Тільки за розміром малувате. І нічого на ньому не написано.
— Ану дай сюди! — витираючи мокву під очима, звеліла Дафна.
Боян передав їй трофей.
— Так. Ця штука не призначена для того, щоб її носити на пальці, — повідомила Дафна, — Форма незручна і, крім того, хто ж залізо носить?
— Залізо? Ти звідки знаєш?
— Бачиш, воно потемніло. Всередині навіть видно іржу.
— Значить, воно було у воді… — продовжила я, — Мені здається, я вже бачила подібні штуки. Тільки їх там було багато. І вода…
— І риба, — підхопив Боян.
— Ну чого зразу риба? — обурилась Дафна, — Он у каналізації теж вода, але спробуй там порибалити, побачиш…
— Дафна, а й справді! Я бачила таку річ у Флаерті.
— Точно! Сіть, якою він ловив рибу! Там були такі колечка… аби чіпляти сіть на линву…
Ми вражено перезирнулись.
— Ну, так що тепер?
— Е-емм, почекайте… — зголосилась я, — А де він ловить рибу? У затоці, так?
— Точно в затоці, він мені розказував, поки ми Евана шукали…
— Так от. Він же туди не вплав добирається? Значить, йому потрібен човен.
— А де він човен тримає? Не у власній же хаті?
Ще одна пауза. Нарешті, ми збагнули… Бункер!
На самому березі стояла оббита залізом хатинка, де Флаерті тримав своє рибальське причандалля. Ми прозвали хатку бункером, бо здалеку вона і справді виглядала наче якийсь військовий склад. Дістатись до бункера було досить складно: туди вела одна нещасна стежинка, якою зовсім не варто було блукати після дощу — у такої необачної особи були всі шанси дуже швидко дістатись прибережних скель.
Ми вирішили дочекатись світанку. Адже, скрутивши собі в’язи на підступній стежинці, ми Евану не допоможемо. Втім, по-людськи поспати ніхто з нас так і не зміг, ми наче відчували, що часу в нас обмаль.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Горан Вишток
Понад усе в психологічній науці мене цікавить біхейворизм. Хоча я непогано знаю основи напрямку, я ще й досі не можу вирішити, чи є природний талант, такий як у Мілотна Еріксона, вирішальним для успішності застосування біхейвористського методу на практиці. Хотілось би з’ясувати цей момент.
Дана Рибчек
Сподіваюсь вивчити основи психологічного впливу, котрі я зможу застосовувати для роботи в рекламній сфері. На мій погляд, переконати людину купити те чи інше можна у той же спосіб, в який політичні лідери завойовують прихильність мас: побільше красивої переконливої брехні.
***
Поспати мені не вдалося, зате заснути я встигла, заснути міцно і глибоко, як сплять зранку в дощ. Тож мені було особливо образливо вставати, не виспавшись, діставши лише облизня… Мене розбудила Дафна, яка схоже, взагалі не лягала. З обличчям суворим і затятим, як у злого сержанта, вона змусила мене підвестися і одягтися. Мені було настільки паскудно, що я на очі не бачила, і, як наслідок, перевернула стільця і стос книжок. Тоні підкинувся, відкрив одне око, осудливо хитнув головою і пірнув назад під ковдру. Як я йому заздрила!
Єдине, що могло б мене врятувати — чашка міцної чорної кави. На щастя, Дафна подбала про це. Правда, то була не заварна кава, а лише розчинна, що власне і кавою не назвати, зате Дафна всипала її стільки, що ложка в чашці стояла, як лелека на стрісі… Скоро моє нещасне серце несамовито закалатало, а очі відкрилися, як вікно в Європу, і таке було враження, що на віки вічні…
Але треба було йти. До нас приєднався Боян, котрий виглядав не краще за мене — неголений, з трохи розфокусованим поглядом, наче ще й досі додивлявся якийсь свій ранковий кошмар. Теж іще, рятівна бригада…
На дворі на нас чекала сива мряка в купі зі шпаркий вітром, котрий, схоже, вважав, що день втрачено, якщо не вдалося збити когось з ніг або принаймні здерти куртку… Ми шкутильгали стрімкою стежкою, хапаючись за траву, чахлі деревця та кущики, часом, вириваючи їх з коренем, здираючи шкіру з долоней… В якийсь момент я відчула, що ще крок — і все, прощавай жорстокий світ. Мені було настільки страшно, що я зупинилась, не в змозі іти далі. Боян, здається, зрозумів, в чому справа, тож він якось обійшов мене і пообіцяв, що, якщо раптом мені заманеться падати, він мене впіймає. Це мало допомогло. Я відразу ж уявила собі романтичну картину, як ми, обійнявшись, летимо в море… Але стояти так далі не мало ніякого сенсу, тож мені довелося зґвалтувати власний інстинкт самозбереження і рушити вниз. Це був, мабуть, один з найгероїчніших вчинків в моєму житті.
