Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично , у світлі рампи, під грім овацій…
Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?
***
Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.
Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.
Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.
Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.
— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?
— Угу, — сказала Лада, — Вражає.
Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.
Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.
Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.
— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.
Моя любове, білий птах,
Моя ранкова зоре,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
Ти йдеш туманом з рук моїх,
Летиш, мов легіт скорий,
Не відлітай, в очах твоїх
Далекі сині гори.
Зітханням гаснеш на вустах,
Йдеш присмерком у морок,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.
— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?
Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.
Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.
— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!
У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.
— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!
З— за столів почувся ситий регіт.
— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!
Тут зібрався весь наш дім,
Славна наша спілка,
Буде хліб та сіль усім,
І міцна горілка!
Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:
Наливай, хто має міць
Ще тримати вилку,
Ні — наллємо силоміць,
Пий міцну горілку!
За здоров’я, за любов,
За повну тарілку!
Пий, хай грає в серці кров
І міцна горілка!
Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.
Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?
***
Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.
Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.
Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.
Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.
— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?
— Угу, — сказала Лада, — Вражає.
Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.
Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.
Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.
— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.
Моя любове, білий птах,
Моя ранкова зоре,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
Ти йдеш туманом з рук моїх,
Летиш, мов легіт скорий,
Не відлітай, в очах твоїх
Далекі сині гори.
Зітханням гаснеш на вустах,
Йдеш присмерком у морок,
Не відлітай, в твоїх очах
Далекі сині гори.
Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.
— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?
Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.
Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.
— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!
У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.
— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!
З— за столів почувся ситий регіт.
— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!
Тут зібрався весь наш дім,
Славна наша спілка,
Буде хліб та сіль усім,
І міцна горілка!
Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:
Наливай, хто має міць
Ще тримати вилку,
Ні — наллємо силоміць,
Пий міцну горілку!
За здоров’я, за любов,
За повну тарілку!
Пий, хай грає в серці кров
І міцна горілка!
Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.
Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24