– Отож, поки всі зайняті співанням та гранням, а з ними й мій домашній грач, ходімо зі мною.
– Куди й чого? – спитав Григорій Комарницький, шукаючи очима співрозмовницю.
– А ти й не знаєш? – засміявся голос. – Коли прийшла весна, про таке не питають, а йдуть.
– Але ж твій чоловік Максим – мій приятель! – кволо заперечив Григорій, а серце йому в грудях застукотіло ще тугіше. – Вчить мене грати й приязний до мене.
– Саме тому й вибрала тебе, – сказав голос. – Бо чи б спала з ворогом свого чоловіка? А коли ти його приятель, то й услужи мені.
– Але ж я тебе не бачу! – кволо мекнув Комарницький, згадуючи, що сам Максим навчав його: коли вибирає його жінка цього села, опиратися не можна.
– Хіба не бачив мене раніше? – спитав суворіше голос. – І чи не красна тобі?
– Красна, Ганно, але…
– Не алекай, а йди! – суворо наказав голос.
– Куди ж іти, коли не бачу тебе? – спитав дяк, озираючись, – чи з наміром співрозмовницю уздріти, чи пригледіти стежку до втечі.
Однак він її вже побачив, бо біля тину проявилося щось біле, зовсім таке, як оті танцівниці, що вели хоровода довкола дитяти в золотому кріселці. І та тінь уже до нього не говорила, а рушила углиб залитої срібним молоком ночі. І він, сам не відаючи, як і що з ним учинилося, схитнувся на ґанку, а ноги повели його у двір, відтак до перелазу, переступили і рушили по звільненій уже від снігу та льоду землі, хоча годі сказати, що заєць, який вряди-годи прокидавсь у його нутрі, спав – кидався там, ніби потрапив у клітку, а може, був його серцем, і кидався лапами на ґрати, і дер їх, бажаючи проламати, хоч були то його власні ребра. І він ішов, бо не міг не йти; годі сказати, що його до того ходу щось приневолювало, але й не довільно те чинив. А навколо високо гучали дівочі голоси, ще більше наливаючи в ніч срібного молока, а музика дудок не вгавала – текла й текла, забиваючи памороки. Однак примітив, що Ганна веде його не куди, а таки до власного обійстя, саме того, де зараз посеред двору сидить натхненний грач, один із багатьох у цій ночі, котрого звуть Максим Дударчук. Але, очевидячки, він у цю хвилю уподібнений до солов'я, адже саме ці птахи, коли співають, заплющують очі, а отже, стають сліпі до світу. Та тут дяк Григорій Комарницький помилився, а коли казати по правді, отой заєць, що часом заміняє йому серце, устиг шепнути, що Максим не такий уже сліпий, і свою жінку та й дяка в їхньому поході таки перепинить. Але подвір'я Максимове було порожнє, ніби великий казан чи миса, вщерть наповнена срібним молоком. І в тому молоці спинилася, проварюючись, біла Ганнина постать, і це в той час, як дяк спинився перед перелазом і не знаходив у собі сили його переступити. Жінка ж роззирнулася і сказала:
– Ходімо в повітку! Там нас ніхто не бачитиме!
І дяк змушений був повірити Максимовим словам, сказаним раніше: жінки цього села дуже хитрі й на перелюбстві їх ніхто ще не застав. Отож зітхнув тяжко й перелаза таки переступив, а відтак потрапив у налитого молоком казана й також трохи проварився в ньому. Шмигнув за білою тінню у чорний морок повітки; а коли це сталося і з повітки почали долинати жагливі охи й ахи, сопіння й вовтузіння, в казані двору з'явилася ще одна тінь, цього разу злостива, яка навшпиньки перейшла двора і зачинила прихилені двері повітки на замка. Відтак постояла, прислуховуючись, що там діється, хекнула чи схлипнула й рішучим кроком подалася до перелазу, переступила й хутко покивала вулицею, яка вже спочивала у тиші, бо і спів, і грання нараз припинилися, ніби хтось обрізав ту музичну нитку величезними ножицями, спущеними з неба.
