– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;
Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра:
– А він не сказав, яким способом мені швидше видужати, щоб піти на роботу?
Бригадир засовався на лаві, немов сидів на їжакових колючках, і, не поспішаючи, цілком серйозно відказав:
– Я по-понімаю тебе, Іван Васильович… Тільки н-на е-ету тему… н-не било у нас разговору…
– А ти б спитав, перш ніж іти до мене з таким дорученням, – батько йому.
В розмову втрутилася мати:
– Хай би допомогу якусь дав, з харчів щось виписав, щоб здоровля підправити, а не голодному до роботи приступати. Доробився он у тюрмі, що ледве ноги приволік.
Дядько Петро повернувся до неї.
– Не вмєшувайся, Тетяно, в наш мужской разговор, А ти, Іван Васильович, – до батька, – поймі меня правильно, я ісполняю те,.що мне сказано. Можеть, пойді к нему сам і поговори. Об'яснись. Сам знаєш, з начальством об'ясняться надо, воно ето любить.
– Та-а знаю, – згодився з ним батько. – Перекажи голові, що хворію я поки що, як тільки вичуняю – обов'язково на роботу вийду. Ти мене знаєш, я не ледар, – наголосив на останньому слові.
Бригадир знову заворушився на лаві, потягнувся рукою до шапки, взяв батіг.
– Та знаю, знаю, – важко встав із лави. – Мужик ти трудящий. – Повагом рушив до порога. Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…
Батько пообіцяв:
– Кажу ж, при нагоді побалакаю.
Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:
– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.
Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.
Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.
Стали з нетерпінням чекати повернення батька.
Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?
Зиркнув кілька разів на Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.
Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.
– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.
Батько мляво махнув рукою:
– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.
«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».
Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.
Ми помовчали трохи, послухали цвіркуна під піччю.
Тоді мати знову до батька:
– Може, справді сходити тобі в колгосп до голови? Поговорити з ним, хай побачить тебе, переконається, який ти ще слабий до роботи.
На змарнілому батьковому обличчі майнула гірка усмішка:
– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.
Мати забідкалась.
– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.
– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.
Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.
Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА
Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!
Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.
Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:
– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.
І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.
Вона звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.
Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.
Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.
– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.
Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.
– А я щось знаю! – похвалилася.
– Кажи! – став я перед нею.
– Угадай!
Починаю вгадувати.
– Знаєш, де взяти хліба?
– Ні!
– Муки?
– Ні!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56