Гаразд?
– Гаразд! – дружно відповіли ми.
– Ходімо, Галочко. – Павло Іванович взяв її за руку, й вони вийшли з класу.
Ми всі догадалися, куди пішов з нею наш учитель, але ніхто не промовив ні слова. Всі схилились над своїми зошитами і зайнялись задачею.
Не розв'язував її лише я, бо нарозв'язувався їх дома, щоб забутися про їжу. Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском. Його погляд з-під густих чорних брів немов говорив: а це що за один, як сміє так дивитися на мене? Це той, що недавно крейду з'їв? І тут я не витримав, відказав товаришеві Сталіну: так, з'їв, бо дуже хотілося їсти, бо немає в нас дома ні крихти хліба, ні зернини, ні мучини. А далі запитав: бачили, он щойно впала від голоду біля дошки наша однокласниця? А знаєте, що три дні тому умер з голоду батько моєї сусідки Гальки, залишивши двоє голодних дітей і хвору жінку? А знаєте, що цієї ночі хтось украв наш учнівський пайок, якому ми щодня раді? Украв, бо голодний! Мовчите? Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знаєте? А чому? Адже нам кажуть учителі в школі, що ви все знаєте, все чуєте, все бачите з Кремля! Що ви все можете! То зможте, звеліть кому слід, щоб привезли нам у село хліба й картоплі, щоб не вмирали люди. А коням – вівса й сіна, щоб не дохли в дорозі, в сівалці. Зробіть, товаришу Сталін! Хіба вам важко?
Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда! І без сусіда твого та його діток обійдемось!
Я обурився. Так ви ж наш вождь, товаришу Сталін, ми про вас вірші вчимо, пісень співаємо, а ви – їж крейду!
Товариш Сталін, здається, киває мені на знак згоди головою: правильно тебе вчать, хлопче. Але ти замість хліба їж крейду, крейду теж можна їсти. Ледь-ледь помітна посмішка під його вусами гасне, він насуплюється й одвертає від мене очі. Дивиться поверх моєї голови у вікно. Й мовчить.
І в цю хвилину мені на думку приходить частівка, що чув від самого лірника ще зимою. Сліпий дід грав на ліру й приспівував:
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні…
Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:
– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.
Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.
На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.
Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?
Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.
Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.
Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?
Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.
Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі
У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.
* * *
Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?
На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.
Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.
Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.
Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.
Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.
– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!
Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.
– Вас і так з куща видно, – кажу йому.
– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.
З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.
Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:
– Ти писав?
– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?
Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.
– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.
– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.
– А кого це? – питаю.
Іван посміхається:
– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.
Степан і Микола невдоволені з Івана:
– Нам теж іще й досі не признався.
Цікавлюся – кого ж іще ждемо.
– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.
Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
– Гаразд! – дружно відповіли ми.
– Ходімо, Галочко. – Павло Іванович взяв її за руку, й вони вийшли з класу.
Ми всі догадалися, куди пішов з нею наш учитель, але ніхто не промовив ні слова. Всі схилились над своїми зошитами і зайнялись задачею.
Не розв'язував її лише я, бо нарозв'язувався їх дома, щоб забутися про їжу. Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском. Його погляд з-під густих чорних брів немов говорив: а це що за один, як сміє так дивитися на мене? Це той, що недавно крейду з'їв? І тут я не витримав, відказав товаришеві Сталіну: так, з'їв, бо дуже хотілося їсти, бо немає в нас дома ні крихти хліба, ні зернини, ні мучини. А далі запитав: бачили, он щойно впала від голоду біля дошки наша однокласниця? А знаєте, що три дні тому умер з голоду батько моєї сусідки Гальки, залишивши двоє голодних дітей і хвору жінку? А знаєте, що цієї ночі хтось украв наш учнівський пайок, якому ми щодня раді? Украв, бо голодний! Мовчите? Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знаєте? А чому? Адже нам кажуть учителі в школі, що ви все знаєте, все чуєте, все бачите з Кремля! Що ви все можете! То зможте, звеліть кому слід, щоб привезли нам у село хліба й картоплі, щоб не вмирали люди. А коням – вівса й сіна, щоб не дохли в дорозі, в сівалці. Зробіть, товаришу Сталін! Хіба вам важко?
Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда! І без сусіда твого та його діток обійдемось!
Я обурився. Так ви ж наш вождь, товаришу Сталін, ми про вас вірші вчимо, пісень співаємо, а ви – їж крейду!
Товариш Сталін, здається, киває мені на знак згоди головою: правильно тебе вчать, хлопче. Але ти замість хліба їж крейду, крейду теж можна їсти. Ледь-ледь помітна посмішка під його вусами гасне, він насуплюється й одвертає від мене очі. Дивиться поверх моєї голови у вікно. Й мовчить.
І в цю хвилину мені на думку приходить частівка, що чув від самого лірника ще зимою. Сліпий дід грав на ліру й приспівував:
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні…
Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:
– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.
Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.
На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.
Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?
Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.
Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.
Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?
Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.
Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі
У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.
* * *
Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?
На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.
Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.
Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.
Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.
Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.
– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!
Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.
– Вас і так з куща видно, – кажу йому.
– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.
З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.
Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:
– Ти писав?
– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?
Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.
– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.
– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.
– А кого це? – питаю.
Іван посміхається:
– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.
Степан і Микола невдоволені з Івана:
– Нам теж іще й досі не признався.
Цікавлюся – кого ж іще ждемо.
– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.
Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56