– А портрет віднеси зараз. Загорнемо гарно, притиснеш до себе – і не намокне.
Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.
Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:
– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.
Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.
– Попрощайся й ти, синку.
Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.
– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.
Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.
Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.
І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.
Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.
На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.
«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.
И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.
В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.
Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.
Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.
Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.
Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.
Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.
Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?
Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і роїлись про їжу.
Ні, не прийде уже в школу ніхто! – вирішив.
Посіпав ще двері свого класу. Замкнуті внутрішнім замком. «Що ж, так і буде, – вирішив. – Прощай, класе, прощай, школо. Піду до Павла Івановича».
Беру портрет під пахву, насовую кобку з мішка на голову й виходжу з коридорного тамбура. А на серці – щем. І таке відчуття охопило мене, ніби одірвалося щось усередині. І думка: «Невже більше не повернусь у школу, не бігатиму її коридором, подвір'ям?»
Аж у піт кинуло від цього. Витер чоло мокрою рукою і… несподівано на порозі зустрічаюсь з Павлом Івановичем. Він так раптово з'явився переді мною, що здалося мені, – виріс з-під землі чи впав із неба. Був у синьому плащі з піднятим коміром і старенькому, насунутому на очі й вуха картузі. Від нього пахло дощем і трішки-трішки пічним димом, ніби він щойно розтоплював плиту.
– О, здрастуй! – привітався до мене. – Ну, як твоя малярія? Все ще трясе?
Я відповів, що уже днів кілька, як перестала.
– От і добре, – мовив задоволено Павло Іванович й тут же поцікавився: – А прийшов чого в таку негоду? Я ж тобі казав, що переведемо в наступний клас, і перевели.
Така увага вчителя, схвилювала мене й засоромила водночас. Адже я тоді, на вигоні біля сільради, не послухався його, не пішов додому, а він, бач, до мене як.
– Спасибі, – відказав я. – А прийшов, щоб… – Далі в мене немов відібрало річ, я не знав, з чого почати, як себе вести. – Щоб… – повторив. – Ось візьміть, це вам. Ми так вирішили з матір'ю… – І простягнув йому загорнутий у ряднину портрет Кобзаря.
Зараз дещо розгубився Павло Іванович. Руки до портрета він інстинктивно простягнув, але брати його не поспішав.
– Що це? Що ви вирішили з матір'ю? – запитав і, не чекаючи моєї відповіді, запропонував: – Ходімо лишень у коридор і поясниш гарненько.
Ми зайшли в порожній шкільний коридор, стали біля забризканого дощем вікна.
– Я слухаю, – мовив лагідно учитель, як говорив завжди, питаючи нас на уроках.
І тут уже без хвилювання я розповів про лист від батька, про наш із матір'ю від'їзд і нашу з нею думку подарувати йому портрет Тараса Григоровича Шевченка.
– Хай буде вам від нас на згадку, – закінчив я й подав Павлові Івановичу портрет.
Учитель бережно взяв його від мене.
– Дякую, – мовив щиро й перепитав: – То завтра, значить, і їдете?
– Завтра, – кивнув я головою. – Підемо з села раненько, аби тільки дощ перестав.
– Еге, задощило, – сказав співчутливо Павло Іванович. – Але не відкладайте, їдьте, – порадив. – Хай вам щастить у дорозі й на новому місці. Ми теж скоро з Сімою Іванівною виїдемо.
Для мене це було несподіванкою.
– І ви? – здивувався. – Куди?
Павло Іванович відповів не одразу. Помовчав, подумав, мабуть, поглянувши у вікно, за яким шелескотів дощ, відповів:
– На Чернігівщину. Отож прощай, адже хтозна-коли побачимося.
Мені було шкода прощатися з цією доброю, щирою людиною. Я з жалем глянув йому в очі.
– Прощайте, Павле Івановичу. І вам нехай щастить.
Учитель скупо, одними кутиками вуст, усміхнувся.
– Не дружить воно зі мною, щастя. Та дарма, обійдемося. За портрет же вам з матір'ю ще раз спасибі. Це дорогий подарунок, ми берегтимемо його.
