Срібне молоко ночі вливалось у покій, де лежало подружжя, розсіваючись приглушеним і морочним світлом, але розбудило до творення таїни тільки одне з пари – таки Явдоху. Іван же Пошивайло був у тому дійстві відсутній, бо завмер тимчасово, а це означало, що для творення таїни був нездатний – ось чому в їхньому домі не дзвонили дитячі голоски, а відчувалася отака гола й безмежна, ніби піщана, пустеля. Оце й була причина великої Явдошиної печалі, бо не родить стебло, тужно подумала вона, якщо корінь його мертвіє. І вона, бувши отак наладнована, відтак розпалена й розпечена і не відаючи, де подіти свого вогню, не змогла більше терпіти. Отож скинула сорочку, встала, зовсім уже не дбаючи, чи прокинеться із завмирання Іван Пошивайло, і на хвилю заклякла, облита срібними молочними потоками з вікна. Губи її ворушилися, але з них виходили не слова, а різноманітні видихи, щось тихіше від шепоту, ніби вихлипи мисленної пряжі, що снувалась і спліталась у її голові. Відтак узяла горщика, налила води, всипала пшона й сіла в смузі місячного проміння, поставивши того горщика між ніг, а ще й притискаючи до лона. Відкинувши голову до стіни, заплющилася й почала чекати. І той горщик од її палу почав нагріватися, вода в ньому заворушилася й забуруніла, аж доки по-справжньому не закипіла. І її вуста знову заворушилися, видихаючи таки не слова, а їхні знаки чи шифри, адже й усе насіння, що потужно твердло на всіх стеблах, занурених у цю ніч, було також не матерією, а знаками, і жінка, хоча й не знала законів цього світу, визначених мудрими філософами хоч би з тієї-таки Київської академії, але знав їх її тулуб, знали лоно, і голова, і перса, і руки, і ноги, а передусім душа. Саме тому й забуруніла й забулькала в її горщику вода, а пшоно почало варитися, саме те пшоно, яке недавно, доки не здерли з нього захисних кожушків луски, також ховало в собі вічну таїну знаку.
– Господи! – прошепотіла тужно Явдоха. – Нехай збудеться воля твоя, але я хочу любити!
Щось подібне, а може, трохи інакше, коїлося в той-таки час і з дяком Григорієм Комарницьким, бо він спав, але бачив дорогу, що срібно світліла під небом, затягнутим дірявою попоною, крізь пройми якої проривалося світло, а в найбільшу прорву виглядало велике, кругле око, на якому поставлено печатку із образами Авеля й Каїна, котрі зійшлися у вічній і сокрушній бійці, однак у цій маєстатичній ночі мусили завмерти і стати чимось подібним до ритини в книзі. Дяк, отже, спав, а бачив, що місячне проміння сплітає на тій дорозі з тонкої пряжі образа жінки, котрий ніяк не може його покинути, жінки, яка повільно ступає, але простує напевне до нього, знає-бо, що саме її він покликав отим голосом, який виникає сам від себе, а зовсім не від розуму та волі його. І дяк Григорій уже твердо знав, хоча й не прокинувся дорешти, що йому конче треба встати, а може, розбудити в душі, чи в голові, чи в животі отого одмінця, який не раз йому допомагав і напевне допоможе й тепер – інакше їм у цій ночі не зійтись. А ще він знав, що саме цієї ночі народжується ще й другий одмінець, близнюк оцьому, що його покликав, а може, його відділене похідне, – і вже вони ожили, і вже чинять чвари, один у його, дяковому, а другий – у тілі іншому, тому, яке весь час йому привиджується. І він, той другий одмінець, вийшов із того горщика, що кипів між Явдошиних стегон, наче сива хмарка, взявши чи ввібравши в себе всі оті знаки-таїни, котрі таїть у собі зерно. Відтак той другий одмінець уплив у широко розплющені очі жінки, образ якої ходить за дяком слід у слід, зрештою, й поселившись у ньому: в голові, серці, у вусі і в душі його, приходить у сни і наяву, лагідно сміється й манить, вабить, зачакловує, а він, Григорій, і пальцем безсилий кивнути, не то що стати з ним на прю. Бо він, дяк, у цьому світі – не Авель і не Каїн, а тільки самотній блукач-кома-рик, який десь літає, чогось шукає, але не відає чого, кудись іде, але не знає куди, чогось хоче, але бозна-чого, одначе стебла та кореня таки не позбувся.
