Мною все куплене й статки надбані, то чому маю платити я, коли є стороною потерпілою? Я ж не чинив спросного гріха.
– Заплатиш за те худобою та грішми, пане пономарю, – сказав жорстко суддя, – що не зумів устерегти своєї жінки від гріха. Отже, до нього її спонукав, відтак завдав клопоту нам, урядовим та суду. Відвід не приймається.
– Та це ж я викрив її на блуді! – скрикнув Іван Пошивайло.
Але його вже ніхто не слухав. Тоді він стис вуста й блимнув на свою Явдоху так, як вуж на жабу, але Явдоха відсторонено дивилась у куток, і цей лютий позир до неї не дійшов. Отже, й не зачепив. Щоки в пономарки цвіли, очі сповнилися печаллю, ніби димець із люльки дяка Григорія Комарницького, який заплив у неї ще коли були разом, загус там і знерухомів: і всі чоловіки, крім Івана Пошивайла, а може, й він з усіма, не могли не прийти до одностайної думки, яку, звісно, пильно в своїх мізківнях приховали, що вона прегарна, ця скурвина дочка, і коли б трапилася, припадком, їм на шляху, то мало хто перед нею встояв би.
Епілог
Не описуватимемо, як публічно карали Явдоху Іваниху Пошивайлиху, вона своє віддала повною мірою, а приємного в тому мало; скажемо тільки, що давня приказка, складена невідомими мудрецем, можливо, й таким, котрий не закінчував високих київських шкіл, що, мовляв: «Муж та жона – одна сатана», яку ми вже мали нагоду цитувати, справдилася й цього разу, бо Іван Пошивайло, не бувши переконаним у справедливості другої частини вироку, яка стосувалася його грошей та худоби, від Явдохи не відрікся, а саморучно у призначений час відв'язав свою половину від ганебного стовпа, а що вона була майже зомліла, допоміг вилізти на воза, в якого впряжено було їхню шкапину, потому укластися, ще й веретою прикрив, відтак відвіз додому, але наступного дня, коли Гапка із паном отаманом та гайдуком прийшли забрати свої гроші, які колись заплатила Явдосі за безчестя, вони, на своє здивування, не застали нікого – Іван Пошивайло з жінкою безслідно щезли, покинувши хату, яка була не їхня, а церковна, але залишили трохи шмаття, воза і шкапу, бо більше худоби в них не було. Гапчині ж гроші попливли у безвість із цією сполученою посудиною, так само залишилися незаплачені судові витрати, і всі розшуки, що їх учинив за ними суд, виявилися безрезультатні. Гапка в цьому ділі звернулася було до Хлопця, але той її прохання довідатися, куди подалися Пошивайли, не втолив із тієї причини, що ця лиха личина, як назвав її на суді пономар, таки не дала йому всього, що було в горняті, закопаному під припічком, а тільки, як сказав їй просто в очі Хлопець, половину. Тоді Гапка заклалася, що віддасть йому й другу половину, коли вкаже, куди заховалися Пошивайли, але Хлопець прогнав її з-перед очей, ще й сказав, щоб і носа її в їхньому відьомському дворі не показувала, а Марія Климиха ще й пригрозила, що наведе порчу на її корову. Отож Гапка з того двору хутенько забралася, але порча на її корову таки найшла; коли ж, цілком перелякана, схотіла перевірити, чи на місці її решта грошиків, то горня знайшла, але цілком порожнє, тільки один чех необачно приліпився до дна. Всі Гапчині спроби добитися справедливости через суд виявилися безуспішні, бо ані свідків до своєї скарги, ані «лиця» не мала, отож виявилося, як чиниться завше в цьому світі, що правдолюбці найбільше за правду свою й терплять.
Щодо дяка Григорія Комарницького можна розказати більше, бо до нашого часу дійшла потріпана його книжиця із піснею про комара та муху, іншими віршами та недописаним діалогом про боротьбу розумної душі з нерозумним тілом. У додатку до віршів подано історію дякових мандрів, звісно, у вигіднішій подачі щодо власної персони, аніж ми її тут подали, бо автор цього писання вслід за невтомною та героїчною шукачкою правди Гапкою, своєю героїнею, також хворіє на недугу правдолюбства.
