Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.
Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах… Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».
До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валє-ру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.
Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.
Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.
Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.
Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.
Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:
«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».
«Якого, дядь Валєра?»
Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі.
«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»
На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.
Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.
Я пам'ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.
Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.
«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».
«Як це, дядь?»
«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».
Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.
Дядя Валєра розсміявся.
«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.
«Ну ж бо, пробуй знову».
Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала – але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.
«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».
Але в мене нічого не виходило.
Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила – дядя Валєра, босий, сидів по-турецьки на кам'янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.
Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по-турецьки – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».
«Дядя Валєра, а що ти куриш?»
«Я не курю. Я торкаюнебо».
«А нащо ти його торкаєш?»– спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.
«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».
Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.
«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.
«Ну дядь-а-а… Ну дай!»
«Мала ще ти».
«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».
«Сказав – ні».
«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»
«Не буду», – погодився дядя.
«Ну тоді да-а-ай неба!»
Дядя підвів очі.
«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».
«Поцілувати?».
«Так. В губи».
Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.
«Злякалась?»
«Чого це злякалась? Не злякалась».
«Тоді ходи сюди, кицька».
Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.
«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»
Я подумала й кивнула.
Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку і показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Балерині потріскані губи притиснулися до моїх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах… Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».
До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валє-ру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.
Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.
Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.
Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.
Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.
Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:
«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».
«Якого, дядь Валєра?»
Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі.
«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»
На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.
Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.
Я пам'ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.
Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.
«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».
«Як це, дядь?»
«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».
Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.
Дядя Валєра розсміявся.
«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.
«Ну ж бо, пробуй знову».
Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала – але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.
«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».
Але в мене нічого не виходило.
Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила – дядя Валєра, босий, сидів по-турецьки на кам'янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.
Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по-турецьки – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».
«Дядя Валєра, а що ти куриш?»
«Я не курю. Я торкаюнебо».
«А нащо ти його торкаєш?»– спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.
«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».
Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.
«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.
«Ну дядь-а-а… Ну дай!»
«Мала ще ти».
«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».
«Сказав – ні».
«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»
«Не буду», – погодився дядя.
«Ну тоді да-а-ай неба!»
Дядя підвів очі.
«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».
«Поцілувати?».
«Так. В губи».
Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.
«Злякалась?»
«Чого це злякалась? Не злякалась».
«Тоді ходи сюди, кицька».
Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.
«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»
Я подумала й кивнула.
Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку і показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Балерині потріскані губи притиснулися до моїх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67