***
…а ще вони мають владу над іншими. Не знаю чому, але люди самі дають їм цю владу. Владу і шану. Шанобливі пси під лавкою м’ясника…
Мені боляче згадувати про це, але я сама була жертвою цих самовпевнених богорівних недолюдків. Передусім, моя кохана мати, вона робила зі мною все, що їй заманеться — знущалася, принижувала, залякувала. І лише зрідка гляне привітно, а для мене наче зоря сходить… А потім знов за старе. Іноді я думала — може вона нещасна, може її ніхто не розуміє, не підтримає, ніхто не любить — крім мене… І я витримувала все — її п’яні істерики, депресії, її випадкових коханців, котрі залишали в квартирі запах скислого гриму і дешевих цигарок. Витримувала, бо сподівалась одного дня стати такою як вона. Намарне… Як я не розуміла? Той, хто витримав стільки принижень, ніколи не матиме пошани інших. Я довіку носитиму на чолі тавро — тавро паскудного ницого раба, готового на все заради ласки хазяїна…
А потім був Януш, мій прекрасний лицар без страху і совісті. Він був потрібен мені, бо був для мене недосяжним, як і Аманта, таким же гордим і самовпевненим. Він був всім тим, чого мені бракувало, і, отримавши його, я сподівалась здобути його зухвалість і силу. Може я не так вже і помилялась, і все це могло би бути моїм, якби він любив мене… Та навряд. Ніхто не дасть тобі влади над собою, просто тому, що йому тебе шкода. Але він встиг звикнути до мого захоплення і поклоніння, і тоді він відкрив для себе смак катування…
На щастя, ця історія вже давно позаду. П’ять, шість років минуло? Вже й не пригадую… Але, думаю, мені це пішло на користь. Поволі я зрозуміла, що у влади є інша сторона — маючи владу, скоро починаєш зловживати нею, а потому влада вичерпується, як вода зі старої криниці. І що тоді? Лише брязкіт коновки об суху землю…

***
А потім настав ранок. Вона збагнула, що лежить на жорсткій холодній постелі, відчула, як щось шкарубке вп’ялося в спину, не даючи повернутись на бік. Відривши очі, Лада побачила перед собою стос голок і гілля, крізь яке звитяжно пробивався гриб-червоняк на цупкій сірій ніжці… Сонячне проміння, зеленкувате, немовби вимочене в лісному повітрі, пестило червоний капелюшок гриба, іскрило на вогких стеблинках трави, лягало теплими плямами на щоки…
Лада позіхнула і сіла. Чому вона прокинулась тут, на постелі з моху й трав, коли засинала в хаті Кривої Варги? І чим, власне, закінчилася справа з відьминим зіллям? Чи пила вона щось? Чи ні? Навряд чи стара жінка могла відтягти її сюди власними силами… Невже вона дійшла сюди у несвідомому стані і тепер нічого не пам’ятає? А може… Може, вона ніколи і не була в помешканні Варги? Може, це все приверзлося їй у тривожному сні на цьому незручному ложі?
Вона стиснула пальцями скроні. З нею ніколи такого не траплялося раніше… Отак переплутати сон і дійсність? Дивно. Однак, в це доведеться повірити, адже поки що ніякого іншого пояснення на думку не спадає…
Зрештою, Лада підвелася і, розтираючи затерплий бік, почимчикувала зарослим ожиною пагорбом. Як вона і передбачала, невдовзі її погляду відкрився вузький видолинок, загороджена тином толока, де паслося кілька сонних скуйовджених коней, та бита дорога, що, петляючи, вела до Ясеніва. Дорога лише звалася так, а насправді була двома паралельними рівчаками, залишеними тут численними підводами з хмизом та дровами. Йти нею було не надто зручно, хоч і швидше ніж лісом; Ладі знадобилося якихось півгодини аби дістатися тітчиного будинку.
На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.
На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…
До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.
Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.
Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.
— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?
— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.
— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!
— Ну? А де ти була вчора?
— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…
— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.
Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!
— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?
— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…
— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24