Тоді тінь зайшла в сусідське обійстя й постукала у вікно. З хати виступив Юрко Дудар, а біля нього виріс ще один сусід, Федір Дудчак, і злостива тінь сказала голосом Максима Дударчука:
– Ходіть і піймайте мою жінку із зайшлим до нас дяком, бо тепер застанете обох на сквернім учинку. Я вам до того ще й третього осавульця приведу й придам.
Третій осавулець з'явився сам, вигулькнувши з ночі, його й придав Максим до названих двох.
– Підеш із нами, чи вправимося самі? – спитав Юрко Дудар.
– Підете самі, – зголосив Максим, – бо тієї ганьби на себе не витримаю.
Відтак Юрко із Федором і з присталим до них третім осавульцем подалися до залитого срібним молоком казана. Там було порожньо, і вони зазирнули до хати, яка стояла незачинена. Але не застали нікого; тоді підійшли до повітки і почули там вовтузіння.
– Є! – скрикнув третій осавулець. – Вони там! Ану, Юрку, світи ліхтарем, то й висадимо двері.
Федір тримав ліхтаря, а Юрко викресав вогню. Коли ж свічка загорілася, хоч навколо розсівалося досить світла, видно стало ніби й гірше. Але для присвітки ліхтар годився.
– Гай-гай! – сказав третій осавулець. – Та двері тут зачинені з двору.
І справді, двері були зачинені на висячого замка.
Вони завмерли на мить, порозтуляли роти.
– Це, певне, в Максима щось у голові надвередилося, – сказав Федір.
– Як на мене, він надвереджений завше, – мовив Юрко. Обоє були підхмелені, отож їм і здалося, що шерех у повітці їм причувся.
– Ходімо звідси, чи що? – сказав третій осавулець. – Бо та нецнота збіса хитра і навряд чи дасться.
– Це ти мене назвав нецнотою, скурвий сину? – гнівно обізвалася з повітки Ганна. – І ви посміли ходити до мене й перестерігати?
– Таки є! – скрикнув третій осавулець. – Біжи, Юрку, за сокирою, будемо виставляти двері.
Тоді з повітки обізвався тверезий і розсудливий Ганнин голос:
– Люди добрі! Не псуйте дверей, а візьміте у хаті за мисником ключа.
Дяк Григорій Комарницький слухав цю розмову із глибочезним здивуванням, ще й таким, що в голові в нього порозв'язувалися вузлики. Отож почав швидко опоряджатись, а до Ганни злякано мекнув:
– Навіщо, Ганно, так нерозумно відкрилася?
– Бо ти мені вже непотрібний, – спокійно сказала Ганна. – Своє зробив, а мені з моїм Максимом вікувати і дитину ховати, бо він досі її мені дати не зумів.
– А як же я? – із жахом спитав Григорій.
– Тобі що? – байдуже сказала Ганна. – Дістанеш кілька буків та й поволочишся туди, звідки прийшов. Ти ж бо заволока, а я жона порядна й цнотлива.
– Та ж ти мене сюди затягла! – з тим-таки жахом мовив дяк.
– Затягла, бо мала потребу. Не бійся, нічого тобі не станеться! Та й мені також!
– То Максим про це знав? – спитав, ніби отінившись, Григорій.
– Звісно, – мовила Ганна. – Такі речі без згоди не чиняться. У цей час у замку заскреготів ключ, і в повітку урочисто вступили Юрко Дудар, Федір Дудчак і третій осавулець разом із ліхтарем, який яскраво освітив Ганну й дяка.
– Усе, як є! – сказав третій осавулець. – Врізуйте їм поли!
