Але саме це несвітське відчуття не дозволило їй зупинитися, отож Гапка перегналася через усе село й зупинилася тільки в полі, та й не на самому полі, а на степовій могилі, найвищій на цілий окрай, і вже там звалилась у траву обличчям униз, і тільки так нарешті змогла дійти до тями.
7
Саме тут, на могилі, Гапка й отямилася, сіла й почала думати гірку думоньку, адже завтра чи позавтра їй треба буде йти на суд до Полтави, а «лиця», щоб показати панам урядовим, вона так і не дістала, більше-бо, втратила всяку надію його роздобути. І ця думка прийшла до її голови тому, що з могили далеко видно: і степ, і село, і дороги, й байраки – був він такий широкий, цей світ, залитий яскравим серпневим сонцем, що мусила примружитися. І те сонце посилало на землю якесь особливе тепло, від якого трава пряно дихала, а бур'яни, особливо полин, сочилися терпким свіжим, але гіркавим пахом. І над головою розбивав своє серце на тисячі кавалців жайвір, через що відчулася жінка, ніби обсипана срібним дзвоном, хоч їй здалося, що це дзвонить не з високости, а таки з її голови. Отож голова її зробилася на мент отаким дзвоном, а не гарбузом, який калатає мідним язиком, розгойдуючись і сам, – це такий образ віднайшла її туга. Гапка звелася, стулила стопи, з'єднавши їх п'ятами, а роз'єднавши пальцями, ноги її трохи зігнулись у колінах, а перса безживно й пласко опливли до живота. Кругле лице її посіріло, стало пласким і неживим, з ледве позначеними очима, носом та ротом, а руки потоншали на патички й покірливо склалися на животі трохи нижче тих опалих, наче стекли вони, але застиглих перс. І загуляв довкола налитий гірко-солодким духом степових полинів вітер, отож Гапка й сказала не очима, бо вони на хвилю ніби витекли з очниць, не ротом, бо той закам'янів, і не язиком, бо його не висічеш на обличчі жодним зубилом чи різцем, а отим гірко-солодким вітром. І слова її стали раптом розумні, бо не курячим мозком були творені, а мозком оцього широкого простору-степу:
– Травинки-билинки, полине, чебрецю, медунко, чорнобилю, пасльоне, жита-пшениці і всякі пашниці! О степе, байраки, дерева, ковила, очерети! Земле свята, води повні й неповні, вогню явний і захований, повітря глибоке й високе! О брати-місяці, а найбільше ти, Серпню, до якого промовляю, бо це ти зараз сидиш на царському стільці! Комахи і птахи, повзуни і мурашок табуни, риби, худобо і звірі! Журавлі й лелеки, що є твоїми вісниками, степе! Не до людей звертаюся, бо їх Бог хоч і зробив розумними, але забув сказати, що таке розум! Помилуй мене, степе, з усією живністю своєю, земле, водо, й повітря, й вогню! Помилуй мене, степову бабу, яка, може, дурніша за всіх, але завжди жила в правді! Не дай перемогти ще одній брехні, брехня-бо – це яйце, що з нього плодиться гаддя! Не затопчи мене копитами своїх коней, мене, нікчемну комаху цього великого світу, в болото людської злостивости та неподіб'я! Покарай мене за те, що язиката я й нестримана, пащекувата і втикацька, злостива я і пімстлива, бо і я колочу цей великий, широкий світ, але не карай мене за правду! Дай силу встояти в цьому змаганні, в яке вступила, бо коли буду попрана, втрачу віру в тебе, великий, широкий світе!
