ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ


ПОИСК КНИГ    ТОП лучших авторов книг Либока   

научные статьи:   принципы идеальной Конституции,   прогноз для России в 2020-х годах,   расчет возраста выхода на пенсию в России закон о последствиях любой катастрофы
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Як вони тут опинились, було для неї таємницею — одною з багатьох. Втім, на відміну від інших, ця загадка іще мала шанс дістати логічне пояснення — вони могли, скажімо, обійти Ясенів навколо. А от високу іронічну таємницю, що стояла поряд, їй, швидше за все, ніколи не вдасться розгадати…
— Ну що ж, дякую за бесіду, — сказав пан Смерч, — Не часто мені перепадає поговорити з кимось, щоби при цьому співбесідник не затинався від жаху — це так дратує! Ну, бувай!
— Добраніч, — тихо відповіла Лада.
Він легко вклонився і рушив у зворотному напрямку, за мить розчинившись у густому мороці.

***
Соломон Крокус ще ніколи не відчував себе настільки безпорадно. Над ним, абсолютно очевидно, знущалися, але він не міг нічого вдіяти. Він не міг піти, нічого не з’ясувавши, щоби потім мучити себе здогадками, але й не міг більше терпіти це блукання навпомацки. Його вели, мов сліпця, до якоїсь невідомої мети. Залишалося лише облишити борсання і просто йти за поводирем…
— Я вже натер на язиці мозоль, — поскаржився Стеф Боро, позіхнувши, — Може вже, нарешті, і ти, Соломоне, скажеш щось розумне? Я б із задоволенням послухав про твій досвід. Чи зустрічалися тобі люди, які викликали в тебе бажання йти за ними, розділити з ними їхню gloria mundi?
Пан Крокус сторожко глипнув на господаря. Стеф Боро дивився на нього якось розсіяно, примружившись, мовби намагаючись розгледіти його лице крізь густий туман. Із здивуванням Соломон Крокус зрозумів, що Боро, схоже, зрештою спожив достатньо віскі для задоволення своїх високих духовних потреб. Втім, розслаблятись було би передчасно — пан Крокус знав це з власного досвіду.
— А чого ж, зустрічалися, — поволі проказав він, — Лише не завжди такі люди викликали в мене беззастережний пієтет. Радше, я б сказав, вони викликають в мене бажання виміряти їхню владу і — вилучити їх зі свого життя або… зробити своїми.
Пан Боро, хай би там скільки скотчу він не спожив, не міг пропустити таке твердження повз вух. Він нахилився вперед, поклавши долоні на коліна; його уважний погляд зупинився на губах співбесідника.
— Своїми — в якому сенсі?
— Не знаю, може я обрав невідповідне слово. Я мав на увазі — більш за все я хотів би привласнити, отримати повну владу…
— Он як, — протягнув Стеф Боро, — А далі що?
— Далі? Ні, я думаю, цього досить. Так, більше ніж досить. Насправді, я не певен, що це можливо.
Пан Боро криво всміхнувся, зручно відкидаючись на м’яку спинку крісла. Втім, його прискіпливий погляд далі продовжував сканувати співбесідника. Пан Соломон не був певен, який саме вираз мав цей погляд, але він точно знав, що цей вираз йому не до вподоби.
— Цікаво, — нарешті проказав Стеф Боро, мовби до самого себе, — Таке прагнення можна назвати вандалізмом… Бажання самоствердитись за рахунок чогось більш значимого. Комплекс Герострата. Ну що ж, це природно.
— Вандалізм? — вибухнув пан Крокус, — Стеф Боро, не змушуй мене шкодувати про мою відвертість! Хіба не ти сам говорив, що володіння артефактом наближає до його символьного значення?
Стеф Боро раптом розсміявся.
— Ну? А хіба я казав, що люди — це теж артефакти? Хоч, у якомусь сенсі ти, звичайно, маєш рацію. Саме так входять в історію різні покидьки на зразок Джона Бута та Марка Чапмена. Що ж… Я навіть вдячний тобі. Я часом думав над тим, що для декого "зваба збільшенням значимості" є нестерпною… З причини гострого усвідомлення власної незначущості. Ти підтвердив мою гіпотезу. Значить, бажання, як ти говориш, отримати повну владу… Прагнення компенсації… А от окошитися це може на першому, хто потрапить під гарячу руку. Навіть якщо це випадковий зустрічний в барі…
Невже він знає навіть про це? В той вечір, коли Соломон Крокус дізнався про зраду своєї жінки, він і справді побив якогось покидька, який перетнув йому дорогу… Він навіть не пам’ятав його лице, зате дуже добре пам’ятав безумство, яке охопило його тоді — ледве що не якась берсерківська нестяма… Здається, той чоловік отримав тяжкі травми, але панові Крокусу пощастило — ніхто не встиг його розгледіти, тож йому не висунули звинувачення. І він до сьогодні сподівався, що ніхто не знає про той прикрий випадок. Виходить, даремно сподівався? Пан Крокус нажахано глянув на Стефа Боро. Якщо він знає про це, то, може, він знає і про… про все решта?

