Постукав до хати, двері йому відчинила цілком незнайома жінка, але тієї ж породи, яку мали тутешні білі голови, і недоброзичливо озирнула його прегарними, косо прорізаними на лиці очима. І тільки коли спитав про Максима, пустила його до хати, гукнувши позад себе:
– Тут до тебе, Максиме, якийсь жебрак.
Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк, його не впізнав, а коли дяк назвався, згукнув уражено й видивився на нього як на прояву з того світу.
– Стривай, стривай, чоловіче! – вигукнув. – Той дяк, що ми його покарали десь із сім років тому, був молодим, а ти ж старий!
– Життя мене постарило й довга неволя, – мовив дяк, і в цей час у хату вскочило мале хлоп'я років на чотири чи п'ять, стало непорушно, взявши пальця до рота, і неймовірно на гостя вирячилося.
– Не побоявся до нас прийти? – спитав Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк.
– А де ж твоя жінка Ганна? – спитав і від себе дяк, відводячи погляда від маляти.
– Прогнав капосну та кляту! – сказав Максим і кивнув жінці, щоб подала на стіл. – Морочила мені голову, що я, мовляв, яловий, а то вона виявилася негодяща.
– А як же це виявилося? – спитав дяк.
– Виявилося отак, – звільна оповів Максим. – Ти з нею злігся? Злігся! А чого? Бо хотіла, як казала, свіжої крови для себе, а я для неї був, мовляв, недуж. Але і від тебе не понесла, то взяв підозру до голови. А щоб звіритися, зійшовся з моєю теперішньою, оцією, що порає в хаті. І виявилася вона справна і годяща, а я їй дуж.
І він розсміявся, водячи головою.
Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.
– А ти повернувся, – сказав лукаво Максим після чарки, – бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.
– Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, – повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, – а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.
Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:
– Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.
Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.
– Вибачай, Максиме, – мовив, – бо мені вже пора.
Максим пильно зиркнув на нього.
– Якийсь ти не такий, дяче! – мовив. – Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?
– Довелося, – сказав Комарницький. – Але тепер не битимуть.
– Бо шукаєш загублене сім'я? – показав зуби Максим.
– Шукаю, – прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. – І знайду! А знайду тому, що чую його голос.
– Стривай, Григорію, – мовив Максим. – Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. – Відтак додав, пильно придивляючись. – А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?
Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:
– Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.
Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.
І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі – нікого, привітався коротко й сів до столу.
– Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?
– Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? – відказав дяк.
Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.
– Господи! – вражено скрикнула. – Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?
– Саме він, – спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.
– Але що з тобою сталося? – скрикнула Хвенна. – Ти ніби той і не той!
– Довго розказувати, – посміхнувся смутно дяк. – Сядь коло мене, поговоримо.
– Стривай, дам тобі поїсти, – сказала Хвенна.
– Обійдеться, – мовив дяк. – Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.
– Е, ні – рішуче сказала Хвенна. – Від мене непогодований не підеш.
І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.
Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:
– Про що хотів зі мною поговорити?
– Коли стояли з тобою перед судом, – відірвався від їжі дяк, – то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?
– Так воно й було, – мовила жінка.
– А коли ввійшла у тяж, – прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, – то мала народити дитину. Чи ж її народила?
І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.
– Але ж воно померло, бідолашненьке! – сказала крізь плач. – Ось уже років зо два.
Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.
– Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.
– Значить, не встиг, – сумно сказав Григорій Комарницький.
– Не встиг до чого? – не зрозуміла Хвенна.
– Бачиш, Хвенно, – сумирно сказав дяк. – Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.
– Бог з тобою, Грицю! – вигукнула вражено Хвенна. – Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?
– Ні, не карає, – так само сумирно відповів Григорій. – Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.
– І в багатьох місцях уже був? – ревно спитала жінка.
– Ти третя, – незворушно мовив дяк. – Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.
– У мене було, – печально озвалася жінка, – але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?
– Так, – ствердив дяк. – Але спершу вип'ємо за його упокій.
І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.
– Поїж, – лагідно сказала жінка.
– Ні, Хвенно, вже ситий, – сказав дяк сумирно. – Ходімо, покажеш могилку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60