Отож і перепускав його разом із димом через голову, хоча добре відав про марність такого заняття.
І він згадав жупанця, котрий зіграв таку фатальну ролю в Решетилівці, власне, не згадав, а помацав його, адже був він і тепер на ньому – справила йому його та сама шинкарка Хвенна, змилосердившись, що надходить осінь, а він у благенькій одежині, а попередній жупанець по дорогах під час утеч геть-но розтріпався. Але був цей жупанець не куплений і не шитий на його плечі, а належав покійному Хвенниному чоловікові. Отож, щоб приміряти того жупанця, шинкарка вперше запросила дяка до себе в господу, і він ступив туди не без остраху. І той жупанець виявився йому саме враз, ніби був на нього шитий, а коли одяг його і Хвенна сама застебнула ґудзики, ще й пригладила на плечах, сталося щось дивне, бо він, дяк Григорій Комарницький, відчув себе раптом якоюсь мірою Хвенниним чоловіком, а може, так змішався у жупанцеві дух їхніх тіл: Хвенниного чоловіка і його, дяка. І це відчув не лише він, а й вона, Хвенна – ось чому шинкарка щиро розчулилася й заплакала, сказавши, що дяк саме тому й милий їй, бо цілком подобає на того розтанулого в часі покійничка: і зростом, і лицем, і солом'яної барви волоссям, і синіми очима, навіть співом, особливо тим, солодко-чуттєвим, коли нагадує козу, яку роздирає вовчисько. І дяк, розгубившись перед тим жіночим розчуленням та слізьми, змушений був Хвенну втішати, а коли чоловік починає втішати жінку, то відомо, як це завершується (звісно, коли жінка бажає бути втішеною), отож невідь-як опинилися на ложі, а коли чоловік із жінкою опиняються на одрі, то також відомо, що відбувається. Коли ж дяк знеможено відкинувся, Хвенна сказала зовсім не знеможеним голосом:
– Ти й любив мене так само, як мій покійничок. Це нас доля звела, тож не спитуймо її, святої волі.
І тоді дяк почав відчувати, що йому терпне тіло, так ніби від пальців ніг аж до голови пробігла тисяча мурашок, відтак опинилась у його волоссі й те волосся саме заворушилося, а ще сотня тих комах залізла йому до рота й покусала язика, і той став дубнем – ось чому на те сміливе шинкарчине слово дяк так нічого й не повів. Не сказав нічого ані завтра, ані післязавтра, ані через тиждень, ані через місяць, хоча часом на тому-таки ложі таки опинявся, і завжди ніби не зі своєї волі, а коли виходив звідти, то ніби перетворювався на комара, відтак із комара на зайця, і заклинав себе, і просив, і зарікався більше того порога не переступати, адже що більше до того чортівського шинку ходив, то більше затруювався, відтак ніби переставав бути собою, бо жінка вимагала, аби все чинив так, як її покійничок, отож і він, дяк, ніби відчував себе небіжчиком, стаючи поступово собі таки неподібним, а може, неподобним, але коли заходила мова, щоб перетворився на покійничка цілком, тобто щоб оженився із Хвенною, язика щоразу дякові заклинювало між зубів, і він, Григорій Комарницький, хоч би й хотів, але ніяк не міг тим язиком зволодати.
Отоді Хвенна й розсердилася непомірно і в лютому 1691 побігла до суду, де стала, розпечена від гніву, а ще й розчервоніла від морозу – аж іскри від неї прискали:
– Панове судді, – сказала вона майже урочисто. – Хоч той Грицько-дяк мені ґвалту не чинив, однак зайшло вже півроку, як я його пізнала, а три місяці, як зійшлися ми до гріха, бо гадала, що любить мене і хоче взяти за жону. Тому й була йому повольна, і вже чуюся, що й дитину мені приплодив. Але тепер бачу, що сміх із мене чинить і нізащо мене зводить. Отож прошу на того Грицька справедливости.
Тоді привели на суд і його, дяка Григорія Комарницького. І коли йшов до того суду (а не вперше таке переживав), то його душа, і серце, і печінка, і селезінка, і шлунок, який уже давно не знав нестачі через Хвеннину турботу, почали тріпотатися, як це буває у зайців, тож, пхнутий заячою натурою, він спробував од гайдуків вирватися та й утекти, але був справно зловлений і до суду таки припроваджений. Коли ж побачив суддів, то язика йому в роті так само заклинювало, як і тоді, коли Хвенна намовляла його одружитися, і він на судейські запити тільки крутив головою та крутив витріщеними голубими очима, і тільки коли пригрозили, що як затинатиметься (а він і справді був затнутий), то його віддадуть під кийове карання, язик дяковий сам собою розв'язався, і він признав чесно:
– Грішив я, панове судді, з тою молодицею Хвенною відтоді, як вона каже, але не тому, що хотів, а був до того примушений.
І він багатозначно замовк, значуще подивившись на суддів.