Не знаю як, але ми дійшли. Ми зупинились на камінні коло самого берега, намагаючись з’ясувати, де ж вхід до цього нещасного бункера. Говорити було неможливо — настільки гучно, розпачливо, билися хвилі об берег. До мряки долучилися морські бризки, які мокрими скалками втиналися в шкіру, різали очі, заважаючи розгледіти хоч щось. Довелося шукати вхід заледве не навпомацки. Правда, тут нам пощастило, двері не були зачинені на замок, тож, нам таки вдалося потрапити досередини.
В перший момент ми, звісно, не змогли нічого розгледіти. В бункері було темно, тож минула якась секунда, доки очі призвичаїлись до мороку. І от, коли перед нами почали проступати обриси предметів, Боян видав якийсь нечленоподільний гук, потім хрипко звелів нам з Дафною чекати за дверима. Ми були настільки вражені, що не встигли заперечити, і за мить знов опинились надворі, мокнути і слухати мелодійний гуркіт хвиль.
Як з’ясувалося, Боян мав всі підстави для такої поведінки. Коли він нарешті відчинив двері, ми, зайшовши, побачили таке, що мені перехопило подих. Як потім пояснив Боян, це була гаррота — стовп з діркою ближче до верхнього краю, крізь яку пропускалася линва. Жертву прив’язували до стовпа, шию перехоплювали линвою, а екзекутор, який стояв ззаду, повільно стискав зашморг. Втім, те що ми побачили, була нова "модель" — гаррота з таймером. Мотузка, яка перетискала горло жертви, була перекинута через блок, а на її кінці було цеберко, в яке тоненькою цівочкою бігла вода з дозатора, підвішеного до стелі. Коли ми зайшли до бункера, цеберко було вже майже повне…
Еван пробув тут півтори доби. Іще кілька хвилин, ну, може, півгодини, і могло би бути пізно. Він не міг говорити, йому, схоже, навіть дихати було боляче. Крім того, півтори доби бути прив’язаним до стовпа… В бункері досить сильно смерділо. І якщо Боян встиг відчепити Евана від гарроти і прибрати візуальні свідчення з-перед наших очей, то запах нікуди не дівся.
Як не дивно, Еван був у свідомості. Він навіть намагався нам щось сказати, але замість слів вийшло якесь моторошне шипіння. Все це взагалі виглядало досить страшно — Еван, замучений, з червоною смужкою на шиї, гаррота з цебром… Це уже навіть не викрадення! Це справдешній замах на вбивство! Якби ми запізнились, якби ми не відгадали ту ідіотську шараду з рибою, могло би статися щось набагато гірше!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
— Ану дай сюди! — витираючи мокву під очима, звеліла Дафна.
Боян передав їй трофей.
— Так. Ця штука не призначена для того, щоб її носити на пальці, — повідомила Дафна, — Форма незручна і, крім того, хто ж залізо носить?
— Залізо? Ти звідки знаєш?
— Бачиш, воно потемніло. Всередині навіть видно іржу.
— Значить, воно було у воді… — продовжила я, — Мені здається, я вже бачила подібні штуки. Тільки їх там було багато. І вода…
— І риба, — підхопив Боян.
— Ну чого зразу риба? — обурилась Дафна, — Он у каналізації теж вода, але спробуй там порибалити, побачиш…
— Дафна, а й справді! Я бачила таку річ у Флаерті.
— Точно! Сіть, якою він ловив рибу! Там були такі колечка… аби чіпляти сіть на линву…
Ми вражено перезирнулись.
— Ну, так що тепер?
— Е-емм, почекайте… — зголосилась я, — А де він ловить рибу? У затоці, так?
— Точно в затоці, він мені розказував, поки ми Евана шукали…
— Так от. Він же туди не вплав добирається? Значить, йому потрібен човен.
— А де він човен тримає? Не у власній же хаті?
Ще одна пауза. Нарешті, ми збагнули… Бункер!
На самому березі стояла оббита залізом хатинка, де Флаерті тримав своє рибальське причандалля. Ми прозвали хатку бункером, бо здалеку вона і справді виглядала наче якийсь військовий склад. Дістатись до бункера було досить складно: туди вела одна нещасна стежинка, якою зовсім не варто було блукати після дощу — у такої необачної особи були всі шанси дуже швидко дістатись прибережних скель.
Ми вирішили дочекатись світанку. Адже, скрутивши собі в’язи на підступній стежинці, ми Евану не допоможемо. Втім, по-людськи поспати ніхто з нас так і не зміг, ми наче відчували, що часу в нас обмаль.
***
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Горан Вишток
Понад усе в психологічній науці мене цікавить біхейворизм. Хоча я непогано знаю основи напрямку, я ще й досі не можу вирішити, чи є природний талант, такий як у Мілотна Еріксона, вирішальним для успішності застосування біхейвористського методу на практиці. Хотілось би з’ясувати цей момент.
Дана Рибчек
Сподіваюсь вивчити основи психологічного впливу, котрі я зможу застосовувати для роботи в рекламній сфері. На мій погляд, переконати людину купити те чи інше можна у той же спосіб, в який політичні лідери завойовують прихильність мас: побільше красивої переконливої брехні.
