Професор Ольберт переможно оглянув аудиторію, певно, уявляючи перед собою якийсь високомудрий симпозіум і самого Мендозу, враженого, ледь не до інфаркту, сміливістю ольбертівської теорії.
— Скажімо, смерть… — планував було пан Ольберт проілюструвати своє нововведення, аж раптом почувся стук в двері. Двері прочинилися відразу ж — гість явно не завдавав собі клопоту чекати на дозвіл.
Це був доктор Мілтон.
— Пане Ольберт, — повідомив він, — декан Фелоні бажає бачити всіх у своєму кабінеті. Прибула делегація з Сент-Ендрюзу.
— Я перепрошую, — холодно відповів професор, — ви не бачите? В мене лекція. Я прийду, як тільки звільнюся.
— Стівене, ви мене дивуєте… — з м’який докором промовив доктор.
Ми — навіть ті, хто досі ледь не засинав, — нашорошили вуха.
— Ви знаєте моє ставлення до проекту, Альберте. І, зрештою, я навіть не належу до оргкомітету. Немає жодних підстав…
— Помиляєтесь. До нас завітав куратор.
— Так скоро? — розгубився пан Ольберт, — Гаразд…
Він повернувся до нас.
— Прошу пробачення, я змушений іти. Можете бути вільні. Прошу дочекатися наступної пари у загальній залі.
Доктор Мілтон, усміхаючись, почекав, доки Пан Ольберт збере свої дрібно пописані папери, потім з іронічною поштивістю прочинив перед ним двері.
Як тільки двері за викладачами зачинились, ми підскочили до вікон. Звідти відкрилось дивовижне видовище — на шкільному дворі стояв шикарний Роллс-Ройс, двері якого були прочинені, а поряд сновигали два молодики в костюмах, темних окулярах та з раціями в руках.
— Ого! — вражено мовив Еван, — Цікаво, хто ж цей їхній куратор? Прем’єр-міністр? Голова МІ-3?
— Такі люди ні до кого не їздять, — похмуро повідомив Влад, — Їздять до них. І не з власного бажання.
— А що ще за проект? — поцікавилась Дафна, ліниво потягуючись, — Ірма, ти казала, ви тоді чули щось подібне.
— Справді, було таке. І, крім того, Бамбузл говорив про якісь камери…
— А, я ж казала! — підскочила Дафна, — Це мусить бути realty-show! Треба було брати цю версію. Це б усе пояснило! Навіть зникнення — справді ж, ви знаєте, як це робиться — глядачі голосують і когось вилучають з шоу… Нам би всі відразу повірили!
— Дафна, — обережно поцікавилась я, — А що, як і справді…?
— Що, справді? — не зрозуміла вона, — Це ж гра!
Вона роззирнулась у пошуках підтримки.
— Е, ви що? Що, справді, думаєте…? Та ні, які дурниці! Ну, народ, ви чого?
Ми замислились. Потім один за одним почали роззиратись, шукаючи очима відео-приціли.
— А цікаво, — зашарівшись, збуджено поцікавилась Ангела, — в душі теж камери ставлять?
— Звичайно ж ставлять, — заусміхався Едгар, — А потім влаштовують кіносеанс для вибраних, під пиво і попкорн… Слухайте, яким вдідька збоченцям ото треба?
— Наприклад, отим, котрі щойно прибули на чорному Роллс-Ройсі, — резонно зауважив Боян.
Ми знов прикипіли до вікон. Деякий час нічого не відбувалося, та нарешті з адміністративного корпусу вийшли двоє — молодий білявий чоловік і старший, сивий і огрядний. Щось у статурі молодшого здалося мені знайомим… Темрява, чорні мантії… Зрештою, я згадала.
— Люди… — прошепотіла я, — А я знаю отого блондина! Ну, не так щоб особисто, але я вже бачила його.
— Де? Коли?
