– Сам випадок призабувся. А от настрій залишився. Людину завжди вабить усе таємниче. І залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрівлю пояснень, ви розумієте? Оголити всі нестиковки таких лекцій. Що вони замовчують, ці лектори? Що вони вже зуміли пояснити?
Я, взагалі, досить мало мав приятелів. Мене, взагалі-то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмів із жінками поводитися, чи як? Завжди спочатку все ішло з ними гладко, а потім щось ставалося – і вони йшли до моїх друзів. І це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю…
Якось наступив у мене такий період в житті, що став я, наче привид. У колективі до мене змінили ставлення з нейтрального на холодне. Ніхто зі мною не вітався. Я був повністю покинутий на самого себе.
Це відчуття покинутості досягло вершини, коли мене зі старого перевели в інший кабінет. Такий тісний кабінетик на другому поверсі. Зовсім тісненький, тільки діаграма на стіні і вогнетривка шафа. І бюро. Мені казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаєте, у нас немає нічого постійнішого за тимчасове.
Я сидів там із дев'ятої до п'ятої, працював з документацією і навіть на обід не виходив з кабінету, бо зазвичай брав собі з дому щось поїсти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. Мій кабінетик був у кінці коридору, крайні двері наліво. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфічний настрій. Така, знаєте, химерна байдужість.
Якось я засидівся на роботі. Ніяк не міг зосередитися, щоб закінчити квартальний звіт. В коридорі якраз міняли проводку, тож постійно за дверима шум, метушня.
Коли я нарешті скінчив писати, в коридорі вже було тихо. Збираю свій портфель, відчиняю двері. А за дверима – стіна. Натуральна стіна, свіжовикладена. Ще кладка не підсохла. Замурували, демони.
Ну, я людина інтелігентна – ламати стін не буду. Тим більше нічим, та й робочі цілий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нікого вже не було… За вікном у мене росла магнолія. Була весна, і магнолія саме випустила пуплюхи. Гілками вона впиралася просто в підвіконня. І я, недовго думаючи, зліз по дереву на землю. Мого кабінету вікно виходило на пустир поза заводським парканом, так що ніхто навіть не побачив мене.
Ви знаєте, був вечір. І було так по-весняному тепло. Сонце вже заходило і світило мені просто в обличчя. Дивно. Я раніше не знав про цей пустир. Я завжди після роботи поспішав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому місці, незле буде трохи прогулятися, розім'ятися. Повітря пахло такими легкими ароматами – зовсім не тими смородами, що всередині заводу. Я обернувся до магнолії, що врятувала мене. її різка тінь на сірій, позолоченій призахідним сонцем стіні – вона ніби щось пояснила мені. І так, знаєте, стало мені легко, так добре! Я аж вирішив пробігтися. Я біг назустріч лагідному сонцю і розумів, що в моєму житті закінчився певний період. Період, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не існує. Я відчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по-інакшому й бути не може! Усе стискалося в мені від радості, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бігати, знаєте, не дуже звик, усе-таки з дитинства сердечник. Отак я йшов і йшов – сонце вже всідалося за горизонт, а чагарник тягнувся все далі. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в свої трудові старання, зароблю премію, відзнаку, підвищення… Переїду в Київ, зустріну таку ж, як сам, романтичну особу… Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у Києві дістану підвищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово – їздити на роботу «Волгою».
Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.
Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.
Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все'дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося поспіхом лавірувати. От же ж, невдаха, забрів у хащі. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пінився.
Стрімко насувалися сутінки. Навесні, самі знаєте, темінь рання й сліпа. І коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панічно ломився навмання, мріючи тільки, щоби автобус, як воно бувало, затримався…
– Страшно, – кидає Йостек, поки Алік зволожує горло кавою.
– Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. – Алік усміхається. – Мені вистарчило приблизно сорок хвилин блуканини у темряві, щоби я почав волати по допомогу. Але, звісно, це не мало сенсу. Безлюдне місце, розумієте? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод і так стояв на краю міста, а далі самі чагарі та болота. Ноги в мене промокли, я подер собі куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очі окулярами були захищені… Так, знаєте, гілка цьвохнула, міг і без ока лишитися. Ви не знаєте, яке це відчуття – заблукати поруч із домівкою. Рідним заводом.
– Треба було йти на світло міста! – радить Йостек. – Місто ж повинно давати заграву!
– Я не бачив заграви. Я взагалі був, мов сліпий, тільки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, від якого я наскрізь промок. Біля мене тріснула гілка, і я почав плакати, благав не чіпати мене. Стільки нового про себе довідався… А це, певне, всього-то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм… Потім люди розказували мені, що в цих болотах можна було не тільки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати – болото засмоктало мені мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. І зранку я вирішив узути мешти. Це ж треба так…
Десь біля другої ночі я здався. Просто сів під деревцем, закутався у куртку і спробував задрімати.
– Споримо, – втручається Лорна, – споримо, ти заночував під своєю магнолією?
Алік криво посміхається.
Ні, не під нею. Але досить близько, щоби зрозуміти про цей світ кілька важливих речей. На світанку я легко вийшов на дорогу і там мене підібрав автобус. Я багато про що думав, поки ним їхав. За вікном падав дощ, шибав по шибах. А я за ніч добре дізнався, як це, коли дощ січе просто по голові. Вдома я поїв, вимився, привів себе до порядку. Хотів було розхворітися, взяти лікарняне, але мені нічого не боліло. Тоді поїхав знову на завод, написав заяву і за день звільнився звідти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67