Промовила те степовим вітром, налитим пахтінням, що його творить лише степ, і це були всі слова, які зуміла через того вітра переказати отим хмарам, і небові, і голубій високості. Зрештою, й тих слів було забагато, хоч достатньо їх не мала саме отаких, іпостасних. Через це мусила завмерти отам, на степовій могилі, бо вже не було ані думок, ані слів, не було й вітру – полетів той від неї, сповнивши свою службу, і пропав у синьому безмірі. Залишилися тільки жайворонки і голова-дзвін, які й роздзвонювали навдокіл, що витворилося не так у її голові, як у душі. Язик німував, та й не було його, ніс не чув запахів степу, бо був ледь окреслений на камені, але очі ожили й побачили так далеко, як це дається простій чи й непростій людині. І там, у синьому серпанку, в глибині драглистого, ворушкого овиду, вона уздріла іншу могилу, а на ній високу постать, кощувату, але міцну, яка лила до неї свій синій вогонь. Голови в тієї постаті не було, а тільки кругла димова куля, в якій звивалися, крутилися, розпливалися, творили колечка, тягли хвости димові, схожі на гаддя, пасма. І саме від тих пасем і полився синій вогонь. Відтак вони обоє: і дяк Григорій Комарницький, котрий саме сьогодні блукав у любовній тузі полями та вибрався на могилу, і його викривачка та пильний сторож Гапка на другій могилі, хоч їх і роз'єднувало з десяток миль, зустрілися одне з одним очима: одні голубі, а другі сірі, і обом їм зробилося жаско. Йому через те, що не знали ті сірі очі любови, заздростили на неї, хоча й переконували себе в правді своїй, а їй через те, що раптом почула слова, які дійшли до неї не через вуха, а таки через очі – єдине живе, що в цій хвилі мала. І ці слова були такі, що цілком руйнували її правду:
– О, гонителько любови, – сказав із тієї далекої могили, наповнений любовною тугою дяк. – Знаю, що живу не так, як тобі хочеться, тобто у грішному коханні, але й це – любов. Знаю, що жене мене землею бич людського гніву, що шукаю не статечної, а легкого норову жінки, що запалююся скаредно й запалюю інших, але це тому, бабо, що я підданий не розважку, а вітрові любови. Та ж бо вільна стихія, кам'яна бабо, також творить життя, не лише тверезий глузд тих, котрі є мурашками, а вважають себе богами. Тверезий глузд у цьому світі – це тільки меч, викутий людьми, щоб усе, що не вкладається в їхнє розуміння, розтинати, а часом і губити, хоча без стихії хаосу, о твердий каменю, без абсурду незбагненности, ба навіть без гріха, не може бути ані світу, ані розуму, ані любови. Тим-то розум та хаос, бабо, так щільно з'єднані поміж себе, саме вони і є батьком та матір'ю світу, Адамом та Євою його. Розум завжди двосічний, кам'яна бабо, одне лезо – це ти зі своєю правдою та поштивістю, а друге – це я зі своєю бездахістю та блудом. І не тому засуджую тебе, бабо, що ти бажаєш жити не так, як живу я, а тільки через те, що хочеш, аби всі жили за твоїми мірками, отож і переповнюєшся люттю, ненавистю, підозріливістю, ходиш, лазиш, винюхуєш, підглядаєш, при цьому переконуючи себе, що так догідно Богові, якого сама собі придумала, але який насправді вищий від твого кам'яного розуму, бо живий. А живий – це значить незбагненний.
8
Через кілька днів Гапка Дмитриха з невісткою та Явдоха Іваниха Пошивайлова разом із чоловіком Іваном Пошивайлом стали перед полковим полтавським судом, на якому Гапка після зачитання атестації, складеної судовим писарем, голосно й прилюдно заявила:
– Тестація, панове судді, видана Явдосі Іванисі, є помильна. Свідчу на неї, що блудила з дяком Григорієм Комарницьким, бачила на власні очі, як той хотів утекти від Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла через віконце, але не зміг;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
7
Саме тут, на могилі, Гапка й отямилася, сіла й почала думати гірку думоньку, адже завтра чи позавтра їй треба буде йти на суд до Полтави, а «лиця», щоб показати панам урядовим, вона так і не дістала, більше-бо, втратила всяку надію його роздобути. І ця думка прийшла до її голови тому, що з могили далеко видно: і степ, і село, і дороги, й байраки – був він такий широкий, цей світ, залитий яскравим серпневим сонцем, що мусила примружитися. І те сонце посилало на землю якесь особливе тепло, від якого трава пряно дихала, а бур'яни, особливо полин, сочилися терпким свіжим, але гіркавим пахом. І над головою розбивав своє серце на тисячі кавалців жайвір, через що відчулася жінка, ніби обсипана срібним дзвоном, хоч їй здалося, що це дзвонить не з високости, а таки з її голови. Отож голова її зробилася на мент отаким дзвоном, а не гарбузом, який калатає мідним язиком, розгойдуючись і сам, – це такий образ віднайшла її туга. Гапка звелася, стулила стопи, з'єднавши їх п'ятами, а роз'єднавши пальцями, ноги її трохи зігнулись у колінах, а перса безживно й пласко опливли до живота. Кругле лице її посіріло, стало пласким і неживим, з ледве позначеними очима, носом та ротом, а руки потоншали на патички й покірливо склалися на животі трохи нижче тих опалих, наче стекли вони, але застиглих перс. І загуляв довкола налитий гірко-солодким духом степових полинів вітер, отож Гапка й сказала не очима, бо вони на хвилю ніби витекли з очниць, не ротом, бо той закам'янів, і не язиком, бо його не висічеш на обличчі жодним зубилом чи різцем, а отим гірко-солодким вітром. І слова її стали раптом розумні, бо не курячим мозком були творені, а мозком оцього широкого простору-степу:
– Травинки-билинки, полине, чебрецю, медунко, чорнобилю, пасльоне, жита-пшениці і всякі пашниці! О степе, байраки, дерева, ковила, очерети! Земле свята, води повні й неповні, вогню явний і захований, повітря глибоке й високе! О брати-місяці, а найбільше ти, Серпню, до якого промовляю, бо це ти зараз сидиш на царському стільці! Комахи і птахи, повзуни і мурашок табуни, риби, худобо і звірі! Журавлі й лелеки, що є твоїми вісниками, степе! Не до людей звертаюся, бо їх Бог хоч і зробив розумними, але забув сказати, що таке розум! Помилуй мене, степе, з усією живністю своєю, земле, водо, й повітря, й вогню! Помилуй мене, степову бабу, яка, може, дурніша за всіх, але завжди жила в правді! Не дай перемогти ще одній брехні, брехня-бо – це яйце, що з нього плодиться гаддя! Не затопчи мене копитами своїх коней, мене, нікчемну комаху цього великого світу, в болото людської злостивости та неподіб'я! Покарай мене за те, що язиката я й нестримана, пащекувата і втикацька, злостива я і пімстлива, бо і я колочу цей великий, широкий світ, але не карай мене за правду! Дай силу встояти в цьому змаганні, в яке вступила, бо коли буду попрана, втрачу віру в тебе, великий, широкий світе!