Так от, у тих записках брунатним, бо чорнило було саме такої барви, по жовто-сірому (барва паперу) записано, що дяк проблукав по лісах Полісся, бо тільки там зміг знайти собі забіч, у вовчому тілі рівно стільки, скільки одміряв йому Іван Пошивайло, а може, й не Іван, а той Хлопець, котрий усім тим дійством заправляв, тобто сім років, відтак одного разу прокинувся у лісовій ямі у здоровому, але вельми вимореному та постарілому тілі, густо оброслий бородою та пелехами. Дяк добився до якоїсь самотньої молодиці, яка сердобільно його обмила, дивуючись із лепу, нарослого на шкірі, обстригла й почала відгодовувати, а що він її у бажаний спосіб задовольнити не зміг, то прогнала зі своєї хати, як проганяють пса, котрий не гавкає і не відганяє від двору злодіїв.
Тоді дяк Григорій Комарницький подався до знайомого нам Троянова, бо вважав, що там живе посіяна ним дитина. Легко знайшов хату Петра Сахнюка, який, однак, відразу його не пізнав (зустрілися вони в Петровому дворі), а пізнавши, почудувався зі змін, які з дяком сталися, а ще з того, що Григорій не побоявся у їхнє село повернутися. Коли ж Комарницький нагадав йому про свою дитину, сповістивши, що він як батько усовістився й вирішив наділити байстря батьківською ласкою, Петро Сахнюк вельми знітився, озирнувся й тихенько сповістив дякові, що та дитина зовсім не його, дякового, виробу і що про це добре знали всі брати Сахнюки, а зіграли з ним, Григорієм, того жарта, бо хотіли приховати ганьбу своєї кровинки. Але потім, пошепки сповістив Петро Сахнюк, таки вирвали з Катерининого язика щире признання, хто справжній батько народженої нею дитини, і тепер той лобуряка давно вже Петровий зять, хоча великої втіхи від того Петро Сахнюк не зажив, бо ледащо. І, щоб здихатися несподіваного гостя, Петро напакував дякову торбу щедрою милостинею, був-бо зворушений дяковим наверненням, і грізно попросив більще в їхньому селі не з'являтися для його ж, дякового, добра; дитини ж та Катерини Сахнюківни Григорій Комарницький так і не побачив.
І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.
Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
– Заплатиш за те худобою та грішми, пане пономарю, – сказав жорстко суддя, – що не зумів устерегти своєї жінки від гріха. Отже, до нього її спонукав, відтак завдав клопоту нам, урядовим та суду. Відвід не приймається.
– Та це ж я викрив її на блуді! – скрикнув Іван Пошивайло.
Але його вже ніхто не слухав. Тоді він стис вуста й блимнув на свою Явдоху так, як вуж на жабу, але Явдоха відсторонено дивилась у куток, і цей лютий позир до неї не дійшов. Отже, й не зачепив. Щоки в пономарки цвіли, очі сповнилися печаллю, ніби димець із люльки дяка Григорія Комарницького, який заплив у неї ще коли були разом, загус там і знерухомів: і всі чоловіки, крім Івана Пошивайла, а може, й він з усіма, не могли не прийти до одностайної думки, яку, звісно, пильно в своїх мізківнях приховали, що вона прегарна, ця скурвина дочка, і коли б трапилася, припадком, їм на шляху, то мало хто перед нею встояв би.
