Відображення чого? Нас самих. Дзеркальне відображення, з точністю до навпаки. Згадай, в міфологіях різних народів близнюки вважалися витвором зла…
— Але чекай, все таки близнюки принаймні виглядають однаково, а нечисть, вона, бува, з копитами, рогами, ну і таке подібне…
— З рогами бувають хіба чоловіки легковажних жінок! — доброзичливо розсміявся Стеф Боро, від чого Соломона Крокуса знову пересмикнуло, — Не в тому справа, хто як виглядає! Таке відображення є "продовженням" наших бажань і вчинків, проекцією в іншу реальність, де вони можуть дістати абсолютне втілення… Приміром, ти кохаєш жінку, але разом з тим, ти боїшся її втратити, і тому прагнеш отримати над нею владу… Все це природно. Але твоє "відображення" вивертає твої бажання, і ось за склом, твій "лихий близнюк" вбиває твою жінку, тому що саме такий вчинок був би виявом твоєї абсолютної влади над нею… Бачиш логіку?
Пан Соломон завмер, прикусивши губу… Коли він дізнався, що його Нелла зраджує йому, він був у нестямі, він кричав на неї, він погрожував її вбити… Невже Боро знає про це? Як вдідька він може знати!
— Так от, — продовжував Стеф Боро, немов не помічаючи душевних мук співрозмовника, — Принцип відображення полягає в тому, що, зустрічаючи справжнього лиходія, ми розуміємо що він — наше відображення, втілення наших потаємних, глибоких бажань. Ми впізнаємо себе в ньому… І це часом є невідпорним. Закохуючись у злочинців, ми віддаємо данину своїм власним репресованим прагненням, які ми не насмілюємося здійснити.
Пан Крокус підняв нестямний погляд на співрозмовника. Невже цей зарозумілий філософ, цей клятий тріпач, береться судити його, Соломона Крокуса? Хто, вдідька, дав йому таке право?!
***
День збіг, як дим за водою, і другий, і третій… Лада не рахувала дні. Вона жила в своєму райдужному запамороченні; слова, погляди ясенівців не зачіпали її, обминаючи, як легкий порух вітру. Їй було байдуже, який вирок вони винесли, що говорять про неї і яку саме кару кличуть на її голову. Втім, як з’ясувалося, вона випустила з уваги найцікавіше. Її виправдали…
Якось ввечері Лада намагалася дати раду своєму щойновимитому волоссю — за час, який вона гостювала в Ясеніві, волосся встигло вирости і тепер падало на очі неслухняною гривкою. Зачіска не бажала триматися купи, і Лада почала дратуватися, аж тут її увагу привернули голоси в тітчиній вітальні. Якась жінка говорила з тіткою Корою, швидко, з притиском, немов просячи і вимагаючи водночас. Лада прислухалась. Голос знайомий, але хто…?
— Лада! — гукнула раптом тітка, — Ходи-но сюди. Тебе хоче видіти пані Кушнір.
Лада завмерла з піднесеним гребінцем. Пані Кушнір — мати Пави… Якась тінь майнула перед її очима — тінь докору сумління, певно. Втім, лише тінь. Пава сама зробила свій вибір. Але чого може хотіти від неї дружина старости?
Вона повагом зійшла сходами, намагаючись, немов перед виходом на сцену, скласти на обличчі вираз суворої незворушності. Якщо доведеться витримати ще одну розмову про павине розбите серце…
— Лада… — тихо промовила пані Кушнір, — я знаю, ми завинили перед тобою. Але я мушу просити тебе…
Сувора незворушність вмить злетіла з її обличчя дрібними цурками. Нічого не розуміючи, Лада приголомшено переводила погляд з Кори на дружину старости і назад. Впіймавши її погляд, тітка усміхнулась кутиками вуст. Вони що, глузують з неї?