– Як же вона тебе примушувала? – спитав один із них.
– А тим, що дала мені одежу свого покійного чоловіка, і я, кажу по правді, навіть присягтися можу, в тій одежі ніби не сам собою чинився, а начебто її чоловіком, і все справляв, як її чоловік, а своєї волі при тому не мав. А оженитися з нею ніколи не обіцяв, боявся-бо, що коли б таке сталося, то цілком би перестав бути собою. Тих невшетечних учинків не можу вирікатися і затаїти, панове судді, але повірте: коли те чинив, напливала на мене якась морока, якій ради дати не міг і не вмів. Отож звольте розсудити своїм більшим за мій розумом, а коли накажете оженитися, тс оженюся, однак вельми боюся, що цілком зійду зі свого єства та й учинюся єством того, котрий був її чоловіком та й помер. Через це й не брався спершу оповідати вам про це, бо, признатися по правді, лякався помсти покійника. Отож не відаю, чи годиться мені, бувши чоловіком живим, ставати образом чоловіка іншого померлого, і чи матимемо ми з нею щастя, та й хтозна, як це закінчиться.
Нате слово судді подивилися на дяка Григорія Комарницького так, ніби він був справді не живий чоловік, а таки образ Хвенниного покійничка, але дивилися не всі однаково: один із підозрою, а інший із недовір'ям, ще інший – ніби із співчуттям.
– Чи правду кажеш? – спитав той, що дивився з підозрою.
– Святу правду! – урочисто мовив дяк. – І коли бажаєте, заприсягнуся на Святому Письмі.
Найбільше ж із того вразилася сама Хвенна.
– Що це ти намолов, Грицьку? – з жахом спитала вона. – Чи ж ти при своєму розумі?
– А чи ти при своєму, – рівно спитав дяк, – що побігла скаржитися до суддів, а зі мною ту справу не вирішила й не обміркувала?
– Та ж мовчав, коли натякала! – скрикнула шинкарка.
– Мовчав, бо чекав, – мовив дяк, – коли буду до того готовий.
– Ото тебе панове судді й приготовлять! – з лихими нотками скрикнула Хвенна.
І панове судді, порадившись, вирекли декрета, а в тому декреті стояло таке, аж дяк відчув, що в нього заворушилося на голові волосся, і то цілком так само, як це бувало, коли Хвенна пропонувала йому замінити покійничка, ставши його образом:
– Наказуємо декретом нашим, – урочисто зачитав той, котрий дивився на дяка з підозрою, – аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за те своє значне переступство скаредного гріха.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
І він згадав жупанця, котрий зіграв таку фатальну ролю в Решетилівці, власне, не згадав, а помацав його, адже був він і тепер на ньому – справила йому його та сама шинкарка Хвенна, змилосердившись, що надходить осінь, а він у благенькій одежині, а попередній жупанець по дорогах під час утеч геть-но розтріпався. Але був цей жупанець не куплений і не шитий на його плечі, а належав покійному Хвенниному чоловікові. Отож, щоб приміряти того жупанця, шинкарка вперше запросила дяка до себе в господу, і він ступив туди не без остраху. І той жупанець виявився йому саме враз, ніби був на нього шитий, а коли одяг його і Хвенна сама застебнула ґудзики, ще й пригладила на плечах, сталося щось дивне, бо він, дяк Григорій Комарницький, відчув себе раптом якоюсь мірою Хвенниним чоловіком, а може, так змішався у жупанцеві дух їхніх тіл: Хвенниного чоловіка і його, дяка. І це відчув не лише він, а й вона, Хвенна – ось чому шинкарка щиро розчулилася й заплакала, сказавши, що дяк саме тому й милий їй, бо цілком подобає на того розтанулого в часі покійничка: і зростом, і лицем, і солом'яної барви волоссям, і синіми очима, навіть співом, особливо тим, солодко-чуттєвим, коли нагадує козу, яку роздирає вовчисько. І дяк, розгубившись перед тим жіночим розчуленням та слізьми, змушений був Хвенну втішати, а коли чоловік починає втішати жінку, то відомо, як це завершується (звісно, коли жінка бажає бути втішеною), отож невідь-як опинилися на ложі, а коли чоловік із жінкою опиняються на одрі, то також відомо, що відбувається. Коли ж дяк знеможено відкинувся, Хвенна сказала зовсім не знеможеним голосом:
– Ти й любив мене так само, як мій покійничок. Це нас доля звела, тож не спитуймо її, святої волі.