І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара та муху, які оженилися супроти будь-якої природної логіки, саме тієї науки, яка пильно вивчається наймудрішими з людей по академіях, учинив те, що міг і вмів, бо вже несила було терпіти власних снів, ані безсоння, ані отаких дивних ночей, ані не менш дивних днів, – так от, отой дяк покинув на убогому ложі мертву частку тіла – хай собі лежить чи не лежить, хай собі спить чи не спить, – а часткою живою та неспалою зворушився, звівся та й рушив на танка, щоб подивитися: чи справді срібно котить свої молочні хвилі дорога, яка йому привиділася, і чи ступає по ній жінка, котра живе біля нього, а більше в ньому, але яка напевне є його другою половиною, як другою половиною її зробився, а може, й справді (не зважаючи на те, що має вона іншого чоловіка) завжди був він, Комарницький. І, стоячи на ґанку, облитий срібним молоком, Григорій зрозумів, що всі його блукання пташиними селами і всі його зльоти-скоки в гречку, всі були тільки стежками до цієї дороги, на початку якої зараз стоїть і яка вже підпливає, ніби темний потік, йому під ноги, а може, кладеться, як килим, і треба тільки зусилля, щоб зрушити з мертвого становища, а отже, по тій срібній бинді рушити туди, звідки пливе до нього, кришачись і розпадаючись, маліючи й розростаючись, закличне волання…
А там, у Пошивайлів, каша вже в горщику, міцно стиснутому Явдошиними стегнами і притуленому до розпеченого лона, доварилася. І з неї справді випливла пара, яка обвила Явдошине знерухоміле обличчя, схилене над варивом, і в очі їй впливло щось тіняве, але й світле, холодне, але й гаряче, безтілесне, але і в тілі. І вже не вона собою кермувала, а той її повелитель, який наказав їй звестися й вийти у двір, щоб шкіра її насмокталася срібного молока, відтак те тіло освітилося і почало ясніти і від себе, ставши світлодишним, як це бувало в давньоколишніх богинь, бо саме в такий спосіб усі богині й народжувалися: усі оті Лади і Лелі, Афродити й Венери, а відтак і починали правити світом, хоча позірно підлягали богам мужовидним. І коли це сталось, одмінець, який уже знайшов у Явдошинім тілі тронну залу, де сів у золоте крісло, взявши в руки золоту булаву, наказав їй повернутись у хату й подивитися на того, з ким досі ділила ложе, хоч і небезсумнівно вірно. І побачила вона синє мертве лице – Іван Пошивайло вже й не хропів, а бездушно лежав, закинувши бороду також синьої барви, і місячне проміння, яке освітлювало те лице, ворушилось у синьому волоссі, а всі риси Іванові загострилися й покрилися глибокими тінями, ніби рівчаками. Відтак Явдоха здригнулася від огиди та урази.
І знову махнув золотою булавою одмінець і наказав їй лягти біля того трупа. Явдоха повагалася, але наказа виконала, а коли лягла поруч із бездишним на цей час Іваном, зітхнула тяжко, і від того зітхання зворушилась у її грудях шуря-буря, яка проймалася по ній, ніби шалений ураган, і ледве не вирвала і не викинула із тронної зали одмінця, але той зумів утриматися, схопившись руками за бильце трону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
– Господи! – прошепотіла тужно Явдоха. – Нехай збудеться воля твоя, але я хочу любити!
