На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила йоговперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, вонопокажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю).Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетамінія зустрілася з нимлице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що вонопоселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воноходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воновиходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.
– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесноюі роби тільки те, що хочеш.Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс могожиття не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що вономайже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, вонопросто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воноближче, ніж будь-коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його.Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воноввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила йоговперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, вонопокажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю).Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетамінія зустрілася з нимлице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що вонопоселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воноходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воновиходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.
– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесноюі роби тільки те, що хочеш.Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс могожиття не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що вономайже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, вонопросто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воноближче, ніж будь-коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його.Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала… думала, йобане чмо покинуло мене… після нашої спроби самгубства воно не з'являлося. Вчора… вчора воноввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ… Сьогоднішньої ночі не пережити нікому.
Йостек гмикає.
– Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати… Люди… – він хитає головою, – люди… Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?… Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
– Які два інопланетяни? – питається він.
– Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
– Все сходиться… – бурмоче він. – Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
– – Які ще здогадки, чорт забирай?
– Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»… так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно… – Алік розхвилювався не на жарт. – Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67