І тоді дяк почав відчувати, що йому терпне тіло, так ніби від пальців ніг аж до голови пробігла тисяча мурашок, відтак опинилась у його волоссі й те волосся саме заворушилося, а ще сотня тих комах залізла йому до рота й покусала язика, і той став дубнем – ось чому на те сміливе шинкарчине слово дяк так нічого й не повів. Не сказав нічого ані завтра, ані післязавтра, ані через тиждень, ані через місяць, хоча часом на тому-таки ложі таки опинявся, і завжди ніби не зі своєї волі, а коли виходив звідти, то ніби перетворювався на комара, відтак із комара на зайця, і заклинав себе, і просив, і зарікався більше того порога не переступати, адже що більше до того чортівського шинку ходив, то більше затруювався, відтак ніби переставав бути собою, бо жінка вимагала, аби все чинив так, як її покійничок, отож і він, дяк, ніби відчував себе небіжчиком, стаючи поступово собі таки неподібним, а може, неподобним, але коли заходила мова, щоб перетворився на покійничка цілком, тобто щоб оженився із Хвенною, язика щоразу дякові заклинювало між зубів, і він, Григорій Комарницький, хоч би й хотів, але ніяк не міг тим язиком зволодати.
Отоді Хвенна й розсердилася непомірно і в лютому 1691 побігла до суду, де стала, розпечена від гніву, а ще й розчервоніла від морозу – аж іскри від неї прискали:
– Панове судді, – сказала вона майже урочисто. – Хоч той Грицько-дяк мені ґвалту не чинив, однак зайшло вже півроку, як я його пізнала, а три місяці, як зійшлися ми до гріха, бо гадала, що любить мене і хоче взяти за жону. Тому й була йому повольна, і вже чуюся, що й дитину мені приплодив. Але тепер бачу, що сміх із мене чинить і нізащо мене зводить. Отож прошу на того Грицька справедливости.
Тоді привели на суд і його, дяка Григорія Комарницького. І коли йшов до того суду (а не вперше таке переживав), то його душа, і серце, і печінка, і селезінка, і шлунок, який уже давно не знав нестачі через Хвеннину турботу, почали тріпотатися, як це буває у зайців, тож, пхнутий заячою натурою, він спробував од гайдуків вирватися та й утекти, але був справно зловлений і до суду таки припроваджений. Коли ж побачив суддів, то язика йому в роті так само заклинювало, як і тоді, коли Хвенна намовляла його одружитися, і він на судейські запити тільки крутив головою та крутив витріщеними голубими очима, і тільки коли пригрозили, що як затинатиметься (а він і справді був затнутий), то його віддадуть під кийове карання, язик дяковий сам собою розв'язався, і він признав чесно:
– Грішив я, панове судді, з тою молодицею Хвенною відтоді, як вона каже, але не тому, що хотів, а був до того примушений.
І він багатозначно замовк, значуще подивившись на суддів.
– Як же вона тебе примушувала? – спитав один із них.
– А тим, що дала мені одежу свого покійного чоловіка, і я, кажу по правді, навіть присягтися можу, в тій одежі ніби не сам собою чинився, а начебто її чоловіком, і все справляв, як її чоловік, а своєї волі при тому не мав. А оженитися з нею ніколи не обіцяв, боявся-бо, що коли б таке сталося, то цілком би перестав бути собою. Тих невшетечних учинків не можу вирікатися і затаїти, панове судді, але повірте: коли те чинив, напливала на мене якась морока, якій ради дати не міг і не вмів. Отож звольте розсудити своїм більшим за мій розумом, а коли накажете оженитися, тс оженюся, однак вельми боюся, що цілком зійду зі свого єства та й учинюся єством того, котрий був її чоловіком та й помер. Через це й не брався спершу оповідати вам про це, бо, признатися по правді, лякався помсти покійника. Отож не відаю, чи годиться мені, бувши чоловіком живим, ставати образом чоловіка іншого померлого, і чи матимемо ми з нею щастя, та й хтозна, як це закінчиться.
Нате слово судді подивилися на дяка Григорія Комарницького так, ніби він був справді не живий чоловік, а таки образ Хвенниного покійничка, але дивилися не всі однаково: один із підозрою, а інший із недовір'ям, ще інший – ніби із співчуттям.
– Чи правду кажеш? – спитав той, що дивився з підозрою.
– Святу правду! – урочисто мовив дяк. – І коли бажаєте, заприсягнуся на Святому Письмі.
Найбільше ж із того вразилася сама Хвенна.
– Що це ти намолов, Грицьку? – з жахом спитала вона. – Чи ж ти при своєму розумі?
– А чи ти при своєму, – рівно спитав дяк, – що побігла скаржитися до суддів, а зі мною ту справу не вирішила й не обміркувала?
– Та ж мовчав, коли натякала! – скрикнула шинкарка.
– Мовчав, бо чекав, – мовив дяк, – коли буду до того готовий.
– Ото тебе панове судді й приготовлять! – з лихими нотками скрикнула Хвенна.
І панове судді, порадившись, вирекли декрета, а в тому декреті стояло таке, аж дяк відчув, що в нього заворушилося на голові волосся, і то цілком так само, як це бувало, коли Хвенна пропонувала йому замінити покійничка, ставши його образом:
– Наказуємо декретом нашим, – урочисто зачитав той, котрий дивився на дяка з підозрою, – аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за те своє значне переступство скаредного гріха.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60