– Люди добрі! – змолився дяк Григорій Комарницький. – Візьміть півчварта золотого, все, що маю, тільки не ведіть нас до старшини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
– Куди й чого? – спитав Григорій Комарницький, шукаючи очима співрозмовницю.
– А ти й не знаєш? – засміявся голос. – Коли прийшла весна, про таке не питають, а йдуть.
– Але ж твій чоловік Максим – мій приятель! – кволо заперечив Григорій, а серце йому в грудях застукотіло ще тугіше. – Вчить мене грати й приязний до мене.
– Саме тому й вибрала тебе, – сказав голос. – Бо чи б спала з ворогом свого чоловіка? А коли ти його приятель, то й услужи мені.
– Але ж я тебе не бачу! – кволо мекнув Комарницький, згадуючи, що сам Максим навчав його: коли вибирає його жінка цього села, опиратися не можна.
– Хіба не бачив мене раніше? – спитав суворіше голос. – І чи не красна тобі?
– Красна, Ганно, але…
– Не алекай, а йди! – суворо наказав голос.
– Куди ж іти, коли не бачу тебе? – спитав дяк, озираючись, – чи з наміром співрозмовницю уздріти, чи пригледіти стежку до втечі.
Однак він її вже побачив, бо біля тину проявилося щось біле, зовсім таке, як оті танцівниці, що вели хоровода довкола дитяти в золотому кріселці. І та тінь уже до нього не говорила, а рушила углиб залитої срібним молоком ночі. І він, сам не відаючи, як і що з ним учинилося, схитнувся на ґанку, а ноги повели його у двір, відтак до перелазу, переступили і рушили по звільненій уже від снігу та льоду землі, хоча годі сказати, що заєць, який вряди-годи прокидавсь у його нутрі, спав – кидався там, ніби потрапив у клітку, а може, був його серцем, і кидався лапами на ґрати, і дер їх, бажаючи проламати, хоч були то його власні ребра. І він ішов, бо не міг не йти; годі сказати, що його до того ходу щось приневолювало, але й не довільно те чинив. А навколо високо гучали дівочі голоси, ще більше наливаючи в ніч срібного молока, а музика дудок не вгавала – текла й текла, забиваючи памороки. Однак примітив, що Ганна веде його не куди, а таки до власного обійстя, саме того, де зараз посеред двору сидить натхненний грач, один із багатьох у цій ночі, котрого звуть Максим Дударчук. Але, очевидячки, він у цю хвилю уподібнений до солов'я, адже саме ці птахи, коли співають, заплющують очі, а отже, стають сліпі до світу. Та тут дяк Григорій Комарницький помилився, а коли казати по правді, отой заєць, що часом заміняє йому серце, устиг шепнути, що Максим не такий уже сліпий, і свою жінку та й дяка в їхньому поході таки перепинить. Але подвір'я Максимове було порожнє, ніби великий казан чи миса, вщерть наповнена срібним молоком. І в тому молоці спинилася, проварюючись, біла Ганнина постать, і це в той час, як дяк спинився перед перелазом і не знаходив у собі сили його переступити. Жінка ж роззирнулася і сказала:
– Ходімо в повітку! Там нас ніхто не бачитиме!
І дяк змушений був повірити Максимовим словам, сказаним раніше: жінки цього села дуже хитрі й на перелюбстві їх ніхто ще не застав. Отож зітхнув тяжко й перелаза таки переступив, а відтак потрапив у налитого молоком казана й також трохи проварився в ньому. Шмигнув за білою тінню у чорний морок повітки; а коли це сталося і з повітки почали долинати жагливі охи й ахи, сопіння й вовтузіння, в казані двору з'явилася ще одна тінь, цього разу злостива, яка навшпиньки перейшла двора і зачинила прихилені двері повітки на замка. Відтак постояла, прислуховуючись, що там діється, хекнула чи схлипнула й рішучим кроком подалася до перелазу, переступила й хутко покивала вулицею, яка вже спочивала у тиші, бо і спів, і грання нараз припинилися, ніби хтось обрізав ту музичну нитку величезними ножицями, спущеними з неба.
