У мене від батька не було таємниць.
Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.
Затим звів на мене очі й заговорив:
– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.
– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?
– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?
– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.
Батько заперечливо похитав головою.
– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.
– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.
– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.
– А кого? – поцікавився я.
Батько співчутливо подивився на мене:
– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.
Більше ми з ним про те ніколи не говорили.
Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА
Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:
– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!
– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.
Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».
Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.
Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.
– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?
Я заспокоїв його.
– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.
У Грицька аж очі зволожились:
– Коли б то…
– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.
І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.
Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.
– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?
– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?
Батько журно киває головою:
– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.
– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.
Батько повертається до мене.
– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.
Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.
«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.
Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.
Сумно в селі, немов у темній могилі.
Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.
Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.
– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.
– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.
А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.
Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.
– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.
Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.
Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.
«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.
Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:
– Сиди не сиди, а вставати треба.
Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.
– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.
Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.
Затим звів на мене очі й заговорив:
– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.
– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?
– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?
– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.
Батько заперечливо похитав головою.
– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.
– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.
– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.
– А кого? – поцікавився я.
Батько співчутливо подивився на мене:
– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.
Більше ми з ним про те ніколи не говорили.
Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА
Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:
– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!
– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.
Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».
Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.
Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.
– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?
Я заспокоїв його.
– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.
У Грицька аж очі зволожились:
– Коли б то…
– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.
І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.
Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.
– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?
– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?
Батько журно киває головою:
– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.
– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.
Батько повертається до мене.
– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.
Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.
«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.
Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.
Сумно в селі, немов у темній могилі.
Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.
Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.
– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.
– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.
А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.
Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.
– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.
Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.
Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.
«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.
Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:
– Сиди не сиди, а вставати треба.
Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.
– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.
Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56