В голосі вчителя бринів тихий смуток, прихована тривога.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.
Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:
– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.
Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.
– Попрощайся й ти, синку.
Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.
– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.
Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.
Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.
І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.
Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.
На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.
«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.
И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.
В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.
Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.
Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.
Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.
Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.
Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.
Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?
Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і роїлись про їжу.
Ні, не прийде уже в школу ніхто! – вирішив.
Посіпав ще двері свого класу. Замкнуті внутрішнім замком. «Що ж, так і буде, – вирішив. – Прощай, класе, прощай, школо. Піду до Павла Івановича».
Беру портрет під пахву, насовую кобку з мішка на голову й виходжу з коридорного тамбура. А на серці – щем. І таке відчуття охопило мене, ніби одірвалося щось усередині. І думка: «Невже більше не повернусь у школу, не бігатиму її коридором, подвір'ям?»
Аж у піт кинуло від цього. Витер чоло мокрою рукою і… несподівано на порозі зустрічаюсь з Павлом Івановичем. Він так раптово з'явився переді мною, що здалося мені, – виріс з-під землі чи впав із неба. Був у синьому плащі з піднятим коміром і старенькому, насунутому на очі й вуха картузі. Від нього пахло дощем і трішки-трішки пічним димом, ніби він щойно розтоплював плиту.
– О, здрастуй! – привітався до мене. – Ну, як твоя малярія? Все ще трясе?
Я відповів, що уже днів кілька, як перестала.
– От і добре, – мовив задоволено Павло Іванович й тут же поцікавився: – А прийшов чого в таку негоду? Я ж тобі казав, що переведемо в наступний клас, і перевели.
Така увага вчителя, схвилювала мене й засоромила водночас. Адже я тоді, на вигоні біля сільради, не послухався його, не пішов додому, а він, бач, до мене як.
– Спасибі, – відказав я. – А прийшов, щоб… – Далі в мене немов відібрало річ, я не знав, з чого почати, як себе вести. – Щоб… – повторив. – Ось візьміть, це вам. Ми так вирішили з матір'ю… – І простягнув йому загорнутий у ряднину портрет Кобзаря.
Зараз дещо розгубився Павло Іванович. Руки до портрета він інстинктивно простягнув, але брати його не поспішав.
– Що це? Що ви вирішили з матір'ю? – запитав і, не чекаючи моєї відповіді, запропонував: – Ходімо лишень у коридор і поясниш гарненько.
Ми зайшли в порожній шкільний коридор, стали біля забризканого дощем вікна.
– Я слухаю, – мовив лагідно учитель, як говорив завжди, питаючи нас на уроках.
І тут уже без хвилювання я розповів про лист від батька, про наш із матір'ю від'їзд і нашу з нею думку подарувати йому портрет Тараса Григоровича Шевченка.
– Хай буде вам від нас на згадку, – закінчив я й подав Павлові Івановичу портрет.
Учитель бережно взяв його від мене.
– Дякую, – мовив щиро й перепитав: – То завтра, значить, і їдете?
– Завтра, – кивнув я головою. – Підемо з села раненько, аби тільки дощ перестав.
– Еге, задощило, – сказав співчутливо Павло Іванович. – Але не відкладайте, їдьте, – порадив. – Хай вам щастить у дорозі й на новому місці. Ми теж скоро з Сімою Іванівною виїдемо.
Для мене це було несподіванкою.
– І ви? – здивувався. – Куди?
Павло Іванович відповів не одразу. Помовчав, подумав, мабуть, поглянувши у вікно, за яким шелескотів дощ, відповів:
– На Чернігівщину. Отож прощай, адже хтозна-коли побачимося.
Мені було шкода прощатися з цією доброю, щирою людиною. Я з жалем глянув йому в очі.
– Прощайте, Павле Івановичу. І вам нехай щастить.
Учитель скупо, одними кутиками вуст, усміхнувся.
– Не дружить воно зі мною, щастя. Та дарма, обійдемося. За портрет же вам з матір'ю ще раз спасибі. Це дорогий подарунок, ми берегтимемо його.
В голосі вчителя бринів тихий смуток, прихована тривога.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56