричку, човгав ногами, ходив-бо завжди не поспішаючи, і дивився смиренно у землю. Кілька разів спадав на злов'леннх дощ, змочуючи їх до нитки, і тільки сонце могло, просушити їхню одежу. Живилися вони морквою, що росла біля них, а випорожнення клали просто під себе, бо не могли рухатися, а начебто до землі поприростали. Вже й ігумен просив Григорія випустити нещасних, але Григорій знайшов якпереконати і заспокоїти його. Поступово марніли спійманці й занепадали, вже не плакали й не молилися, а тільки лежали, незручно вивернувшись, бо заважали їм добре лежати тенета. Тільки коли минуло два дні і дві ночі, вийшов на стежку-павутину малий головач і повільно подибав по ній до городу, розважно налягаючи на ціпка.
Він спинився проти затенетованих і почекав, доки вони зведуться.
— Ну, от збулася ваша думка, — сказав він смиренно. — Зневажили ви бога, а він зневажив вас.
— Вибач нам, отче, — заголосили спіймані. — Вовіки не забудемо!
— Ворог навчив вас покривати марнотне брехнею, — сказав Григорій, — через це бог не помилував вас. Коли жили ви безпечно, крали чужу працю і трудитися не хотіли, то стійте тут безвільно до кінця життя свого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62