— А пам’ятаєте, на посвяті… Цей молодик ховався за подіумом. На ньому була напівмаска. А ще він шкірився, мовби то був цирк на замовлення…
— Ти впевнена? — з сумнівом покосися на мене Еван, — Цікаво, хто ж це?
— А я б на вашому місці особливо у вікна не висовувався, — раптом порадив Ганс.
— Це ще чому?
— Нас же просили зачекати наступної пари у загальній залі.
— Так там же вікна виходять на іншу сторону! — обурився Боян.
— Саме це я й мав на увазі.
Ми збентежено перезирнулись.
— Так, що, ходімо тоді? — запропонував Еван, — Все одно нічого цікавого більше не покажуть — вони вже від’їжджають.
— Ну, якщо в них тут повсюди камери, то нам це все одно не допоможе, — дещо роздратовано докинула Дафна.
— Не переймайся, — втішив її Едгар, — якщо це realty-show, то головне, аби глядачам не було нудно.
— Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде! — пообіцяла Дафна.
У загальній залі зібралася значна частина студентства. Від збуджених перемовлянь гуло як у вулику. Дійсно, нарешті щось відбувається . А то все якісь дурні баєчки, вигадані то одними народними умільцями, то іншими.
— Ну, ви щось бачили? — радо зустрів нас Горан.
— О, там таке! — похмуро мовив Боян, — Загін спецназу з от-такенними бузуками…
— Е-е, Боян, — сіпнула його за рукав Ангела, — Бузука — це такий музичний інструмент типу мандоліни… Ти, мабуть, хотів сказати, з от-такенними "базуками".
— А, красно дякую… Так от, з от-такенними мандолінами, тьху…
Люди почали потихеньку відмерзати, проклюнулося кілька непевних посмішок. І все було б добре, але, як завжди, чогось бракувало для повного щастя.
— Послухайте їх лише, — звернулась до громадськості Лора, — Навчались би собі спокійно, аби не їхні ідіотські вигадки. От і тепер, до декана керівництво приїхало — а ми влаштовуємо якийсь дурний ажіотаж!
— Хто б казав! — гмукнув Боян, — Хто в нас тут ночами репетує? Мабуть, найбільш помірковані та розважливі?
З виразу обличчя Лори схоже було, що вона готова роздерти Бояна на шматки. Тільки зараз я помітила, що вона сьогодні зовсім не нафарбувалася, тоді як раніше хизувалася товстим шаром добре втрамбованої краси, викликаючи в Дафни заздрісну огиду. Без косметики Лора нагадувала не ту розбещену фіфу, якою я її знала, а швидше маленьку розбещену дівчинку. Але дівчинку тендітну і вразливу.
— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!
Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.
Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.
— А що у вас там сталося? — запитав Еван у Ангели.
— Не знаю… Здається, вона щось побачила за вікном. Тобто, когось. Тяжко сказати — мені нічого не було видно. Але Лора була переконана, щось у вікно зазирав якийсь чоловік.
— Гм. Це від абстиненції, — єхидно мовив Боян.
— Боян, чого ти такий злий? — підняла брови Ангела, — Може, теж від абстиненції?
В Бояна відвисла щелепа. Ангела хитро всміхнулася.
— Ну, і ви розумієте, я вам нічого не казала.
Запала мовчанка. Мені подумалося, що ми насправді дуже погано знаємо один одного. Минуло вже півтора місяці, але нас щось постійно відволікало від особистого спілкування. Фактично, ми чужі один одному. Ми — колеги, сусіди, одногрупники, що завгодно, але не друзі. Цікаво, чому? Найближчим до друга мені був, мабуть, Тоні, але він був як наче моїм суперником, тому ми й не могли бути відвертими. А без довіри у взаємин нема ніяких шансів… І, якщо я завтра не прийду на пари, то навряд чи хтось шкодуватиме. Здивуються, а потім вигадають якусь версію, котра була б їм на користь… Мені раптом стало страшно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40