Епілог
Не описуватимемо, як публічно карали Явдоху Іваниху Пошивайлиху, вона своє віддала повною мірою, а приємного в тому мало; скажемо тільки, що давня приказка, складена невідомими мудрецем, можливо, й таким, котрий не закінчував високих київських шкіл, що, мовляв: «Муж та жона – одна сатана», яку ми вже мали нагоду цитувати, справдилася й цього разу, бо Іван Пошивайло, не бувши переконаним у справедливості другої частини вироку, яка стосувалася його грошей та худоби, від Явдохи не відрікся, а саморучно у призначений час відв'язав свою половину від ганебного стовпа, а що вона була майже зомліла, допоміг вилізти на воза, в якого впряжено було їхню шкапину, потому укластися, ще й веретою прикрив, відтак відвіз додому, але наступного дня, коли Гапка із паном отаманом та гайдуком прийшли забрати свої гроші, які колись заплатила Явдосі за безчестя, вони, на своє здивування, не застали нікого – Іван Пошивайло з жінкою безслідно щезли, покинувши хату, яка була не їхня, а церковна, але залишили трохи шмаття, воза і шкапу, бо більше худоби в них не було. Гапчині ж гроші попливли у безвість із цією сполученою посудиною, так само залишилися незаплачені судові витрати, і всі розшуки, що їх учинив за ними суд, виявилися безрезультатні. Гапка в цьому ділі звернулася було до Хлопця, але той її прохання довідатися, куди подалися Пошивайли, не втолив із тієї причини, що ця лиха личина, як назвав її на суді пономар, таки не дала йому всього, що було в горняті, закопаному під припічком, а тільки, як сказав їй просто в очі Хлопець, половину. Тоді Гапка заклалася, що віддасть йому й другу половину, коли вкаже, куди заховалися Пошивайли, але Хлопець прогнав її з-перед очей, ще й сказав, щоб і носа її в їхньому відьомському дворі не показувала, а Марія Климиха ще й пригрозила, що наведе порчу на її корову. Отож Гапка з того двору хутенько забралася, але порча на її корову таки найшла; коли ж, цілком перелякана, схотіла перевірити, чи на місці її решта грошиків, то горня знайшла, але цілком порожнє, тільки один чех необачно приліпився до дна. Всі Гапчині спроби добитися справедливости через суд виявилися безуспішні, бо ані свідків до своєї скарги, ані «лиця» не мала, отож виявилося, як чиниться завше в цьому світі, що правдолюбці найбільше за правду свою й терплять.
Щодо дяка Григорія Комарницького можна розказати більше, бо до нашого часу дійшла потріпана його книжиця із піснею про комара та муху, іншими віршами та недописаним діалогом про боротьбу розумної душі з нерозумним тілом. У додатку до віршів подано історію дякових мандрів, звісно, у вигіднішій подачі щодо власної персони, аніж ми її тут подали, бо автор цього писання вслід за невтомною та героїчною шукачкою правди Гапкою, своєю героїнею, також хворіє на недугу правдолюбства.
Так от, у тих записках брунатним, бо чорнило було саме такої барви, по жовто-сірому (барва паперу) записано, що дяк проблукав по лісах Полісся, бо тільки там зміг знайти собі забіч, у вовчому тілі рівно стільки, скільки одміряв йому Іван Пошивайло, а може, й не Іван, а той Хлопець, котрий усім тим дійством заправляв, тобто сім років, відтак одного разу прокинувся у лісовій ямі у здоровому, але вельми вимореному та постарілому тілі, густо оброслий бородою та пелехами. Дяк добився до якоїсь самотньої молодиці, яка сердобільно його обмила, дивуючись із лепу, нарослого на шкірі, обстригла й почала відгодовувати, а що він її у бажаний спосіб задовольнити не зміг, то прогнала зі своєї хати, як проганяють пса, котрий не гавкає і не відганяє від двору злодіїв.
Тоді дяк Григорій Комарницький подався до знайомого нам Троянова, бо вважав, що там живе посіяна ним дитина. Легко знайшов хату Петра Сахнюка, який, однак, відразу його не пізнав (зустрілися вони в Петровому дворі), а пізнавши, почудувався зі змін, які з дяком сталися, а ще з того, що Григорій не побоявся у їхнє село повернутися. Коли ж Комарницький нагадав йому про свою дитину, сповістивши, що він як батько усовістився й вирішив наділити байстря батьківською ласкою, Петро Сахнюк вельми знітився, озирнувся й тихенько сповістив дякові, що та дитина зовсім не його, дякового, виробу і що про це добре знали всі брати Сахнюки, а зіграли з ним, Григорієм, того жарта, бо хотіли приховати ганьбу своєї кровинки. Але потім, пошепки сповістив Петро Сахнюк, таки вирвали з Катерининого язика щире признання, хто справжній батько народженої нею дитини, і тепер той лобуряка давно вже Петровий зять, хоча великої втіхи від того Петро Сахнюк не зажив, бо ледащо. І, щоб здихатися несподіваного гостя, Петро напакував дякову торбу щедрою милостинею, був-бо зворушений дяковим наверненням, і грізно попросив більще в їхньому селі не з'являтися для його ж, дякового, добра; дитини ж та Катерини Сахнюківни Григорій Комарницький так і не побачив.
І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.
Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60