— Наша дочка заслабла… — тим часом продовжувала пані Кушнір, — Уже другий тиждень не встає з ліжка. Ми не знаємо, що з нею… ми пробували знайти Криву Варгу, але дорога до неї закрита для нас — наша сім’я завинила перед нею…
— Але чому? — і далі нічого не розуміла Лада.
Пані Кушнір підняла на неї тяжкий погляд.
— Ти знаєш. Наша дочка Пава намагалась використати її ліки на зле… Крива Варга такого не пробачає.
— І тепер Пава хвора, і ви хочете, щоб я…
— Ні, не Пава — Ялка. Ялка ще дитина, і вона ніколи не бажала тобі зла, тож я сподівалась, ти поможеш їй.
— Та що ж я можу зробити, пані Кушнір? — здивувалась Лада, — Я ж не лікар!
Дружина старости продовжувала тиснути її своїм незворушним поглядом.
— Нам не потрібен лікар. Потрібна Крива Варга. Але її немає, а ти — її наступниця. Всі так говорять.
— Говорять, кажете? То й що? Крива Варга нічого мені не розповідала, нічому мене не вчила, так що байдуже, що говорять! Перепрошую, та навряд чи я зможу чимось допомогти.
— Зможеш! — суворо промовила пані Кушнір, — Вчити — не обов’язково. Вона обрала тебе — і цього досить.
Тітка Кора тихенько кахикнула.
— Знаєш, Ладо, ти сходи до Ялки. Подивись лише — може втямиш, що з малою. Ану як ти знаєш таку хворобу? Хіба там, у твоєму Стригороді, люди не слабують?
Лада з сумнівом зиркнула на тітку.
— Не знаю, яка з цього користь…
Пані Кушнір, зрозумівши, що досягла-таки свого, швидко підхопила Ладу під руку і потягла за собою.
— Допоможи їй, і ми тебе не забудемо, — гарячково бурмотіла вона, — допоможи їй лише…
Вони швидко дісталися оселі старости — пані Кушнір тягла Ладу за собою, ледве не біжачи. Лада не пручалася, але й не поспішала. Вона не мала ніякого бажання іти — від неї чекали допомоги, але що вона може зробити?
В будинку старости було напівтемно, задушливо, відразу відчувалося, що в хаті — хворий. Всі говорили пошепки, намагались ходити навшпиньки, обмінювались тоскними поглядами… Ось і староста Кушнір — якийсь смутний і втрачений, навіть його розкішні вуса зробились бляклими, а погляд — непевним; схоже було, що, в борні з горем він вже переміг кілька кухлів міцного. Пані Кушнір зиркнула на нього із раптовою злістю, але промовчала. А от і Пава. Бліда і змарніла, вона швидко відвернулася, зустрівшись з нею поглядом. Лада з подивом зрозуміла, що Пава… боїться її! Вона приголомшено хитнула головою, піднімаючись з пані Кушнір до кімнати хворої. Втім, Лада мусила зізнатись, що така реакція її дещо потішила. Боїться… Гм. Добре, що не кидається душити… Але все ж таки, чому?
Маленька дівчинка лежала в ліжку. А здавалося, в ліжку — стара жінка, змучена, немічна… Лада здригнулась, побачивши її худе обличчя, розлініяне темними тінями. Ця дівчинка лише тиждень тому була на святі, бавилась з іншими дітьми. Вона виглядала тоді цілком здоровою, повною сил і втіхи. І тепер от — страшний, безбарвний напівмрець…
Лада прикусила губу, сідаючи коло ліжка хворої. Що ж сталося з нею? Яка страшна хвороба могла перетворити веселу здорову дитину на — таке? Пані Кушнір з болем в погляді подивилась на Ялку, поправила ковдру, тяжко зітхнула і вийшла з кімнати.