***
Наступного вечора Лада знов відвідала Ялку. Дівчинка почала вже потроху приходити до тями, хоч і далі виглядала ледь-ледь живою. Порадившись з тіткою, Лада приготувала заспокійливий відвар з трав і принесла його хворій. Батьки Ялки зустріли її як уособлення останньої надії, і Лада не наважилась сказати їм про причину хвороби дівчинки. Нехай потім…
Сидячи коло ліжка хворої, Лада перегортала в пам’яті вчорашню прогулянку з паном Смерчем. Хто ж він такий? І чому вона не може не думати про нього?
— Ладо… — раптом тихо промовила дівчинка, — А правда, що ви можете говорити з небіжчиками?
Вона, здригнувшись, глянула на Ялку — дівчинка дивилася тьмяно і не по-дитячому серйозно. Лада зітхнула, мимохіть глянувши у вікно. На цей раз за легкою мереживною завіскою не було моторошних краєвидів — лише мерехтлива доріжка струмка серед похилених яблунь. З-за рогу будинку визирав ґанок сільського шинку, звідки чути було голоси і сміх місцевих гультіпак.
— Кажуть, — відповіла Лада.
— А може, ви могли б поговорити з моєю бабунею? — попросила Ялка, — Я так сумую за нею… Будь-ласка…
Ялка підвелася з подушки, зазираючи Ладі в очі.
— Вона лише зимою померла. Чому так мусить бути? Он бабця Левка Бондара ще жива, хоч і старша за мою бабуню. Хіба це чесно? — Ялка схлипнула, — А я хотіла подарувати їй рукавички… І не встигла.
— Ялка, я… Це вони зі мною говорять, коли хочуть, а не я — з ними.
— Я вас дуже прошу… — схлипнула дівчинка, — Будь-ласка. Мама каже, що бабуня все чує, що до неї говорять. Я пробувала. Тільки вона не відповідає. Вона мабуть, не хоче говорити зі мною, бо я не слухала її…
Під сумним довірливим поглядом дівчинки Лада відчула себе трохи ніяково. Що вона може відповісти? Що тіні та спогади харчуються страхами і сподіваннями живих…? Чи може, сказати, що їм взагалі байдуже? Хіба вона знає достатньо, щоб відповісти?
— Не думаю, Ялка. Твоя бабуня тебе дуже любить, тільки… Мертві не надто люблять розмовляти з живими.
— Не люблять — чому?
— Мені здається, там де вони зараз, немає потреби в словах, — задумливо мовила Лада.
Ялка глипнула на Ладу, вочевидь не зрозумівши її.
— Я заспіваю тобі пісню. Її співала моя мати, коли сумувала; в ній йдеться якраз про це. Я любила її, сподіваюсь, тобі теж сподобається…
Не говори, не треба слів,
Слова — лунка омана.
Промов мені пташиний спів,
І сон легкий туману.
Не знає слів бузковий цвіт,
Ніч словом не зігріти.
Промов мені блакитний світ
І небо з оксамиту.
Промов долонь своїх тепло,
Нечутне ніжно втримай,
Як тиша ляже на чоло,
Промов мене очима…
Лада глянула на Ялку — та спала, заколисана її тихим співом. Що ж, так навіть і краще, швидше видужає. Зітхнувши, Лада підвелася і вийшла з оселі старости. Дорогою вона очікувала побачити Паву — вона вишивала у вітальні, коли Лада прийшла, однак зараз її робота лежала на підвіконні, а самої Пави не було видно. Лада зітхнула з полегшенням. Останнє, що вона воліла бачити, були павині зацьковані очі… Хоч вона і не відчувала за собою особливої провини, її неприємно вражала зміна, яка відбулася з ясенівською красунею. Лада просто не знала, як їй поводитись.
Слід було зазирнути до крамниці і придбати, на прохання тітки, хліба і цукру. Лада швидко перетнула Шлях і забігла до крамниці. Мар’яна Постав, та сама молода жінка, що колись не забажала продати Ладі цигарок, нині ввічливо вислухала її і подала все, що Лада попросила. Лада криво всміхнулась, відзначивши зміни, викликані її новим статусом. Хтозна, кому вона мусить завдячувати цим… Навряд чи самій собі.
Вийшовши з крамниці, Лада було зібралася йти до хати, однак в цю мить вона почула голос Пави і рефлекторно відступила у затінок. За хвилину вона вже пошкодувала про цей вчинок, бо тепер почувся голос Богара, який відповідав Паві. Лада не бажала слухати їхньої розмови, однак, вона не могла піти, не викривши того, що підслуховувала — нехай і мимохіть.
— …мені шкода, Пава, — розібрала вона слова Богара.
— Тобі шкода! — промовила Пава, підвищуючи голос, — А тобі не шкода мене, Богар? Не шкода нас ?
— Пава, я прошу тебе…
— Не проси! Ти не маєш жодного права! — гірко і злісно проказала вона, — Ти сам знищив щастя, яке ми могли би мати… На що ти нас проміняв? На любов відьми?! Якими лихими чарами вона тебе приворожила, Богар?!
— Припини! — вигукнув Богар, — Досить! Я хотів тобі допомогти, але це вже занадто!
Лада зі свого затінку бачила, як він різко розвернувся, маючи намір іти геть. Пава вчепилася за його рукав.
— Богар, я благаю тебе! — гаряче зашепотіла вона, — Вибач, я не хотіла тебе образити! Я люблю тебе, Богар, прости мені!
Він зупинився і розвернувся до Пави. Довго дивився на неї мовчки, слухаючи її гарячкові зізнання. Лада прикусила губу. Що він зробить? Що скаже?
— Пава, — нарешті промовив він, — Колись я любив тебе, але те, що ти вчинила, знищило мою любов. Ми ніколи не будемо разом. Прошу, не говори більше про це.
Він акуратно відібрав в неї краєчок рукава і рушив геть.
— Богар! — розпачливо гукнула Пава навздогін, — Якщо ти підеш, я не зможу жити далі! Богар!
Він не обернувся. Лада бачила, як Пава безсило опустилася на ослінчик коло крамниці і, затуливши обличчя руками, гірко заридала. Дивлячись на її похилені плечі, які дрібно здригалися в розпачливій агонії, Лада сама ледве стримувала крик. Їй було страшно.

