Отож Гапка струснула із себе липкі лапки, які її обіймали та пестили, і, шумно видихнувши із себе ще сіріше, ніж те, що коливалося навдокіл, повітря, сказала хрипко Хлопцеві.
– Оце, коли подумати, то мало ти в тому розкритті й робив!
Від того тверезого слова стрепенувся Хлопець і повернувся до баби, яка знову пишно сиділа на рядні.
– То ж це як? – здивовано спитав. – Хіба не відкрилося, чого хотіла, бабо?
– Воно то відкрилося, – тонко сюрлюкнула, як жаба, Гапка. – Але заслуги твоєї, Хлопче, у тому мало.
– Хочеш сказати, бабо, що не заплатиш мені? – грізно спитав Хлопець.
Гапка трохи сполошилася, але хитренько примружила очі й повіла політично:
– Воно, може, так і треба було б вчинити, але я душа правдива, і що обіцяла, те віддам. Але, може, менше б із мене взяв? Бо я така розтрачена, така нещасна!
– Не діждеш, бабо, – різко сказав. – А коли вихилятимеш хвостом, знайду, як його підскубти!
10
Наступного вечора перед полтавським судом, але цього разу на чолі з полковим суддею, скеровані туди сільським отаманом, котрий уже не знав вагань, постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, як і як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали. Першою до слова стала Гапка, яка вдарила рука об руку з виляском, тоді звела їх обидві над головою і заголосила:
– Змилуйтеся, панове судді, наді мною, потерпілою, бо попрошу святої справедливости, а я за правдоньку цілий вік свій гризуся. Минулий суд збавив мені много худоби за оцю невшетечницю Явдоху, яка оце перед вами стоїть уже й не горда та пишна, бо ось у мене в руках її врізана пола. – І Гапка витягла з одежі не одну полу, а дві – Явдошину та дякову, – а також любаша її, якого пан отаман зиськати не змогли. Я тоді правдиво завдала її, Явдоху, до суду за куревство, але мені не повірили, і Явдоха перед урядом по щоках мене витинала. А тепер, – голос Гапчин із плаксивого зробився урочистим та радісним, – оця скаредниця-пономарка знову поповнила богомерзького гріха із тим-таки дяком (який теперички невідь-де шаландається), що доведу слушними доказами, бо, крім обрізаних піл, маю свідків живих та здорових, а то Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла та оцього хлопчика, котрий на спросного гріха Явдоху і відвозив.
– Хлопець не може бути свідком, бо замалий, – сказав суддя.
– Е, панове судді, не відаєте, який це розумний хлопець. І чому не може бути свідком, коли все оте скаредство бачив на власні оченята й у викритті нам дуже допоміг.
Судді порадилися поміж собою й визнали, що цього разу хлопець свідком бути може.
Явдоха стояла перед судом і справді не горда й не пишна, але не тратячи гідности, бо дивилася на суддів сміливо, але без виклику. Однак і сліпий помітив би, що змарніла: під очима лягли темні смуги, а в сміливому позирі проглядав не так страх, як смуток.
– А де подівся дяк? – спитав урядовий. – Кажи ти, Явдохо!
– Це знає мій чоловік, – неохоче відказала та.
– Змовлю щиру правду, як воно було, – виступив наперед Іван Пошивайло. Він був хмарний, з повитими тьмою очима і з тісно стиснутими вустами, а коли говорив, ті ледь зрушувалися, отож виглядало, ніби слова виходять без допомоги губ. – Той заволока, панове судді, пробував утекти, а я залишився біля місця, де ми таки застали його за скаредним учинком з моєю жінкою, так ніби на сторожі. Отож, коли тікав, наздогнав його конем і вишмальцював карбачем, а тоді покинув у полі, застерігшись, щоб не забити його і не взяти тяжкого гріха на душу. А забити його міг, бувши розлютованим, в чому й повиняюся перед судом. Остерегла мене якась ніби з неба сила, тож я отямився.
– Добре зробив, – сказав суддя, – покарав скурвого сина нашою суддівською рукою. Чи свідчиш, що твоя жінка справляла з дяком скаредне діло?
– Свідчу і я, і «лице», що його подала перед судом Гапка. Але як опинилася ця лиха личина, тобто Гапка, в тому селі, не відаю, хоча й не дивуюся, панове судді, бо це така баба, що крізь дірку в голці пролізе.
– Накажіть, панове судді, щоб мене не ображав, бо винитиму за це перед вами ж! – зверескнула Гапка знайомим нам вереском, від якого панове урядові аж головами стріпнули.
– Як утрапила в сусіднє село? – спитав суддя.
– А що ж, панове судді, після тої ганьби, що мені завдала Явдоха не по правді і по щоках мене витинала, чи могла я за нею не стежити, щоб своє діло доконати?
– І це правда, – сказав суддя. – А ти, хлопче, потверджуєш те, що сказали Гапка та пономар Іван Пошивайло.
– Усе, що ті сказали, – мовив Хлопець, – бачив на свої очі.
– Гаразд, – сказав суддя, – справу можна вважати за доконану. Як ви, панове урядові?
– Доконана, – сказали інші члени суду.
– Тоді зголошую декрета, а ти, пане писарю, записуй. Суд визнає винними Івана Пошивайла та його жінку за те, що вони фальшивими, найманими й небогобоязкими свідками вишал-вірювали неслушного декрета і збавили Гапку золотих ста грошей, надто, що й по щоках Явдоха Гапку вибила. Це перша частина декрету. Чи має хто з присутніх щодо того відвід?
– Маю я, – сказав решетилівський отаман, який також був тут присутній. – Свідки не були фальшиві, наймані чи небого-боязкі, а сказали тільки те, що знали й бачили, а на той час Гапка не подала «лиця» на Явдоху. Отже, її скаредности не доказала, тому й була покарана справедливо. Гроші нехай Іван Пошивайло заверне, а затинання по щоках нехай Гапка віддасть Явдосі так, як та чинила їй.
– Дозвольте сказати й мені, панове судді, – озвався Іван Пошивайло. – Того разу я жінку свою Явдоху захищав, бо не мав проти неї доказу, тож робив те, як вірний і люблячий муж. Отже, чинив правдиво. Неправедно ж узяті в Гапки гроші поверну, бо то лихі гроші, а нічого лихого в хаті тримати не бажаю.
– Гаразд, – згодився суддя. – Віддавай, Гапко, Явдосі те, чим вона тебе оганьбила.
На те Гапка стулила вуста, аж стали зовсім вузесенькі й безбарвні, очі зробилися щілинкуваті, а кругле лице посіріло, мов камінь. Ступила до Явдохи і так урізала їй справоруч і зліворуч, що пономарка аж захиталася, а після ляпасів її потемнілі доти щоки запалахкотіли, від чого жінка знову здобула колишню привабу. При цьому очі її яскраво спалахнули, а ще таким вогнем, що Гапка аж відсахнулася.
– Друга частина декрету, – зголосив суддя. – За спросного гріха, учиненого пономаркою Пошивайлихою з дяком Григорієм Комарницьким, який зумів утекти, наказуємо покарати Явдоху Івонову тілесною карою публічно, при стоянні трьох днів та ночей біля ганебного стовпа, а Івану Пошивайлу, її чоловіку, та їй, як винуватиці, заплатити вину панську та урядову з відібранням на уряд худоби.
– Але ж панове урядові, – змолився Іван Пошивайло. – Худоба і гроші мої, а не жінчині, бо вона свого майна в моєму обійсті, крім одежі, не має.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60