Лада роззирнулася. Що їй робити тепер? Вона поклала руку на холодне чоло дитини, торкнулася губ… Ледь-ледь дихає…
— Ялка! — тихо покликала Лада, — Ялка, прокинься… будь-ласка…
Її голос зрадливо захрип.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
— Але чекай, все таки близнюки принаймні виглядають однаково, а нечисть, вона, бува, з копитами, рогами, ну і таке подібне…
— З рогами бувають хіба чоловіки легковажних жінок! — доброзичливо розсміявся Стеф Боро, від чого Соломона Крокуса знову пересмикнуло, — Не в тому справа, хто як виглядає! Таке відображення є "продовженням" наших бажань і вчинків, проекцією в іншу реальність, де вони можуть дістати абсолютне втілення… Приміром, ти кохаєш жінку, але разом з тим, ти боїшся її втратити, і тому прагнеш отримати над нею владу… Все це природно. Але твоє "відображення" вивертає твої бажання, і ось за склом, твій "лихий близнюк" вбиває твою жінку, тому що саме такий вчинок був би виявом твоєї абсолютної влади над нею… Бачиш логіку?
Пан Соломон завмер, прикусивши губу… Коли він дізнався, що його Нелла зраджує йому, він був у нестямі, він кричав на неї, він погрожував її вбити… Невже Боро знає про це? Як вдідька він може знати!
— Так от, — продовжував Стеф Боро, немов не помічаючи душевних мук співрозмовника, — Принцип відображення полягає в тому, що, зустрічаючи справжнього лиходія, ми розуміємо що він — наше відображення, втілення наших потаємних, глибоких бажань. Ми впізнаємо себе в ньому… І це часом є невідпорним. Закохуючись у злочинців, ми віддаємо данину своїм власним репресованим прагненням, які ми не насмілюємося здійснити.
Пан Крокус підняв нестямний погляд на співрозмовника. Невже цей зарозумілий філософ, цей клятий тріпач, береться судити його, Соломона Крокуса? Хто, вдідька, дав йому таке право?!
***
День збіг, як дим за водою, і другий, і третій… Лада не рахувала дні. Вона жила в своєму райдужному запамороченні; слова, погляди ясенівців не зачіпали її, обминаючи, як легкий порух вітру. Їй було байдуже, який вирок вони винесли, що говорять про неї і яку саме кару кличуть на її голову. Втім, як з’ясувалося, вона випустила з уваги найцікавіше. Її виправдали…
Якось ввечері Лада намагалася дати раду своєму щойновимитому волоссю — за час, який вона гостювала в Ясеніві, волосся встигло вирости і тепер падало на очі неслухняною гривкою. Зачіска не бажала триматися купи, і Лада почала дратуватися, аж тут її увагу привернули голоси в тітчиній вітальні. Якась жінка говорила з тіткою Корою, швидко, з притиском, немов просячи і вимагаючи водночас. Лада прислухалась. Голос знайомий, але хто…?
— Лада! — гукнула раптом тітка, — Ходи-но сюди. Тебе хоче видіти пані Кушнір.
Лада завмерла з піднесеним гребінцем. Пані Кушнір — мати Пави… Якась тінь майнула перед її очима — тінь докору сумління, певно. Втім, лише тінь. Пава сама зробила свій вибір. Але чого може хотіти від неї дружина старости?
Вона повагом зійшла сходами, намагаючись, немов перед виходом на сцену, скласти на обличчі вираз суворої незворушності. Якщо доведеться витримати ще одну розмову про павине розбите серце…
— Лада… — тихо промовила пані Кушнір, — я знаю, ми завинили перед тобою. Але я мушу просити тебе…
Сувора незворушність вмить злетіла з її обличчя дрібними цурками. Нічого не розуміючи, Лада приголомшено переводила погляд з Кори на дружину старости і назад. Впіймавши її погляд, тітка усміхнулась кутиками вуст. Вони що, глузують з неї?
— Наша дочка заслабла… — тим часом продовжувала пані Кушнір, — Уже другий тиждень не встає з ліжка. Ми не знаємо, що з нею… ми пробували знайти Криву Варгу, але дорога до неї закрита для нас — наша сім’я завинила перед нею…
— Але чому? — і далі нічого не розуміла Лада.