***
Мені не раз спадало на думку, що слід скласти якісь особливі закони для артистів. Щось на зразок заборони зловживання службовим становищем. Якщо всі владоможці мусять нести відповідальність за свої вчинки, то не слід обходити увагою артистів і ту владу, яку мають вони…
Якось після концерту я складала докупи квіти, якими вдячні глядачі засипали гримерку Аманти, і серед цієї скороминучої розкоші я натрапила на згорнутий вчетверо листок паперу. Там були вірші, присвячені Аманті, до того ж, абсолютно жахливі. Втім, попри недолугість стилю, почуття автора вражали своєю глибиною. Навіть, точніше, глибиною страждання… "якби моє серце бронею покрилось, навіки забувши до Вас почуття, тоді набагато би легше зробилось порожнє й ненависне часом життя …" Щось у тому дусі.
Я показала Аманті цей поетичний витвір, вона прочитала, а потім розреготалася. "Це ж Манюня , — повідомила вона, сміючись, — Якось у мене був поганий настрій, і я провела з ним вечір. Який кумедний хлопчисько!" Ну так от, наступного вечора Манюня, розчарований у житті і своєму кумирі, стрибнув з моста Леру, що пролягає якраз над нашим кварталом.
Відповідальність? Чи можна говорити про відповідальність творця ілюзій перед їх споживачем? Таких випадків, як з тим хлопцем, багато, хоч, на щастя, не всі вони закінчуються так трагічно. Хтось, надивившись фільмів чи вистав, навіки поселяє в своєму серці казкові ідеали, не лишаючи місця для справжніх людей. Хтось, заворожений принадними образами, наприклад, талановитих та безкарних злодіїв, намагається імітувати їхні пригоди, завершуючи свій шлях у в’язниці. Хтось сам поселяється у вигаданому прекрасному світі, кожен раз болюче розчаровуючись, коли життя демонструє йому своє істинне обличчя…
Не знаю. Напевне, неможливо вимагати від артистів відповідальності перед глядачем. Жоден артист, та навіть і режисер, не може контролювати наслідків своєї діяльності. А відповідальність без контролю — справа невдячна. Лише тоді, коли загинув Манюня, Аманта тиждень ходила сама не своя, пила, дратувалась і сварилась з усіма. Зате її гра на сцені стала ще більш переконливою. І ще більш небезпечною…

***
Вночі почалася гроза. За вікном палахкало так, ніби трощилося саме склепіння небес, розтинаючи мури світобудови сліпучими тріщинами. Лютий вітровій згинав дерева вдвоє, ламаючи гілки і видираючи коріння; дощ хльостав землю тугими батогами, і земля стогнала голосом старих дерев та рипінням хистких стін.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Загрузка...

научные статьи:   теория происхождения росов-русов,   циклы национализма и патриотизма и  пассионарно-этническое описание русских и других народов мира и 
загрузка...