Що каже Варга? Вона буде жити?
Лада витерла сльози.
— Варга більше нічого не може вдіяти. Є лише один шлях повернути її — просити господаря Старої Вежі. І… я піду до нього. Поки ще не пізно.
Богар судомно видихнув.
— Ні, Лада! Не йди! Ніхто не повертається з Вежі… Не йди, не залишай мене… зараз.
Вона вивільнилася з його рук.
— Не спиняй мене! Господи, якби ти знав, як я хочу лишитись з тобою! Але я не можу… дозволити їй померти.
— Лада, якщо вона помре… Я ніколи цього собі не пробачу. Але ж, значить, так судилося. Значить, не можна нічого змінити.
Лада кволо всміхнулась.
— Пам’ятаєш, я купалася в тому водоспаді. І тепер я маю владу змінити незворотне.
— Але ж то — лише легенда!
— Отож, є бодай одна добра прикмета. Краще ніж нічого. Прошу, не йди зі мною, бо тоді я взагалі не зможу піти… Бувай, Богар.
Вона розвернулась і швидко закрокувала Шляхом. Вона йшла, не обертаючись; її душили сльози, за якими ледь виднілася дорога. Вибравшись на невеличкий пагорок, вона кинула останній погляд на Ясенів. Над селом здіймався густий туман, і все ж, їй здалося, що вона розгледіла самотню фігуру коло будинку старости. Їй почулося навіть, що вітер підхопив знайому мелодію, доносячи до неї ледь-чутний відгомін.
…Моя любове, білий птах,
Моя ранкова зоре,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори…
Серце її судомно стислося, але вона змусила себе іти далі.
Лада йшла, і, на її подив, чим далі вона відходила від села, тим легше їй ставало. Здавалося, все, що відбулося з нею в Ясеніві, було давно — століття минули, змінилися покоління, і колишнє вкрилося мохом, мов старий надгробок… Це все було давно. І не з нею. Та, інша, була щасливою. Але ж її вже нема… отож, нема, про що шкодувати.
Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.
Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася. Гори дрімали, сповиті туманом; старі ялиці над її головою тихо чаклували, шепочучи якесь нескінченне замовляння. Пташки мовчали, лише іноді в повітрі здіймався несміливий наспів, відразу змовкаючи, мовби невидимий співець боявся порушити чари…
Стежки не було, але тепер, зблизька, скелі не виглядали такими неприступними. Можна було спробувати піднятись, спираючись на величезні уламки скель, тримаючись руками за чагарі…
Це було непросто, і, якби вона піднімалася за ясної погоди, Лада, певно, натерпілася б страху. Зараз же туман ховав від неї глибину урвищ, дозволяючи йти, не звертаючи увагу ні на що інше крім каміння під ногами і хиряві чагарі, які погано тримали її вагу, видираючись з коренем… Втім, їй, схоже, таки судилося подолати ці скелі. Невдовзі Лада стояла перед зруйнованими воротами Старої Вежі.
Колись тут, мабуть, була міцна фортеця, за стінами якої могли б ховатись від ворогів сотні зо дві людей. У самій вежі, досить просторій, щоб служити житлом, певно, жив шляхетний володар цієї землі… Може, а може й ні. Ладі спало на думку, що ця вежа завжди була такою — порослою мохом і плющем руїною, в якій жили лише легенди…
Втім, зараз тут жив таки хтось. Назустріч Ладі вибіг великий чорний пес, уважно оглянув її і тихо загарчав. Двері хисткого будиночка, який стояв під однією з кам’яних стін, прочинилися, і надвір вийшов похилений сивий чоловік. Він поклав долоню на маківку собаки, роззираючись.
— Хто? Хто тут? — втомлено проказав він.
Лада здригнулася. Старий дивився просто на неї, але, схоже, не бачив.
— Я до пана Смерча, — розгублено мовила вона, — Мене звати Лада, він певно, знає…
— Оно! — мугикнув він, — Відвідувачі… Відвідувачі в Старій Вежі. Це новина. Хороша новина, як ти думаєш, Кава?
Старий присів коло собаки, пестячи його чорну скуйовджену шерсть.
— Правильно, Кава, ми підемо до господаря, і нехай він вирішує, хороша це новина чи погана. Давно сюди люди не ходять, тіні ходять, певно, старенька, а люди не ходять…
Він піднявся аби закликати господаря; однак, в цьому вже не було потреби. Залізна брама відчинилася. На порозі стояв сам господар Вежі. Він похмуро глянув на Ладу, і вона мимохіть здригнулася під його пронизливим непривітним поглядом. Втім, побачивши її, пан Смерч усміхнувся.
— А, співачка зі Стригорода… Що ж, значить, сьогодні у Вежі буде вистава.
***
Кажуть, вистава мусить продовжуватися, хай би там що. Я не певна. Якщо вистава перетворюється на фарс, то краще б уже їй скінчитись. Втім, артисти, які поклали своє життя на творення вистави, часом просто не здатні зупинитись, вийти з гри і зняти маску… Вони продовжують грати навіть за кулісами, в гримерці, вдома, навіть на самотині. Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…
Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…
Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Лада витерла сльози.