Пані Кушнір підняла на неї тяжкий погляд.
— Ти знаєш. Наша дочка Пава намагалась використати її ліки на зле… Крива Варга такого не пробачає.
— І тепер Пава хвора, і ви хочете, щоб я…
— Ні, не Пава — Ялка. Ялка ще дитина, і вона ніколи не бажала тобі зла, тож я сподівалась, ти поможеш їй.
— Та що ж я можу зробити, пані Кушнір? — здивувалась Лада, — Я ж не лікар!
Дружина старости продовжувала тиснути її своїм незворушним поглядом.
— Нам не потрібен лікар. Потрібна Крива Варга. Але її немає, а ти — її наступниця. Всі так говорять.
— Говорять, кажете? То й що? Крива Варга нічого мені не розповідала, нічому мене не вчила, так що байдуже, що говорять! Перепрошую, та навряд чи я зможу чимось допомогти.
— Зможеш! — суворо промовила пані Кушнір, — Вчити — не обов’язково. Вона обрала тебе — і цього досить.
Тітка Кора тихенько кахикнула.
— Знаєш, Ладо, ти сходи до Ялки. Подивись лише — може втямиш, що з малою. Ану як ти знаєш таку хворобу? Хіба там, у твоєму Стригороді, люди не слабують?
Лада з сумнівом зиркнула на тітку.
— Не знаю, яка з цього користь…
Пані Кушнір, зрозумівши, що досягла-таки свого, швидко підхопила Ладу під руку і потягла за собою.
— Допоможи їй, і ми тебе не забудемо, — гарячково бурмотіла вона, — допоможи їй лише…
Вони швидко дісталися оселі старости — пані Кушнір тягла Ладу за собою, ледве не біжачи. Лада не пручалася, але й не поспішала. Вона не мала ніякого бажання іти — від неї чекали допомоги, але що вона може зробити?
В будинку старости було напівтемно, задушливо, відразу відчувалося, що в хаті — хворий. Всі говорили пошепки, намагались ходити навшпиньки, обмінювались тоскними поглядами… Ось і староста Кушнір — якийсь смутний і втрачений, навіть його розкішні вуса зробились бляклими, а погляд — непевним; схоже було, що, в борні з горем він вже переміг кілька кухлів міцного. Пані Кушнір зиркнула на нього із раптовою злістю, але промовчала. А от і Пава. Бліда і змарніла, вона швидко відвернулася, зустрівшись з нею поглядом. Лада з подивом зрозуміла, що Пава… боїться її! Вона приголомшено хитнула головою, піднімаючись з пані Кушнір до кімнати хворої. Втім, Лада мусила зізнатись, що така реакція її дещо потішила. Боїться… Гм. Добре, що не кидається душити… Але все ж таки, чому?
Маленька дівчинка лежала в ліжку. А здавалося, в ліжку — стара жінка, змучена, немічна… Лада здригнулась, побачивши її худе обличчя, розлініяне темними тінями. Ця дівчинка лише тиждень тому була на святі, бавилась з іншими дітьми. Вона виглядала тоді цілком здоровою, повною сил і втіхи. І тепер от — страшний, безбарвний напівмрець…
Лада прикусила губу, сідаючи коло ліжка хворої. Що ж сталося з нею? Яка страшна хвороба могла перетворити веселу здорову дитину на — таке? Пані Кушнір з болем в погляді подивилась на Ялку, поправила ковдру, тяжко зітхнула і вийшла з кімнати.
Лада роззирнулася. Що їй робити тепер? Вона поклала руку на холодне чоло дитини, торкнулася губ… Ледь-ледь дихає…
— Ялка! — тихо покликала Лада, — Ялка, прокинься… будь-ласка…
Її голос зрадливо захрип.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24