… Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.
– А це чого?
– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
– Он як… Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.
Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.
Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
– Ну, напевне…
– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
Роблю натомість вигляд радше здивований.
– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.
– А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?
– Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.
– Добре. Буду тихо, як суслик.
– Але ти не ображаєшся?
– Боже упаси.
Тернопільські тільки починають чухатися.
Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.
– Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!
– Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?
– Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма.
Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.
– Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?
Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
– Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.
Тіло не відзивається.
– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
Тиша.
– ВАЛЬКА!
Із сусіднього намету чути сонний голос:
– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам. – ВАЛЬКА!
– Заткни рило, скільки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!
Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
– Каратістка, блядь. Третій дан.
Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
– Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?
– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш?
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?
З третього намету чується той самий голос.
– Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
– Но-но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
– Такий із борідкою?
– Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:
– Оммм.
Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.
– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.
Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук-ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує па-піроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
– Оммм…
– Іди мийся.
Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.
З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
– Добрий ранок, – вітаються вони.
Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі.
Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
– А це чого?
– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
– Он як… Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.
Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.
Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
– Ну, напевне…
– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
Роблю натомість вигляд радше здивований.
– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.
– А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?
– Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.
– Добре. Буду тихо, як суслик.
– Але ти не ображаєшся?
– Боже упаси.
Тернопільські тільки починають чухатися.
Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.
– Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!
– Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?
– Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма.
Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.
– Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?
Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
– Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.
Тіло не відзивається.
– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
Тиша.
– ВАЛЬКА!
Із сусіднього намету чути сонний голос:
– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам. – ВАЛЬКА!
– Заткни рило, скільки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!
Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
– Каратістка, блядь. Третій дан.
Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
– Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?
– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш?
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?
З третього намету чується той самий голос.
– Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
– Но-но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
– Такий із борідкою?
– Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:
– Оммм.
Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.
– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.
Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук-ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує па-піроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
– Оммм…
– Іди мийся.
Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.
З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
– Добрий ранок, – вітаються вони.
Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі.
Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67