Тоді тінь зайшла в сусідське обійстя й постукала у вікно. З хати виступив Юрко Дудар, а біля нього виріс ще один сусід, Федір Дудчак, і злостива тінь сказала голосом Максима Дударчука:
– Ходіть і піймайте мою жінку із зайшлим до нас дяком, бо тепер застанете обох на сквернім учинку. Я вам до того ще й третього осавульця приведу й придам.
Третій осавулець з'явився сам, вигулькнувши з ночі, його й придав Максим до названих двох.
– Підеш із нами, чи вправимося самі? – спитав Юрко Дудар.
– Підете самі, – зголосив Максим, – бо тієї ганьби на себе не витримаю.
Відтак Юрко із Федором і з присталим до них третім осавульцем подалися до залитого срібним молоком казана. Там було порожньо, і вони зазирнули до хати, яка стояла незачинена. Але не застали нікого; тоді підійшли до повітки і почули там вовтузіння.
– Є! – скрикнув третій осавулець. – Вони там! Ану, Юрку, світи ліхтарем, то й висадимо двері.
Федір тримав ліхтаря, а Юрко викресав вогню. Коли ж свічка загорілася, хоч навколо розсівалося досить світла, видно стало ніби й гірше. Але для присвітки ліхтар годився.
– Гай-гай! – сказав третій осавулець. – Та двері тут зачинені з двору.
І справді, двері були зачинені на висячого замка.
Вони завмерли на мить, порозтуляли роти.
– Це, певне, в Максима щось у голові надвередилося, – сказав Федір.
– Як на мене, він надвереджений завше, – мовив Юрко. Обоє були підхмелені, отож їм і здалося, що шерех у повітці їм причувся.
– Ходімо звідси, чи що? – сказав третій осавулець. – Бо та нецнота збіса хитра і навряд чи дасться.
– Це ти мене назвав нецнотою, скурвий сину? – гнівно обізвалася з повітки Ганна. – І ви посміли ходити до мене й перестерігати?
– Таки є! – скрикнув третій осавулець. – Біжи, Юрку, за сокирою, будемо виставляти двері.
Тоді з повітки обізвався тверезий і розсудливий Ганнин голос:
– Люди добрі! Не псуйте дверей, а візьміте у хаті за мисником ключа.
Дяк Григорій Комарницький слухав цю розмову із глибочезним здивуванням, ще й таким, що в голові в нього порозв'язувалися вузлики. Отож почав швидко опоряджатись, а до Ганни злякано мекнув:
– Навіщо, Ганно, так нерозумно відкрилася?
– Бо ти мені вже непотрібний, – спокійно сказала Ганна. – Своє зробив, а мені з моїм Максимом вікувати і дитину ховати, бо він досі її мені дати не зумів.
– А як же я? – із жахом спитав Григорій.
– Тобі що? – байдуже сказала Ганна. – Дістанеш кілька буків та й поволочишся туди, звідки прийшов. Ти ж бо заволока, а я жона порядна й цнотлива.
– Та ж ти мене сюди затягла! – з тим-таки жахом мовив дяк.
– Затягла, бо мала потребу. Не бійся, нічого тобі не станеться! Та й мені також!
– То Максим про це знав? – спитав, ніби отінившись, Григорій.
– Звісно, – мовила Ганна. – Такі речі без згоди не чиняться. У цей час у замку заскреготів ключ, і в повітку урочисто вступили Юрко Дудар, Федір Дудчак і третій осавулець разом із ліхтарем, який яскраво освітив Ганну й дяка.
– Усе, як є! – сказав третій осавулець. – Врізуйте їм поли!
– Люди добрі! – змолився дяк Григорій Комарницький. – Візьміть півчварта золотого, все, що маю, тільки не ведіть нас до старшини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60