— Варга більше нічого не може вдіяти. Є лише один шлях повернути її — просити господаря Старої Вежі. І… я піду до нього. Поки ще не пізно.
Богар судомно видихнув.
— Ні, Лада! Не йди! Ніхто не повертається з Вежі… Не йди, не залишай мене… зараз.
Вона вивільнилася з його рук.
— Не спиняй мене! Господи, якби ти знав, як я хочу лишитись з тобою! Але я не можу… дозволити їй померти.
— Лада, якщо вона помре… Я ніколи цього собі не пробачу. Але ж, значить, так судилося. Значить, не можна нічого змінити.
Лада кволо всміхнулась.
— Пам’ятаєш, я купалася в тому водоспаді. І тепер я маю владу змінити незворотне.
— Але ж то — лише легенда!
— Отож, є бодай одна добра прикмета. Краще ніж нічого. Прошу, не йди зі мною, бо тоді я взагалі не зможу піти… Бувай, Богар.
Вона розвернулась і швидко закрокувала Шляхом. Вона йшла, не обертаючись; її душили сльози, за якими ледь виднілася дорога. Вибравшись на невеличкий пагорок, вона кинула останній погляд на Ясенів. Над селом здіймався густий туман, і все ж, їй здалося, що вона розгледіла самотню фігуру коло будинку старости. Їй почулося навіть, що вітер підхопив знайому мелодію, доносячи до неї ледь-чутний відгомін.
…Моя любове, білий птах,
Моя ранкова зоре,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори…
Серце її судомно стислося, але вона змусила себе іти далі.
Лада йшла, і, на її подив, чим далі вона відходила від села, тим легше їй ставало. Здавалося, все, що відбулося з нею в Ясеніві, було давно — століття минули, змінилися покоління, і колишнє вкрилося мохом, мов старий надгробок… Це все було давно. І не з нею. Та, інша, була щасливою. Але ж її вже нема… отож, нема, про що шкодувати.
Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.
Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася. Гори дрімали, сповиті туманом; старі ялиці над її головою тихо чаклували, шепочучи якесь нескінченне замовляння. Пташки мовчали, лише іноді в повітрі здіймався несміливий наспів, відразу змовкаючи, мовби невидимий співець боявся порушити чари…
Стежки не було, але тепер, зблизька, скелі не виглядали такими неприступними. Можна було спробувати піднятись, спираючись на величезні уламки скель, тримаючись руками за чагарі…
Це було непросто, і, якби вона піднімалася за ясної погоди, Лада, певно, натерпілася б страху. Зараз же туман ховав від неї глибину урвищ, дозволяючи йти, не звертаючи увагу ні на що інше крім каміння під ногами і хиряві чагарі, які погано тримали її вагу, видираючись з коренем… Втім, їй, схоже, таки судилося подолати ці скелі. Невдовзі Лада стояла перед зруйнованими воротами Старої Вежі.
Колись тут, мабуть, була міцна фортеця, за стінами якої могли б ховатись від ворогів сотні зо дві людей. У самій вежі, досить просторій, щоб служити житлом, певно, жив шляхетний володар цієї землі… Може, а може й ні. Ладі спало на думку, що ця вежа завжди була такою — порослою мохом і плющем руїною, в якій жили лише легенди…
Втім, зараз тут жив таки хтось. Назустріч Ладі вибіг великий чорний пес, уважно оглянув її і тихо загарчав. Двері хисткого будиночка, який стояв під однією з кам’яних стін, прочинилися, і надвір вийшов похилений сивий чоловік. Він поклав долоню на маківку собаки, роззираючись.
— Хто? Хто тут? — втомлено проказав він.
Лада здригнулася. Старий дивився просто на неї, але, схоже, не бачив.
— Я до пана Смерча, — розгублено мовила вона, — Мене звати Лада, він певно, знає…
— Оно! — мугикнув він, — Відвідувачі… Відвідувачі в Старій Вежі. Це новина. Хороша новина, як ти думаєш, Кава?
Старий присів коло собаки, пестячи його чорну скуйовджену шерсть.
— Правильно, Кава, ми підемо до господаря, і нехай він вирішує, хороша це новина чи погана. Давно сюди люди не ходять, тіні ходять, певно, старенька, а люди не ходять…
Він піднявся аби закликати господаря; однак, в цьому вже не було потреби. Залізна брама відчинилася. На порозі стояв сам господар Вежі. Він похмуро глянув на Ладу, і вона мимохіть здригнулася під його пронизливим непривітним поглядом. Втім, побачивши її, пан Смерч усміхнувся.
— А, співачка зі Стригорода… Що ж, значить, сьогодні у Вежі буде вистава.
***
Кажуть, вистава мусить продовжуватися, хай би там що. Я не певна. Якщо вистава перетворюється на фарс, то краще б уже їй скінчитись. Втім, артисти, які поклали своє життя на творення вистави, часом просто не здатні зупинитись, вийти з гри і зняти маску… Вони продовжують грати навіть за кулісами, в гримерці, вдома, навіть на самотині. Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…
Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…
Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24