Щось подібне, а може, трохи інакше, коїлося в той-таки час і з дяком Григорієм Комарницьким, бо він спав, але бачив дорогу, що срібно світліла під небом, затягнутим дірявою попоною, крізь пройми якої проривалося світло, а в найбільшу прорву виглядало велике, кругле око, на якому поставлено печатку із образами Авеля й Каїна, котрі зійшлися у вічній і сокрушній бійці, однак у цій маєстатичній ночі мусили завмерти і стати чимось подібним до ритини в книзі. Дяк, отже, спав, а бачив, що місячне проміння сплітає на тій дорозі з тонкої пряжі образа жінки, котрий ніяк не може його покинути, жінки, яка повільно ступає, але простує напевне до нього, знає-бо, що саме її він покликав отим голосом, який виникає сам від себе, а зовсім не від розуму та волі його. І дяк Григорій уже твердо знав, хоча й не прокинувся дорешти, що йому конче треба встати, а може, розбудити в душі, чи в голові, чи в животі отого одмінця, який не раз йому допомагав і напевне допоможе й тепер – інакше їм у цій ночі не зійтись. А ще він знав, що саме цієї ночі народжується ще й другий одмінець, близнюк оцьому, що його покликав, а може, його відділене похідне, – і вже вони ожили, і вже чинять чвари, один у його, дяковому, а другий – у тілі іншому, тому, яке весь час йому привиджується. І він, той другий одмінець, вийшов із того горщика, що кипів між Явдошиних стегон, наче сива хмарка, взявши чи ввібравши в себе всі оті знаки-таїни, котрі таїть у собі зерно. Відтак той другий одмінець уплив у широко розплющені очі жінки, образ якої ходить за дяком слід у слід, зрештою, й поселившись у ньому: в голові, серці, у вусі і в душі його, приходить у сни і наяву, лагідно сміється й манить, вабить, зачакловує, а він, Григорій, і пальцем безсилий кивнути, не то що стати з ним на прю. Бо він, дяк, у цьому світі – не Авель і не Каїн, а тільки самотній блукач-кома-рик, який десь літає, чогось шукає, але не відає чого, кудись іде, але не знає куди, чогось хоче, але бозна-чого, одначе стебла та кореня таки не позбувся.
І дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара та муху, які оженилися супроти будь-якої природної логіки, саме тієї науки, яка пильно вивчається наймудрішими з людей по академіях, учинив те, що міг і вмів, бо вже несила було терпіти власних снів, ані безсоння, ані отаких дивних ночей, ані не менш дивних днів, – так от, отой дяк покинув на убогому ложі мертву частку тіла – хай собі лежить чи не лежить, хай собі спить чи не спить, – а часткою живою та неспалою зворушився, звівся та й рушив на танка, щоб подивитися: чи справді срібно котить свої молочні хвилі дорога, яка йому привиділася, і чи ступає по ній жінка, котра живе біля нього, а більше в ньому, але яка напевне є його другою половиною, як другою половиною її зробився, а може, й справді (не зважаючи на те, що має вона іншого чоловіка) завжди був він, Комарницький. І, стоячи на ґанку, облитий срібним молоком, Григорій зрозумів, що всі його блукання пташиними селами і всі його зльоти-скоки в гречку, всі були тільки стежками до цієї дороги, на початку якої зараз стоїть і яка вже підпливає, ніби темний потік, йому під ноги, а може, кладеться, як килим, і треба тільки зусилля, щоб зрушити з мертвого становища, а отже, по тій срібній бинді рушити туди, звідки пливе до нього, кришачись і розпадаючись, маліючи й розростаючись, закличне волання…
А там, у Пошивайлів, каша вже в горщику, міцно стиснутому Явдошиними стегнами і притуленому до розпеченого лона, доварилася. І з неї справді випливла пара, яка обвила Явдошине знерухоміле обличчя, схилене над варивом, і в очі їй впливло щось тіняве, але й світле, холодне, але й гаряче, безтілесне, але і в тілі. І вже не вона собою кермувала, а той її повелитель, який наказав їй звестися й вийти у двір, щоб шкіра її насмокталася срібного молока, відтак те тіло освітилося і почало ясніти і від себе, ставши світлодишним, як це бувало в давньоколишніх богинь, бо саме в такий спосіб усі богині й народжувалися: усі оті Лади і Лелі, Афродити й Венери, а відтак і починали правити світом, хоча позірно підлягали богам мужовидним. І коли це сталось, одмінець, який уже знайшов у Явдошинім тілі тронну залу, де сів у золоте крісло, взявши в руки золоту булаву, наказав їй повернутись у хату й подивитися на того, з ким досі ділила ложе, хоч і небезсумнівно вірно. І побачила вона синє мертве лице – Іван Пошивайло вже й не хропів, а бездушно лежав, закинувши бороду також синьої барви, і місячне проміння, яке освітлювало те лице, ворушилось у синьому волоссі, а всі риси Іванові загострилися й покрилися глибокими тінями, ніби рівчаками. Відтак Явдоха здригнулася від огиди та урази.
І знову махнув золотою булавою одмінець і наказав їй лягти біля того трупа. Явдоха повагалася, але наказа виконала, а коли лягла поруч із бездишним на цей час Іваном, зітхнула тяжко, і від того зітхання зворушилась у її грудях шуря-буря, яка проймалася по ній, ніби шалений ураган, і ледве не вирвала і не викинула із тронної зали одмінця, але той зумів утриматися, схопившись руками за бильце трону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60