Промовила те степовим вітром, налитим пахтінням, що його творить лише степ, і це були всі слова, які зуміла через того вітра переказати отим хмарам, і небові, і голубій високості. Зрештою, й тих слів було забагато, хоч достатньо їх не мала саме отаких, іпостасних. Через це мусила завмерти отам, на степовій могилі, бо вже не було ані думок, ані слів, не було й вітру – полетів той від неї, сповнивши свою службу, і пропав у синьому безмірі. Залишилися тільки жайворонки і голова-дзвін, які й роздзвонювали навдокіл, що витворилося не так у її голові, як у душі. Язик німував, та й не було його, ніс не чув запахів степу, бо був ледь окреслений на камені, але очі ожили й побачили так далеко, як це дається простій чи й непростій людині. І там, у синьому серпанку, в глибині драглистого, ворушкого овиду, вона уздріла іншу могилу, а на ній високу постать, кощувату, але міцну, яка лила до неї свій синій вогонь. Голови в тієї постаті не було, а тільки кругла димова куля, в якій звивалися, крутилися, розпливалися, творили колечка, тягли хвости димові, схожі на гаддя, пасма. І саме від тих пасем і полився синій вогонь. Відтак вони обоє: і дяк Григорій Комарницький, котрий саме сьогодні блукав у любовній тузі полями та вибрався на могилу, і його викривачка та пильний сторож Гапка на другій могилі, хоч їх і роз'єднувало з десяток миль, зустрілися одне з одним очима: одні голубі, а другі сірі, і обом їм зробилося жаско. Йому через те, що не знали ті сірі очі любови, заздростили на неї, хоча й переконували себе в правді своїй, а їй через те, що раптом почула слова, які дійшли до неї не через вуха, а таки через очі – єдине живе, що в цій хвилі мала. І ці слова були такі, що цілком руйнували її правду:
– О, гонителько любови, – сказав із тієї далекої могили, наповнений любовною тугою дяк. – Знаю, що живу не так, як тобі хочеться, тобто у грішному коханні, але й це – любов. Знаю, що жене мене землею бич людського гніву, що шукаю не статечної, а легкого норову жінки, що запалююся скаредно й запалюю інших, але це тому, бабо, що я підданий не розважку, а вітрові любови. Та ж бо вільна стихія, кам'яна бабо, також творить життя, не лише тверезий глузд тих, котрі є мурашками, а вважають себе богами. Тверезий глузд у цьому світі – це тільки меч, викутий людьми, щоб усе, що не вкладається в їхнє розуміння, розтинати, а часом і губити, хоча без стихії хаосу, о твердий каменю, без абсурду незбагненности, ба навіть без гріха, не може бути ані світу, ані розуму, ані любови. Тим-то розум та хаос, бабо, так щільно з'єднані поміж себе, саме вони і є батьком та матір'ю світу, Адамом та Євою його. Розум завжди двосічний, кам'яна бабо, одне лезо – це ти зі своєю правдою та поштивістю, а друге – це я зі своєю бездахістю та блудом. І не тому засуджую тебе, бабо, що ти бажаєш жити не так, як живу я, а тільки через те, що хочеш, аби всі жили за твоїми мірками, отож і переповнюєшся люттю, ненавистю, підозріливістю, ходиш, лазиш, винюхуєш, підглядаєш, при цьому переконуючи себе, що так догідно Богові, якого сама собі придумала, але який насправді вищий від твого кам'яного розуму, бо живий. А живий – це значить незбагненний.
8
Через кілька днів Гапка Дмитриха з невісткою та Явдоха Іваниха Пошивайлова разом із чоловіком Іваном Пошивайлом стали перед полковим полтавським судом, на якому Гапка після зачитання атестації, складеної судовим писарем, голосно й прилюдно заявила:
– Тестація, панове судді, видана Явдосі Іванисі, є помильна. Свідчу на неї, що блудила з дяком Григорієм Комарницьким, бачила на власні очі, як той хотів утекти від Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла через віконце, але не зміг;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60