***
Поспати мені не вдалося, зате заснути я встигла, заснути міцно і глибоко, як сплять зранку в дощ. Тож мені було особливо образливо вставати, не виспавшись, діставши лише облизня… Мене розбудила Дафна, яка схоже, взагалі не лягала. З обличчям суворим і затятим, як у злого сержанта, вона змусила мене підвестися і одягтися. Мені було настільки паскудно, що я на очі не бачила, і, як наслідок, перевернула стільця і стос книжок. Тоні підкинувся, відкрив одне око, осудливо хитнув головою і пірнув назад під ковдру. Як я йому заздрила!
Єдине, що могло б мене врятувати — чашка міцної чорної кави. На щастя, Дафна подбала про це. Правда, то була не заварна кава, а лише розчинна, що власне і кавою не назвати, зате Дафна всипала її стільки, що ложка в чашці стояла, як лелека на стрісі… Скоро моє нещасне серце несамовито закалатало, а очі відкрилися, як вікно в Європу, і таке було враження, що на віки вічні…
Але треба було йти. До нас приєднався Боян, котрий виглядав не краще за мене — неголений, з трохи розфокусованим поглядом, наче ще й досі додивлявся якийсь свій ранковий кошмар. Теж іще, рятівна бригада…
На дворі на нас чекала сива мряка в купі зі шпаркий вітром, котрий, схоже, вважав, що день втрачено, якщо не вдалося збити когось з ніг або принаймні здерти куртку… Ми шкутильгали стрімкою стежкою, хапаючись за траву, чахлі деревця та кущики, часом, вириваючи їх з коренем, здираючи шкіру з долоней… В якийсь момент я відчула, що ще крок — і все, прощавай жорстокий світ. Мені було настільки страшно, що я зупинилась, не в змозі іти далі. Боян, здається, зрозумів, в чому справа, тож він якось обійшов мене і пообіцяв, що, якщо раптом мені заманеться падати, він мене впіймає. Це мало допомогло. Я відразу ж уявила собі романтичну картину, як ми, обійнявшись, летимо в море… Але стояти так далі не мало ніякого сенсу, тож мені довелося зґвалтувати власний інстинкт самозбереження і рушити вниз. Це був, мабуть, один з найгероїчніших вчинків в моєму житті.
Не знаю як, але ми дійшли. Ми зупинились на камінні коло самого берега, намагаючись з’ясувати, де ж вхід до цього нещасного бункера. Говорити було неможливо — настільки гучно, розпачливо, билися хвилі об берег. До мряки долучилися морські бризки, які мокрими скалками втиналися в шкіру, різали очі, заважаючи розгледіти хоч щось. Довелося шукати вхід заледве не навпомацки. Правда, тут нам пощастило, двері не були зачинені на замок, тож, нам таки вдалося потрапити досередини.
В перший момент ми, звісно, не змогли нічого розгледіти. В бункері було темно, тож минула якась секунда, доки очі призвичаїлись до мороку. І от, коли перед нами почали проступати обриси предметів, Боян видав якийсь нечленоподільний гук, потім хрипко звелів нам з Дафною чекати за дверима. Ми були настільки вражені, що не встигли заперечити, і за мить знов опинились надворі, мокнути і слухати мелодійний гуркіт хвиль.
Як з’ясувалося, Боян мав всі підстави для такої поведінки. Коли він нарешті відчинив двері, ми, зайшовши, побачили таке, що мені перехопило подих. Як потім пояснив Боян, це була гаррота — стовп з діркою ближче до верхнього краю, крізь яку пропускалася линва. Жертву прив’язували до стовпа, шию перехоплювали линвою, а екзекутор, який стояв ззаду, повільно стискав зашморг. Втім, те що ми побачили, була нова "модель" — гаррота з таймером. Мотузка, яка перетискала горло жертви, була перекинута через блок, а на її кінці було цеберко, в яке тоненькою цівочкою бігла вода з дозатора, підвішеного до стелі. Коли ми зайшли до бункера, цеберко було вже майже повне…
Еван пробув тут півтори доби. Іще кілька хвилин, ну, може, півгодини, і могло би бути пізно. Він не міг говорити, йому, схоже, навіть дихати було боляче. Крім того, півтори доби бути прив’язаним до стовпа… В бункері досить сильно смерділо. І якщо Боян встиг відчепити Евана від гарроти і прибрати візуальні свідчення з-перед наших очей, то запах нікуди не дівся.
Як не дивно, Еван був у свідомості. Він навіть намагався нам щось сказати, але замість слів вийшло якесь моторошне шипіння. Все це взагалі виглядало досить страшно — Еван, замучений, з червоною смужкою на шиї, гаррота з цебром… Це уже навіть не викрадення! Це справдешній замах на вбивство! Якби ми запізнились, якби ми не відгадали ту ідіотську шараду з рибою, могло би статися щось набагато гірше!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40