– І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.
– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?
Учитель подивився на мене довірливо.
– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.
У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!
Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:
– А як батько? Часто пише? Як він там?
– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.
– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.
Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.
– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.
Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?
Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.
Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.
Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:
– Та-а-а…
– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.
На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»
Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.
Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.
– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.
Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.
Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.
Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.
Він це, мабуть, помітив, зупинився.
– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.
Так і зайшли з ним у квартиру.
– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.
Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.
– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.
Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.
Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.
Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.
– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.
Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:
– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.
Та вона не послухала.
– Я небагато, – відказала.
– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.
Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.
Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!
І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»
Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.
– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.
Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.
Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.
Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.
– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?
Учитель подивився на мене довірливо.
– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.
У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!
Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:
– А як батько? Часто пише? Як він там?
– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.
– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.
Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.
– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.
Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?
Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.
Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.
Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:
– Та-а-а…
– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.
На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»
Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.
Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.
– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.
Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.
Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.
Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.
Він це, мабуть, помітив, зупинився.
– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.
Так і зайшли з ним у квартиру.
– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.
Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.
– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.
Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.
Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.
Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.
– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.
Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:
– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.
Та вона не послухала.
– Я небагато, – відказала.
– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.
Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.
Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!
І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»
Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.
– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.
Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.
Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.
Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56