– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.
Мати перехрестилася до ікон.
– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.
– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.
Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:
– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».
Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:
– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…
«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.
Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.
Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.
– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі,
Чернець вгодований сидить…
Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.
Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.
Батько зрозумів її й звернувся до старого:
– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.
– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.
Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.
Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.
– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.
– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.
І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Нащо стали на папері
Сумними рядами…
Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».
Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.
Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.
Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.
Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.
Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.
Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:
– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.
Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.
– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?
Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.
Батько так і попередив діда:
– Хіба що тихенько.
– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.
І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:
Устань, Ленін, подивись,
До чого ми дожились:
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком.
На повітці один куль,
І вже кажуть: «Ти куркуль!»
Подивись, які ми стали,
У колгоспи нас загнали,
А в колгоспі добре жить,
Один робить, п'ять лежить.
Доробилися до того,
Що не маємо нічого,
їдять люди лободу
І вмирають на ходу…
На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні,
Він показує рукою:
В Сибір їдьте за мукою…
Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:
– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.
Другого дня вранці, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:
– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?
Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.
Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?
Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ
Знову задощило. Дощ пішов через день після того, як ночував у нас лірник дід Прокіп, і після того, як у колгоспі, нарешті, посіяли цукрові буряки.
От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.
Справи наші були зовсім погані.
Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.
– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.
Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.
Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56